Всі публікації щодо:
Стус Василь

Українська література 11 клас - Семенюк Г.Ф.

«Моя душа запрагла неба» (Василь Стус) - Василь Стус (1938—1985) - Українська література другої половини XX століття

Духовність і гуманізм, стоїцизм і екзистенціалізм — важливі риси лірики Василя Стуса, що визначають його художній світ. Так, поезія «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе» — своєрідна поетична декларація митця. Він перебуває в стані екзис- тенційного вибору, у пошуках світла, добра і краси, загалом справедливості. Ліричний герой звертається до «добра і правди віку», зізнається у своїх духовно-етичних домаганнях правди, хоча на його шляху виникає «сто зневір». Попри всі хитання і перешкоди, він вибирає духовну висоту, що символізує небо: «Моя душа, запрагла неба, / в буремнім леті держить путь на стовп / високого вогню, що осіянний / одним твоїм бажанням». Як колись у поетів-романтиків, душа героя Стуса поривається в незвідані світи, в екзистенційну свободу, «туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб, аж поза смертні хлані людських дерзань». «Щовб» — це шпиль гори, що символізує височінь духовних прагнень героя. Він намірився не зійти з обраного шляху добра і правди, а тому каже собі: «не спиняйся, йди. / То — шлях правдивий. Ти — його предтеча». В цьому виявляється стоїцизм ліричного героя Стуса.

Стоїцизм (грец. — stikos — портик в Афінах, де була школа стоїків) — одна із течій філософії в добу античності. Стоїки ставили мету: досягти душевного спокою, духовної незворушності, бути мужніми і стійкими під час життєвих випробувань. Стоїцизм — основна риса ліричного героя Василя Стуса. Ідея стоїцизму, подолання страху перед смертю і випробуваннями долі проймає вірш «Господи, гніву пречистого». Ліричний герой просить Бога допомогти йому вистояти у тяжких фізичних і душевних випробуваннях.



Микола Стороженко. Син Божий

За жанром твір — медитація, зокрема такий її різновид, як віршова молитва. У її основу покладено канон, запропонований християнським богословом VIII століття Іоаном Дамаскіном, як «сходження розуму до Бога, прохання потрібного в Бога». Герой Стуса звертається до Всевишнього з проханням не осудити його за глибоку віру і надію, бо утверджує безсмертя людського духу: «Господи, гніву пречистого / благаю — не май за зле. / Де не стоятиму — вистою. / Спасибі за те, що мале / людське життя, хоч надією / довжу його в віки». Ліричний герой прагне не загубити у тяжких випробуваннях своєї самототожності, неповторності своєї долі, а відтак — духовності, стоїцизму. Він зізнається Господові: «Думою тугу розвію, / щоб був я такий, / яким мене мати вродила / і благословила в світи. / І добре, що не зуміла / мене од біди вберегти». Герой-в’язень Стуса уподібнюється Шевченковому героєві, який, перебуваючи на засланні, заявив: «Караюсь, мучусь, але не каюсь».

У його ліриці органічно поєднались інтелектуальна напруга, глибока образність, екзистенціальне розуміння життя. У художньому світі поета завзято змагаються добро і зло, його душа болісно реагує на людські страждання й горе. Він замислюється над сутністю людського буття, свого місця у житті: «Як вибухнуть, щоб горіть? / Як прохопитись чорнокриллям / Під сонцем божевільно-білим? / Як бути? Як знебуть? Як жить?» («Біля гірського вогнища»).

Вірш «Мені зоря сіяла нині вранці» — за жанром медитація, міркування ліричного героя над своєю долею, яку уособлює зоря. Вона перегукується з попередньою поезією, зокрема образом матері, яка в цій поезії нагадує Богоматір. Автор вибрав посту пально-кільцеву композицію, за допомогою якої концентрує гаму почуттів ліричного героя, його роздуми, викликані образом ранкової зорі. Обрамлення ліричного сюжету утворює своєрідну рамку і тісно пов’язується з внутрішніми мотивами розвитку оповіді героя. Образ зорі наповнюється багатозначним смислом. У народній міфології він асоціюється з образом коханої, дружини, долі. У Стуса образ зорі асоціюється із народженням Ісуса Христа та його терновим шляхом: «Ота зоря — то тільки скалок болю, / що вічністю протятий, мов огнем. / Ота зоря — вістунка твого шляху, / хреста і долі, ніби вічна мати,


Микола Шевчук. «Я ж тебе купала гіркими сльозами»

