Історичний роман у віршах „Маруся Чурай” - Ліна Костенко (1930) - Українська література другої половини XX століття

Українська література 11 клас - Семенюк Г.Ф.

Історичний роман у віршах „Маруся Чурай” - Ліна Костенко (1930) - Українська література другої половини XX століття

Передумови написання твору. У 8 класі ви ознайомилися з піснями легендарної народної співачки Марусі Чурай „Засвіт встали козаченьки”, „Віють вітри, віють буйні”, „Ой не ходи, Грицю...”. В основі роману у віршах „Маруся Чурай” Ліни Костенко лежить так званий „мандрівний сюжет”. Дослідники вважають, що Маруся народилася 1625 року в сім'ї козацького старшини — урядника полтавського добровільного козачого полку Гордія Чу- рая та його дружини Горпини. Під час сварки з шляхтичем, який довго і жорстоко знущався над простими людьми, не минав нагоди довести українцям, що вони „бидло”, батько Марусі вихопив шаблю, вбив напасника, а сам втік на Запорозьку Січ і записався до нереєстрового козацтва. У битві під Кумейками в 1637 році під час козацько-селянського повстання Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком був полонений і страчений у Варшаві як один з ватажків визвольної боротьби.

Маючи чудовий голос і ліричну душу, Маруся Чурай склала понад двадцять народних пісень. Збереглися свідчення, що на стіні у діда відомого письменника Григорія Квітки-Основ'яненка висіла картина невідомого художника з зображенням Чураївни на повний зріст. З цієї картини Маруся поставала як „справжня красуня в суто українському стилі: дрібненька (тобто, невелика на зріст, мініатюрна), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою білою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум'янець, з карими очима та густими бровами і довгими віями...”. У наш час портрети Марусі Чурай створили Феодосій Гуменюк і Валентин Задорожний.

У художніх творах козацьку співачку змалювали російський письменник Олександр Шаховськой (історична повість „Маруся — малоросійська Сафо”), українські драматурги Григорій Бораковський („Маруся Чурай — українська піснетворка”), Михайло Старицький („Ой не ходи, Грицю”). Про неї написав балади Левко Боровиковський („Чарівниця”), Степан Руданський („Розмай”), Володимир Самійленко („Чураївна”).

Роман Іваничук, один із найталановитіших історичних романістів, наголошував, що давно минулі події стають цікавими читачеві лише тоді, коли автор уміє зробити проекції минулого на сучасне, коли за допомогою підтексту веде мову про животрепетні проблеми часу, в якому живуть його потенційні читачі. Роман „Маруся Чурай” Ліна Костенко писала в сумні для українського народу часи бездержавності, тож вона намагалася впевнити своїх читачів у минущості тяжкої доби, підтримувала в їхніх душах віру в незнищенність рідного народу, будила національну свідомість і гідність.

Михайло Слабошпицький справедливо ставить цей історичний роман Ліни Костенко на перше місце не тільки в її творчості, а й взагалі серед українських літературних творів XX століття, вважаючи, що „Маруся Чурай” — не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття, а й історія, яка осмислює саму себе, партитура вічних мотивів духовного буття народу.

Сюжетно-композиційні особливості. Художній твір вважається історичним тоді, коли автор глибоко та об'єктивно відображає



Валентин Задорожний. Маруся Чурай. 1977

дух і колорит історичної епохи. Ліна Костенко це зробила неперевершено. У віршованому романі „Маруся Чурай” поєднуються дві головні сюжетні лінії: визвольної війни українського народу з шляхетською Польщею і любовна лінія, що розгортається за принципом любовного трикутника Грицько Бобренко — Маруся Чурай — Іван Іскра. На початку роману авторка говорить про перевагу художнього домислу над фактами. Роман складається з дев'яти розділів, кожен з яких має добре продуману назву. Починається твір фактично із розв'язки, причому несподіваної і страшної, що посилює емоційну напругу, а розташування частин твору не в хронологічному порядку тільки збільшує гостроту проблематики й активізує цікавість читачів. Позасюжетний розділ „Дідова Балка” і фантастичний образ Хо вмотивовані й виважені. В образі діда Галерника і його самотньої оселі утверджено не лише ідею безсмертя нашого народу на велелюдному роздоріжжі Європи, а й подано лінію духовного родоводу (дід Галерник — Маруся Чурай — Іван Іскра). Образ Хо — не просто витвір уяви ув'язненої Марусі, а матеріалізоване вираження гнітючої самотності, коли спілкування з людьми для приреченої на смерть дівчини вкрай болюче, а спілкування з самою собою — єдиний порятунок від крайнього розпачу й божевілля. Розділ „Сповідь” є екскурсом у минуле Марусі. У ньому сконцентровано і зав'язку, і кульмінацію, але вважати цю частину твору його початком не варто, щоб не спотворити композицію. Правильніше події з цього розділу зіставляти з відповідними подіями, вчинками, образами з інших частин роману, щоб мати про них повніше уявлення. Про структуру роману „Маруся Чурай” Ліни Костенко академік Іван Дзюба сказав так: „Маруся Чурай” нагадує класичний архітектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею. Поетичний матеріал розгортається „сам із себе” за законом внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності, а цілісність надає кожній частині вищого значення. Він живе наскрізною симфонічною взаємопов'язаністю, взаємопідсиленням”.

