В БУР’ЯНАХ - ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814 - 1861) - РІДНА УКРАЇНА. СВІТ ПРИРОДИ

Українська література 5 клас - Л.Т. Коваленко

В БУР’ЯНАХ - ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814 - 1861) - РІДНА УКРАЇНА. СВІТ ПРИРОДИ

ПРОРОК УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО

В БУР'ЯНАХ

(Скорочено)

Та поклонися тим нашим бур'янам...

Із Шевченкового листа

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялось не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки.

За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам'яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга — царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити — заказано, ходили німі...

Україна... В одному вже тільки цьому слові і для нашого уха і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... Україна — країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої — велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня... Тяжкий сон, подвійна неволя і темна ніч, як ворон. Тільки Дніпро з очеретами, тільки вітер з степовими могилами шепотіли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки... Україна — це марні, обшарпані, голодні люди... Ідуть на панщину чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть... Україна — це царське та панське безмежне свавілля... Праця до сьомого поту...

Світяться злидні.

Україна — розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі...

Поема жалю і смутку... краси і недолі...

Отже, одна з найсмутніших сторінок у цій поемі належить невиданому у всі часи по всьому світі її огненному поетові.

Легендарному поетові казкового краю...

Великому борцеві за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому світі поневолених народів.

За всіх поневолених, близьких і далеких...

* * *

Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село огник: народилась нова панові кріпацька душа, а Україні — її великий співець Тарас Шевченко... Батько був веселий, подавав бабі (повитусі) то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього — з охотою. Тепер чогось одмовчувалася... Далі почала розказувати:

— У нас, у бабів, є така приміта, що коли перше ніж зайти до породильниці в хату та заглянеш знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую — не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати...

Баба стишила голос.

— А побачила я — сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством — мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так і обімліла і дивитись далі побоялась... Так бач, що виходить, виросте твій син неабияка людина — буде змагатись з панами та з царями... А за що — сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме... Хто знає — може, це й він.

— Волю? Мій синочку! Рости ж та набирайся сили.

II

Минає рік. Батько й мати на панщині, Катерина, сама ще недоросла, зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька ще дитина — хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона, в квача. Посадить малого на вигоні, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопці, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: „Сиди ж мені і не вилазь, поки не прийду”. Вітром майнула до гурту, де аж куріла гульня, — про хлопця забула зразу. І сидить воно саме-самісіньке, як одірваний од гілля листочок, спозирає

І синє небо, зграї на ньому галок... Сонце гріє, ромашки пахнуть, аж пхається, — хороше, як у купелі. І маленьке замахає до сонця ручками, засміється, загуцає, мов до сонця летіти хоче на руці або само сонце його витягає з пахучих бур'янів. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур'яні і дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто зміряє горе маленького серця: у плач, у крик! — ніхто не бачить і не чує, мов опинився у лісових нетрях із брудним, диким звіром один на один. Не чекай допомоги. І малий одразу замовкає, брівки нахмурились, в очицях мов сонячні іскри заграли, засвітився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по пискові: „Чу-чу, свиня!” Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати моріжок, мов і не вона. Минає час, знову западає зневір'я в дитяче серце — починає плакати, знову набирається сміливості свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: „Чу-чу, свиня!” Довго тягнеться ся дитяча мука, і ніхто того не бачить і не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тільки тоді, як з поля показалась череда. Одкрила широко очі, ляснула в долоні: „А де ж моя дитина?” Насилу пригадала. Вітром полетіла в ромашки до дуки: сидить. Уже й сліз йому немає — мовчить. Тільки очиці набрякли від сліз і все личко вивожене в сльози. Тільки побачило над бур'янами голову Катрі — де ті й сльози взялись, — як ручаї. Зраділо! З плачем, з докором, із жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетіло з осоружного дуки Катрі на руці.

Микола Пимоненко. Вечоріє

— Моє маленьке! Скучив? — Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами і зарікаючись, що вона більш ніколи- ніколи не буде кидати саму дитину на улиці. Не в перший раз.

— їстоньки хочеш? — Знаходить житнього хліба жовану куклу, нашвидку піджовує її, пхає дитині в рот. Дитина із звірячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне, погрожуючи комусь головою.

Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі — вона одна розуміє її мову...

IІІ

Минає рік, і два, і п'ять років... Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки — на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимі! Залізе — до вечора не вибереться... І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур'янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там — край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту...

А надворі й темніє...

— Світ не родив такого волоцюги! — скаржиться мати. — Ото небо йому, як рідна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так і не заглянув би цілий день. А вскочить у хату, за кусок хліба — і знову надвір. Вхопиш за плечі, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.

* * *

Раз було так.

Невесела у Шевченка зимою та восени хата — стоїть край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялася, почорнів од диму вивід од вітру порозлазилась, дірки світять голими латами. А прийде весна, зацвіте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря під вікнами півники та барвінок, і хата, як хата — суму мов не було того... Сад темний, густий, бур'янами зарослий. За садом ховалось сонце. Після першого жаркого квітневого дня плинув теплий, тихий вечір. Над хатою зійшла вечірня зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні глині. Вперше по весні білоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти під яблунею надворі. Чуби в усіх, як обілений льон, очі, як квітки льону, — сині. Тільки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря — морений батько свариться, мати, заклопотана, зажурена, марна, їсть, як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується:

— Це тільки вечеряєте? Що так пізно?