/ вивищена до неба». Зоря, що уособлює Божу Матір, прощає в’язню — борцю за правду — хвилини розпачу. Ліричний герой розглядає ситуацію в екзистенційному вимірі: вічна мати «дає наснагу віри, що далекий всесвіт / почув твій тьмяний клич, але озвався / прихованим бажанням співчуття / та іскрою високої незгоди ». Митець у ключі філософії екзистенціалізму подає духовно-стоїчну модель поведінки: «бо жити — то не є долання меж, / а навикання і само собою наповнення / Лиш мати — вміє жити, / аби світитися, немов зоря». Щоб відтворити складні питання буття, поет вдався до білого вірша, тобто неримованого вірша з чіткою ритмікою. Поезія «Мені зоря сіяла нині вранці» написана п’ятистопним ямбом, але рими відсутні.

У вірші «О земле втрачена, явися» теж відтворено поетичний образ України. Це — щира розмова сина з рідною землею, далекою і втраченою. Обрамлення підсилює тужливі настрої поета: «О земле втрачена, явися — / бодай у зболеному сні! /І лазурово простелися / і душу порятуй мені». У «зболеному серці» українського патріота незгасним образом сяє рідна земля, допомагаючи йому винести тяжкі табірні випробування. Світлі спогади про дитинство і юність складають основну частину поезії, окреслюють чарівний світ природи та буття ліричного героя.

«Як добре те, що смерті не боюсь я». За жанром це — медитація, яка увійшла до збірки «Час творчості» (1972). «Ця збірка, — писав син митця, літературознавець Дмитро Стус, — є своєрідним хронографом буття поета в межовому стані. Арешт Василя Стуса 13 січня 1972року гранично загострив проблему вибору: з ким ти? як бути? як жити далі?». Поезія «Як добре те, що смерті не боюсь я» — не твір-декларація, а філософська медитація, в якій висловлено глибокі почуття й екзистенціальні роздуми автора. Складні життєві випробування спонукали його до пошуків сенсу буття як заперечення світу зла й насильства над людиною, подолання фальшивих цінностей. Він свідомий, що йде важкою дорогою на Голгофу, вказаною духовним подвигом Ісуса Христа, і йде свідомо, без нарікань на долю: «Як добре те, що смерті не боюсь я / і не питаю, чи тяжкий мій хрест, / що перед вами, судді, не клонюся / в передчутті недовідомих верств». Перед поетом відкрилася нова грань дійсності — шлях до самозаглиблення й духовної незалежності. Антигуманний світ виявився безсилим перед стоїцизмом поета. Мовлення ліричного героя розважливе й щире. Це голос мужньої людини, громадянина, в’язня совісті, адже він «жив, любив і не набрався скверни, / ненависті, прокльону, каяття». Оскільки герой перебуває «в передчутті недовідомих верств», тобто усвідомлює перехідний і проміжний характер людського буття, то він, подолавши страх, здійснює вибір. Герой долає зовнішні атрибути існування і переходить у внутрішню, духовну форму буття. Саме вона дає йому волю до життя, бажання протистояти випробуванням долі.

Як і французькі екзистенціалісти, Стус трактує смерть як вищу, суто духовну форму існування людини, що дорівнюється вічності. Такими вічними цінностями для поета були Україна і її народ. Тому свою духовну форму буття, свою творчість і героїчний подвиг він присвячує їм: «Народе мій, до тебе я ще верну, / як в смерті обернуся до життя / своїм стражденним і незлим обличчям. / Як син, тобі доземно уклонюсь / і чесно гляну в чесні твої очі / і в смерті з рідним краєм поріднюсь».

Подібні заповіти звучали в поезії Тараса Шевченка, Олени Теліги, Євгена Маланюка, Василя Симоненка. Такою великою ціною кращі сини й дочки українського народу платили за його духовне воскресіння й незнищенність.

Василь Стус здійснив життєвий і творчий подвиг, подолавши антилюдяні обставини. У протистоянні тоталітарним силам поет вибудував себе як особистість нового типу, явив високі зразки інтелекту, духовних і мистецьких осяянь. Він спізнав і відбив у своїх поезіях найвищі поривання людського духу. Митець творив високохудожню лірику, синтезуючи почуття і думку, слово й образ. Як лірик Стус відкрив нові форми поетичного вираження, сміливо поєднав символічність образу, іронію, гротеск і ліризм, мелодійність та багатозначність слова, поетику сюрреалізму, абсурду, притаманну сучасній світовій поезії. Пройдуть століття, а нові й нові покоління дивуватимуться, як у нелюдських умовах радянської в’язниці поет зумів створити справжні шедеври лірики, піднісши її на нові естетичні горизонти й посівши гідне місце у світовій літературі.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.