Українська нація напередодні доби Руїни. В історичному романі „Маруся Чурай” порушуються проблеми служіння народові, вірності та зради в любові, буття України: фантомної держави великопанських козацьких нащадків, тобто України скореної, спокушеної прагматичними цілями, й питомо козацької, безкомпромісної, свідомої України-матері.

І дід Галерник у романі „Маруся Чурай”, і мандрівний дяк, з яким Маруся долала шлях під час прощі, постають виразним уособленням батьківського первня української нації, хоч власний рід Галерникові й мандрівному дякові так і не судилося продовжити. Перший — „великовоїн! — / од трьох табель ще й досі не загоєн” — цілком рівний такому прекрасному, монументальному символу Січі, як образ батька Пугача з роману Пантелеймона Куліша „Чорна рада”. Марусин супутник — мандрівний дяк — яскравий представник високоосвіченої давньої України, носій її інтелектуального потенціалу. Природний для українців потяг до знань у романі увиразнений трагічною повоєнною ситуацією й тотальним вдівством: „Пів- України — сироти козацькі, / Од Лохвиці до самої Молдови / Пів-України — то козацькі вдови. / Дітей без мужа ставити на ноги. / Ні захисту в житті, ні допомоги”. Воєнні часи — це організоване вбивство, грабіж і жорстокість, тягар яких меншою мірою лягає на тих, хто воює, більшою — на мирне населення. Подібно до авторів козацьких літописів Григорія Грабянки й Самійла Велична, мандрівний дяк писав свою історію України, але вона безслідно зникла у вирі подій. Відсутність інших писемних пам'яток часу визвольної боротьби під керівництвом Хмельницького дяк теж пояснює причинами соціальними: „Історії ж бо пишуть на столі. / Ми ж пишем кров'ю на своїй землі. / Ми пишем плугом, шаблею, мечем, / піснями і невольницьким плачем”. Кожне слово в цьому уривку дуже вагоме: рукопис у дяка вкрали через життєву необлаштованість талановитої людини, власне, через відсутність стола як символу впорядкованості в інтер'єрі державного дому, як юридичного механізму повноцінної влади. В'ячеслав Брюховецький підкреслює, що хист дяка близький „сковородинському духу свободи і неспокою”: „За біблійною фразеологією у дяка не раз прориваються злободенні соціально й політично загострені судження про свій час, про суспільну боротьбу, про літературу”. Він наголосив, що у романі порушується питання про первородство українського народу серед східнослов'янських етносів, що засвідчує неабияку мужність Ліни Костенко як автора. Життя не шкодувало дякові ні моральних випробувань, ні кохання, ні поетичного дару. Саме в уста мандрівного дяка Ліна Костенко вкладає сокровенні патріотичні помисли: „Усі віки ми чуєм брязкіт зброї. / Були боги в нас і були герої, / який нас ворог тільки не терзав! / Але говорять: „Як руїни Трої”. / Про Київ так ніхто ще не сказав...”. Цей уривок дає ключ до розуміння того, чому Ліна Василівна у своїй творчості часто звертається до української історії, повертає народові пам'ять віків.

Безлюддя, яке жахає Марусю під час прощі, запустіння („Оце йдемо вже кілька діб, — / Небілені хати і випалений хліб”) — виразні ознаки і матеріальної, і метафізичної руїни, що дала назву цілому періоду в українській історії. До речі, знищена затяжною, „передержаною”, за висловом Гриця, війною, Україна в очах мандрівного дяка постає символічним образом території без влади: „Господа є... Господаря нема”. Проте в романі цілковита українська бездержавність ще не стала зримою, а тільки вгадуваною: ще існують Січ і Гетьманщина з державним підпорядкуванням полкових та сотенних міст, чиняться не спонтанні самосуди, а справедливі законні суди: „У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава. / У вас — права, ми ж — охоронці права”.

Розглядаючи питомо чоловічу, батьківську іпостась у романі Ліни Костенко, не можна оминути увагою й молодше покоління, претендентів на батьків як власних сімейств, так і на політичних батьків України, оскільки саме в цих особистостях закладено прийдешнє народу. На найнижчому щаблі готовності до батьківської місії знаходиться „вдовиний син, замріяна душа” Лесько Черкес, який аж наприкінці твору, в епізоді викрадення ним коня заради участі у військовому поході, названий сімнадцятилітнім, отже, під час суду над Марусею він ще молодший. Незважаючи на це, хлопець фізично здоровий, під час всенародного визвольного здвигу бувалий у бувальцях. Коли він кинувся із шаблюкою на судовий стіл як символ жорстокого присуду Чураївні, намагаючись захистити дівчину від тортур, які в козацькій Україні вважалися неприпустимими стосовно жінок, й несподівано зламав зброю, юний поборник справедливого судового рішення не міг приховати здивування від того, що стіл вистояв: „Мечі оттакелецькі / щербилися об шаблю об мою. / Шоломи турські, панцирі шляхетські / Лесько Черкес розрубував в бою!”. У цій ситуації дубовий стіл у міському магістраті сприймається читачами як символ непорушного закону, а шабля — як символ стихійного бунту. Невеликий життєвий досвід, наївне прагнення перенести закони чесного поєдинку у площину юридичну засвідчують порядність Леська, але аж ніяк не його вміння бачити суть справи. З невідворотним наближенням прилюдної страти Марусі щирий і нетерпимий до будь-якої кривди парубійко, здається, зовсім втрачає голову, адже вдається до зовсім неадекватних дій: „— Люди! Був же такий звичай? — / коли вели на страту козака, / виходить дівка, вкутавши обличчя, / що він не бачить навіть і яка, / і каже: / — От що, я з ним поберуся! / І віддавали ж смертника таки. / А що, як я врятую так Марусю?!”. Така Леськова поведінка — аж ніяк не наслідок можливої закоханості Черкеса в Марусю. Це свідома готовність ціною власної парубоцької свободи врятувати життя тієї, яку давно кохає Іван Іскра — вірний побратим юнака, старший бойовий товариш.

Образ безіменного посланця із Січі в романі є епізодичним, проте важливим. Через цей образ Ліна Костенко передає державотворче ставлення українців не лише до юридичних норм („Козак сказав: — Замудрувались ви, / Тут треба тільки серця й голови”), а й до небезпечної появи „малоросійства”, яке в діях полтавців виявляється у формі підміни глобального дріб'язковим: „У вас ще на спідниці / не перешили ваших коругов?”. Питомо ментальне національне мислення виявляється і в оцінці запорожцем Марусі на суді, і в замилуванні її мужністю, що для козака асоціюється з терпінням Богородиці: „Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. / І ви її збираєтесь карати?!”. Різноманітність чоловічих типів у романі підтверджує істинність висновку Євгена Маланюка: „Козацтво обіймало всіх „ліпших людей” — чи то був нащадок князівського або боярського роду, чи то повноправний „шляхтич Речі Посполитої”, чи відважний міщанин, чи недовчений богослов, чи, врешті, „посполитий” селянин. Козацтво — це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини. Це була тотальна мобілізація всіх її духовних і матеріальних, моральних і соціальних, культурних і політичних ресурсів”. Безіменний запорожець, таким чином, у романі стає виразником споконвічного закону правди й справедливості.

Іван Іскра — найвиразніший і найяскравіший представник молодшого покоління. Він багатьма гранями характеру співрівний й дідові Галерникові, й Марусиному батькові Гордієві Чу- раю, і навіть Богданові Хмельницькому. Виважена громадянська позиція Івана Іскри на суді, його блискуче слово на захист Марусі, дипломатичні здібності відчайдушного полтавського гінця до гетьмана аж ніяк не применшують ваги його особистого прохання, яке Богдан Хмельницький вгадує, лиш глянувши на прибулого: „Щось мало статись, твоєї печалі достойне? — / Іскра промовив: — Полтава карає співця”. З екскурсів у минуле Іскра постає перед читачами людиною незвичайною. Навіть Грицева злісна обмова Іскри за нібито гордовитість пояснюється підсвідомою заздрістю Бобренка, його відчуттям власної недосконалості поряд з Іваном: „—В нас на кутку його не люблять наші. / Шляхетний дуже і чолом не б'є”. Щире побратимство Іскри з Леськом Черкесом, убогим наймитом, спростовує подібну оцінку Бобренка. Ні гордині, ні хитрощів, ні потайності, крім постійного гамування свого кохання до Марусі, Іван не виявить жодного разу, зате вроджена шляхетність як елемент найвищого ступеня духу — багато разів.

Інша річ, що Марусею ця чоловіча стриманість, навіть суворість, тобто полюсна інакшість порівняно з Грицем, сприймалася на рівні відчуттів холоду і тепла: Іван — холодний, „очі крижані”, „мовчить і блідне” в Марусиній присутності, тоді як Гриць з дитинства — „гарнесеньке хлоп'ятко”, „ласкаве, як телятко”. Навіть у воєнних походах Бобренко радісно, безтурботно дивиться на світ. Життєвій вдоволеності Гриця протиставлені суворі емоції Івана. Дівчина ще не здатна збагнути державницької туги Іскри, його вболівань за долю розтерзаної України, її підсвідомо лякає любов Івана, яку він зусиллями волі приховує лише тому, що вибір Марусею вже зроблений. Навіть обличчя Іскри, на відміну від портрета рожевощокого Бобренка сприймається Чураївною дещо стилізовано: „А слово скаже — з пам'яті не викинеш. / А більш мовчить, не щедрий на слова. / Таке обличчя, зразу і не звикнеш, — / різке, як меч. Тонке, як тятива”. Іван близько до серця бере зраду Грицем Чураївни, пильнує її від нерозважливого кроку, рятує від самогубства, коли дівчина кидається у Ворсклу біля греблі. Врешті, саме він привозить універсал Хмельницького, який забороняє страчувати засуджену. Для Марусі Іван стає братом, єдиною людиною, яку вона завжди чекає в гості. З іншого боку, навіть тяжка облога Полтави, зайнятість воєнними справами не здатна змусити Іскру перестати опікуватися Марусею. У розмові Іскри з дідом Галерником розкривається велич і доброта Іванової душі, сила його щирих і непроминущих почуттів до Чураївни. Син Остряниці не соромиться ні власних сліз, ні розпачу від нерозділеної любові. У землянці діда Іскра знаходить розуміння й моральну підтримку в тяжкому горі: „Душа у тебе має бути крицею. / Так плакати не гідно козака. / Твій батько був, Іване, Остряницею, — наступний гетьман після Павлюка. / Ти ж син його! Душі не занехаєш. / Не маєш права, ти ж таки не Гриць”.

Як сильна особистість, Іван не вміє грати вигідних ролей. Він не демонструє себе, він живе. Будучи молодою людиною, козак логічно припускає, що сімейне життя у нього, можливо, ще складеться без Марусі, але такої спорідненості душ, як із Чураївною, більше не буде: „Ми з нею рідні. Ми з одного кореня. / Мабуть, один лелека нас приніс. / Батьки у нас безстрашні й невпокорені / і матері посивілі від сліз”. Іван робить останню відчайдушну спробу посвататися до коханої й намагається переконати Марусю, що не має ілюзій, не вимагає від неї неможливого: „Як не полюбиш, в мене вистачає / на двох любові. Якось проживем”. Таке жертовне благородство Івана не залишається неоціненим Марусею, попри її відмову вийти за нього заміж. Як в іпостасі митця Маруся собі не належала, так і син Остряниці у вирі визвольної боротьби не належить собі; як палив Чураївну вогонь творчості, так Іскра горить полум'ям державотворення. Під час останнього прощання Маруся це настільки тонко розуміє, що її почуття можуть видатися читачам проявом нового кохання: „— І знов земля кипить у боротьбі. / І знову я належу не собі, — / сказав Іван. Дивився, як востаннє. / Торкнув мене прощальними вустами. / Не знала я, що сум такий огорне. / Вмирати буду — пом'яну добром. / Кирея з вильотами чорна / в останній раз майнула за бугром. / І я, котрій давно вже все байдуже, / уже нічим я сльози не впиню. / Прощай, Іване, найвірніший друже, / шляхетна іскро вічного вогню!”. Проте насправді любовної жаги, пристрасті до Івана у Марусі не було. Великий знавець любовних почуттів Стендаль наголошував: „Чим сильніший у людини характер, тим менше людина схильна до непостійності в коханні”. Тож Марусине однолюбство виключає появу ще одного почуття на гарячій золі першого кохання. У прощанні Івана й Чураївни присутнє лише істинне відчуття соратництва, духовної близькості.

Гриць Бобренко — і за віком, і за соціальним станом належить до парубків, які вже набули певного досвіду, тож їм пора створювати власну сім'ю. До того ж, Гриць давно зустрічається з вродливою і талановитою дівчиною, яка його щиро кохає. Та чи готовий Гриць до зміни сімейного статусу? Оскільки характерот- ворення цього образу здійснюється і шляхом Грицевої самоатестації, і прийомами словесного оцінювання персонажа іншими, і солідним багажем подій, ним пережитих, є нагода розглянути постать Грицька всебічно. Чотирирічні воєнні походи Бобренка — не стільки його особиста заслуга, скільки безальтернативна вимога часу (за Овідієм, „один вік і для любові, і для ратної справи”, за Стендалем, „юність — час відваги”). Отже, щоб не стати посміховиськом, козак повинен був сприймати військову повинність як найвищу потребу воєнної доби. Не випадково у романі не описано жоден подвиг Бобренка. Чин прапороносця, як випливає з підтексту, („Хорунжі є, немає тільки Гриця”), теж не проливає світла на позитивні якості цього козака (мужність, доблесть, геройство). Зате зроблено акцент на неабиякій вроді парубка, а прапороносцями справді призначали струнких, ставних, красивих молодих козаків з маєтних козацьких родин.

Бобренко хоч і страждає від того, що заплутався у виборі дружини, переконаний, що і громада, обурена його переступом народної моралі, і зраджена Маруся готові простити йому, особливо якщо примирення з колишньою коханою зробити гучним: „Людей накличем, зробим перепросини, / щоб знали всі, хто чеше язиком”. Ліна Костенко підкреслює, що Бобренко прийшов не каятися, не перепрошувати Марусю, а утверджуватися у своїй правоті: „Він говорив, і відбувалось диво. / Він зраду якось так перетворив, / так говорив беззахисно й правдиво, — / неначе він про подвиг говорив”. Водночас із уст Гриця лунає одна щира фраза, яка, щоправда, атестує не його, а Марусю: „І що найтяжче: мука ж моя марна, / бо зрада — діло темне і брудне. / А ти — це ти. / Ти і в стражданні гарна. / Ти можеш навіть пожаліть мене”. Проведемо паралель із кіноповістю „Україна в огні” Олександра Довженка. Василь Кравчина, зустрівшись із передчасно постарілою, травмованою вивезенням до Німеччини Олесею, говорить: „Яка ти красива... Дивись — сива! Ти стала ще кращою”. Така характеристика української жінки в нещасті — підтвердження її потенційної сили і внутрішньої духовної краси, яка в момент найбільших страждань освітлює й посилює красу обличчя.

Не краще, ніж реєстровий козак, Бобренко виглядає і як вдовин син. Постійні дорікання його матері, що за все життя парубок не надбав і гроша, що до роботи не квапиться, свідчать не стільки про ненаситність старої Бобренчихи, скільки про добре замаскований паразитизм її сина. Постійне Грицеве відкладання весілля з Марусею — це вже навіть не тактика людини, що напередодні шлюбу прагне спромогтися на статки, а типова стратегія боягуза, який чекає, що все само собою вирішиться без його зусиль, тому словесною бравадою прикриває істинну суть речей: „ — З'єднаєм що, нестатки до нестатків?.. / А як землі нам мати не одпише? / А ще ж стягатись треба на коня. / Подбати мушу про якусь копійку. / Весілля мушу справити, ая”. Грицева удавана запопадливість контрастує не тільки з надривною працею коло господарства його старої матері, а й із невсипущістю юної трудівниці Вишняківни. І якщо вибивання килимів, порання біля плити можна трактувати як Галине хизування великим приданим і здібностями доброї господині, то промивання свинячих кишок аж ніяк не приємне для споглядання і свідчить лише про те, що багацька дочка не цурається жодної роботи. Можна по-різному розцінювати думки Марусі про справжні причини Грицевого вибору майбутньої дружини, та насправді вирішальну роль у розв'язці любовного трикутника відіграли ті чинники, які дають Грицеві змогу почуватися главою сім'ї за умови його найменших духовних і фізичних затрат на утримання родини. Звідси й потреба Бобренка і йому подібних „мужів” у жінці, яка б до всього бралася — „до печі і до городу, до коней і до свиней”, була терплячою і всепрощаючою, щоб „на неї можна нагримать, і можна її побити”, такою, яка б сама щиро вірила, що в неї „на двох глупо ти, у нього — розум на двох”. Врешті, устами Марусі Чурай Ліна Костенко зазначає головну причину українського ґендерного дисбалансу: „У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю, / зате як прийде додому, — для жінки він цар і бог”. Нікчемність, ненадійність у подружжі подібних чоловіків зумовила масову появу сильних жінок в українському соціумі, які перебрали на свої плечі не лише чоловічі обов'язки, а й права. Якщо проаналізувати розшарування українського соціуму в романі „Маруся Чурай” не за класовим підходом, а з точки зору Біблії, за якою людина мусить мати бодай необхідний міні мум для проживання, інакше матеріальна скрута штовхне її на шлях злочину, то зауважимо, що у воєнні часи родини, в яких загинув годувальник, нестримно убожіють. Те, що Бобренчиха коле очі синові Марусиними злиднями — не тільки перебільшений захланною старою рівень бідувань Чураїв після загибелі Гордія, адже сім'я Марусі ніколи не відзначалася статками. Як справедливо зауважує Анатолій Макаров, Бобренчиха виступає стихійним ідеологом новітнього панства, тієї соціальної групи, яка незабаром становитиме оплот „малоросійства”, тобто зі страху за власні статки виявлятиме гнучкість хребта й моралі. Орихна грубо шантажує Гриця, але навряд чи син, добре знаючи її характер, повірив у материну погрозу завдати болючого удару: „Все запишу на церкву й монастир, / — на всю Полтаву будеш багатир!”. Врешті, навіть у випадку позбавлення матір'ю спадщини фізично здоровий Бобренко не помер би з голоду. Та перед Марусею Гриць козиряє материним рішенням, бо це виправдовує зраду нареченій як безвихідь у ситуації, що склалася. Щоправда, Бобренкові психологічно не так легко дається розрив з коханою. Володимир Панченко наголошує: „Гриць Бобренко воістину завис між „небом” і „землею”. Маруся чи Галя — ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, „земне” тяжіння бере гору, — перед нами постає драма людини, яка не відбулася”.

Аналізуючи поведінку Гриця в кульмінаційний момент його вагань, слід брати до уваги, що він цей період вважає для себе тяжчим, ніж ним пережите під Берестечком, в момент поразки козаків: „Щось говорив про долю, про борги. / Що там, під Дубно, він ще був людиною, / а тут він сам з собою вороги ”. До того ж, Гриць навіть не здатний збагнути, що в момент його сватання до Вишняківни кохання Марусі вмерло, що високе й світле почуття вже не воскресити ні перепросинами, ні одруженням з Чураївною. Бобренко не здатний критично осмислити, що він накоїв, що колишньому щастю вже немає вороття. Оскар Вайльд справедливо підкреслював: „Любов може простити всі гріхи, але не гріх проти любові”. Гриців „гріх проти любові” — потворний і страшний не стільки користолюбною зрадою, скільки спробами Бобренка свою зраду облагородити. Гриць, звичайно, жертва, але водночас — ще й кат власного почуття і своєї коханої. Тому й виникло в роздвоєній душі парубка бажання скоїти самогубство й затято мовчати, не називаючи винуватця своєї смерті. Принагідно згадаємо епізод з „Думи про братів неазовських” Ліни Костенко, коли в розмові між Павлюком і Томиленком звучить багатозначна фраза: „На легшу смерть даремно не надійся. / Ми в них на смерть козацьку заробили”. Перевагу геройської смерті підтверджує й відверто іронічне ставлення до загибелі Гриця посланця з Січі, якого почута на суді фраза „Погиб козак од женської руки” не просто обурює, а й змушує зробити логічний висновок: „Безславно вмер, а кажете: убито”. Після безкомпромісного висновку запорожця ніхто з присутніх більше не зголосився свідчити. Отже, процитоване речення несе велике смислове навантаження: логічний висновок січовика змусив пережити почуття сорому й тих, хто досі готовий був ганьбити підсудну.

Бобренчиха на суді показана носієм гіпертрофованої, ущербної любові до сина-одинака. Материнський егоїзм штовхає Орихну на неадекватні дії, коли вона, ганебно кидаючи тінь на недавно померлого сина, відверто розповідає про його інтимні стосунки з Марусею, не приховуючи, що знала про все й мовчала, бо дбала про його добре ім'я та остерігалася, що Гриць „у прийми дремене”. Сімнадцять свідків, яких привела до суду Орихна, — свідчення того, що й на справжню скорботу Бобренчиха не здатна, зате готова до помсти, в'їдливих пліток, наклепів.

Полтавська громада і на суді, і в епізоді очікування страти постає неоднорідною. Тут і стара Параска Демидиха, яка вдосвіта встає „трусити Левкову грушу”, і війт Горбань, який зловтішно вимагав вимазати дьогтем ворота в Чураїв, а сам до смерті перелякався Леськового удару шаблею по столі, і Вишняківна, на вроді якої смерть коханого не позначилася („Сиділа Галя наче панська рожа”), і молодиця з дитям, яка з цікавості опинилася аж біля помосту для страти. Є ще й інший пласт суспільства: Пушкар, вдова кошового Ящиха Бакалійська, Іван Іскра, Лесько, Яким Шибилист, згорьована мати Марусі Чурай. Вони співчутливо ставляться до Марусиної трагедії, усвідомлюючи непосильний тягар її життєвих випробувань. Володимир Панченко зазначає: „Це, по суті, два світи, цілком полярні не тільки за своїм ставленням до Марусі Чурай, а й загалом до основ людського життя”. Закономірно, що подібні протиріччя ділять людей на табори в будь-якому суспільстві, і це не залежить від їхньої класової належності, матеріальних статків. Наприклад, полковий обозний Іван Іскра набагато заможніший за Бобренків, адже у романі згадується, що саме Іскра виявився багатим благодійником, спонсором великої будови: „Той монастир недавно збудували. І Там дзвони є на різні голоси. / Його Пушкар з Іваном фундували”. Бобренчиха настійливо рекомендує Іскру в якості зятя старій Чураїсі: „Якби ти добре в Бога попросила, / то мали б ми ще й радість на віку: / твоя пішла б за гетьманського сина, / а мій хазяйську сватав би дочку”. Коли Орихна в розмовах із сином демонструє неприязнь до Марусі й погордливе кепкування зі статків Чураїв („Таж там росте на хаті кропива”), її глумливі фрази ні Грицем, ні читачами спочатку не сприймаються за чисту монету, адже типова для України солом'яна стріха й багаторічна відсутність чоловічих рук у родині цілком спростовують Бобренчишину критику. До того ж, багатство й мистецтво не завжди поєднуються. Для Марусі Чурай духовне багатство важливіше від матеріальних статків.

Намагаючись відшукати недоліки характеру Чураївни, Орихна акцентує на гордості, прямолінійності, яскраво вираженій людській гідності дівчини. У самої Бобренчихи цих рис ніколи не було, тому виникає таке категоричне несприйняття нею Марусі як невістки. Агресивний осуд людей, що вольовими рисами контрастують з слабодухами і користолюбцями, характерний для всіх пристосуванців. В'ячеслав Брюховецький відзначив: „Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: „Він, — каже, — гордий. З ним не звариш каші”; Бобренчиха про Марусю: „Пісні у неї — то велика туга, а серце в неї горде і трудне” ). Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства”. Ще більш ненависною Бобренчисі стає Маруся тоді, коли Орихна усвідомлює талановитість, винятковість коханої Гриця, з чим змиритися не може: „Хіба то дівка? / То ж таки ледащо. / Усе б співала. Боже упаси!”. Думки Бобренчихи перегукуються з реплікою Горбаня на суді („При чому тут пісні?”). Така поведінка Бобренчихи й Горбаня — далеко не випадковість. Це вже фронтальний наступ сірої маси, войовнича неприязнь, спроможна перерости в брутальну атаку. Подібне сталося, коли Вишняківна поглумилася над Марусею: „Але я з церкви йшла на Маковея, / і засміялась вслід мені вона.../ А я ішла. Підкошувались ноги. / Хтось дорікнув їй тихо, при мені ж. / А я ішла, не бачила дороги, / і сміх стримів у спині, наче ніж”. Не випадково саме після цієї події Маруся спробувала втопитися, а Галя взялася співати Марусину пісню при Грицеві. Поразка добра і перемога зла в цих епізодах очевидна.

Дві Марусині спроби покінчити життя самогубством — не миттєва слабкість. Як підкреслює Брюховецький, у романі Ліни Костенко „не лише слова, а й мислення героїв відповідають тогочасним нормам і формам”. У могилу покинуту Грицем дівчину передчасно заганяють обставини, на які в ті часи не реагувати було неможливо. Це й перервані стосунки Марусі з ровесницями („Вже й подруги повіддавались заміж, / уже й не кличуть дружкою мене”), і розпач матері („— Є ж лицарі у нашому краю! / О Боже мій, на кого ж ти, на кого / збагнітувала1 молодість свою?!”) і власний, безсонними ночами виболений висновок стосовно коханого: „Нерівня душ — це гірше, ніж майна!”. Ситуація, що склалася, для Марусі виявляється страшнішою за ймовірну загибель Гриця в бойовому поході. Згодом дівчина порівняє

1 Збагнітувати —змарнувати.


Опанас Рокачевський. Портрет літньої селянки. 1860

свою нещасливу долю з трагедією Ящихи Кошової, багатодітної вдови, яка „голосила ж років півтора” після смерті чоловіка, і зробить невтішний висновок: „Щаслива ти, Ящихо Кошова! / А я... Хто я? По кому я вдова?!”. Навіть нібито слабкі, бо істинно жіночі риси Марусиного характеру в романі спрацьовують на користь її багатогранного й просвітленого у своєму стражданні образу. За словами Панченка, „цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на „сталевість” монумента. Ні, і ще раз ні — вона жінка, а значить, буває ніжною і беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною — і з випаленою душею... І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури”.

Хоча події у романі відбуваються в часи визвольної боротьби під проводом Хмельницького, Ліна Костенко виразно акцентує на недовготривалості української державності, хиткості української самостійності, бо справа не лише в достатній часовій протяжності державотворчої дії, а й у внутрішній готовності всього народу, а не лише окремих особистостей до державного служіння. Домінуючим негативним чинником у романі стає те, що багаторічна війна практично викосила доросле чоловіче населення. Навіть Грицева мати розуміє це, втовкмачуючи синові життєво вигідну для нього ситуацію: „Тепер дівки до гарних хлопців ласі, — / багато хлопців, сину, полягло”. Винищення цвіту чоловічого населення призвело в Україні до виникнення перших паростків явища, яке згодом отримало назву малоросійства і яке Євген Маланюк характеризував напрочуд влучно: „Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм”. Ця „капітуляція ще перед боєм” відбудеться в нашій історії не раз після Хмельниччини. Маланюк, до речі, першим носієм малоросійства вважав Мартина Пушкаря, того самого змальованого Ліною Костенко благородного полтавського полковника, котрий після смерті Богдана Хмельницького став „зловісним символом малоросійства похмельниччини, символом знівечення перемоги під Конотопом, символом, що веде хід нашої історії аж до полтавської катастрофи, бо Кочубеївщина — то плід довгих десятиліть”. Врешті, й Ліна Костенко в романі не приховує майбутньої причетності Івана Іскри до ганебного доносу на Мазепу („Загине теж, в бою заживши слави, / в недовгім часі після Пушкаря, / вертаючи до попелу Полтави / з посольства до московського царя”). Це авторське підтекстове звернення бодай до компетентних читачів спробувати розібратися, чому сиву голову Пушкаря через сім літ „Виговському на списі подадуть”, задуматися, як могла людина такого рангу заради бажання погетьманувати свідомо сіяти міжусобиці й підривати силу власної держави.

Словникова робота

1. Запам'ятайте новий термін.

Роман у віршах — великий ліро-епічний твір, в якому ліризовану розповідь викладено у віршовій формі. Роман у віршах має багато спільного з поемою, але йому притаманні значно більший обсяг, велика кількість персонажів, щонайменше дві сюжетні лінії, органічна єдність ліричного, епічного й драматичного. Першим українським історичним романом у віршах окремі літературознавці вважають „Гайдамаки” Тараса Шевченка, але більшість дослідників називають „Марусю Чурай” Ліни Костенко.





Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.