Хата батьків Т. Шевченка в Кирилівці. Малюнок Т. Шевченка

— Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся, — мати. Розповідає: — Зранку як пішло, то оце і досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, всі бур'яни обшукали — як упав у воду.

— Догляділи! — сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз сині винуваті очі.

— Нічого, знайдеться, — розважив сусід, — може, заснув десь у бур'яні. Проспиться — прийде. — І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту грамоту. Слухають в'яло, без охоти, тільки поблизу ідо шелесне, всі так і кинуться: чи не хлопець?

Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із сапами. Осів тихий, зоряний вечір.

— Ну й де б їй дітись, вражій дитині, — не слухаючи сусідових балачок, тихо, з нудьгою казала мати. — Вечеряй, Катре, та підемо шукати знову.

Зарипіли десь вози...

Всі забули на часину про хлопця, заворушились.

— Чумаки!

В селі бігли з дворів назустріч чумакам дівчата, діти, поважні діди

з палицями. Тільки й чуть було:

— Чумаки! Чумаки!

Сусіди почали угадувати — звідки, аж поки чумаки замовкли.

Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно і сердито:

— А ось і наш волоцюга! — Всі повернулись в один бік.

За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі. Без шапки, босий. Лице взялось смагою — темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб, як льон.

Стоїть, не наважується йти до гурту. Хмарні обличчя в усіх одразу просяяли.

— Де це ти був?

— Де тебе носило і досі?

— Де ти волочився?

Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату — не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки.

— Де ж ти був оце — питаю? Чому не кажеш? — почав суворо батько. Хлопець промовив стиха:

— Був у полі та заблудив.

— Бачили таке?

— Хто ж тебе привів додому?

— Чумаки!

— Хто? — Всі стовпились коло хлопця.

Хлопець розповів: „Стрінувся з чумаками, питають: „Куди ідеш? Мандруєш?” А я кажу — в Керелівку!

А вони й кажуть: „Це ти ідеш у Моринці, а в Керелівку треба назад. Сідай, каже, з нами, ми довеземо”. Та й посадив мене на віз. І дав мені батіг волів поганяти...”

— Бачили такого! Чумакувати надумав уже!

— І як воно згадало, що з Керелівки?

— Я ж казав, що знайдеться, — обізвався і сусід. — Такий лобатий не пропаде.

— Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти, — сказав батько. Хлопець тільки того й дожидав.

— Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? — допитувалась мати. Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батькові:

— Як мотає! Наче три дні не їв. — Розмова між дорослими пожвавішала. По вечері мати послала дітям на горбку коло сіней. Полягали. Тарас в середину, з одного боку Катря, з другого — Микита. Мати сіла коло їх. Сусіди посідали на призьбі, запалили люльки, вернулись до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповідати тихим таємничим голосом. Брат і сестра аж голови попідіймали. Крадькома прислухається мати. Далі, сміючись, до чоловіків:

— Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. Розповіда, ніби справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?

— Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, — промовив сусід.

— Що вийде? — жартом обізвався батько. — Розбіяка великий вийде — ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.

— Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?.. — Починалася знову розмова про славетного розбійника, що саме гримів у той час на Поділлі. В селі затихало. Чути було інколи дівочий сміх на улиці. Коло хати і над хатою гули хрущі. Діти спали.

Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

С. Васильченко описує Україну за часів Тараса Шевченка як країну разючих суперечностей. Знайди у творі уривок, у якому описано Україну в XIX столітті. Накресли в зошиті таблицю (с. 200) та, спираючись на текст, заповни її.

1. Поясни, чому такі суперечності існували в Україні (відповідь шукай у прочитаній частині тексту).


Захоплює в Україні


Викликає смуток в Україні




Вільнолюбство українців

Неволя народу



2. Чому автор говорить про подвійну неволю в Україні? Знайди та прочитай пояснення цього явища у творі.

3. Порівняй картини природи та життя кріпаків в Україні XIX століття. Який висновок з цього ти можеш зробити?

4. Опрацюй форзац на початку підручника. Розкажи, коли і де народився Тарас Григорович Шевченко.

5. Чому у творі сказано, що народилась нова панові кріпацька душа, а Україні — її великий співець?

6. Яку долю новонародженого Тараса побачила через вікно бабка-повитуха? Із вивченого в початкових класах про Т. Шевченка розкажи, чи справдилися її слова в майбутньому.

7. Опиши хату, в якій жила родина Шевченків. Про що свідчить цей опис?

8. Прочитай портретну характеристику малого Тараса.

9. Як за малим Тарасом доглядала його сестра Катря?

10. Прочитай уривок від слів... а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи відкриті... до кінця абзацу. Зроби висновок про те, які обставини в дитинстві сприяли розвитку поетичного хисту майбутнього поета.

11. Чому мати називала малого Тараса волоцюгою? Наведи один приклад, який підтверджує материну характеристику.

12. Про яку рису характеру малого Тараса свідчить його розповідь про залізні стовпи, що підпирають небо?

13. Назви не менше трьох рис характеру Шевченка, які виявлялися вже в ранньому дитинстві. Підтвердь кожну рису прикладами з твору.

14. Прочитай продовження повісті С. Васильченка. Простеж, які життєві обставини формували характер великого Кобзаря.

1. У якому прикладі слово бриніти має таке само значення, як і в реченні для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю (С. Васильченко)?

На очах Любові Максимівни бриніли сльози (в. Собко).

Аби почала перша маківочка бриніти, вже й угледить (Марко Вовчок).

В унісон пісні вряди-годи бриніла тільки балалайка (Г. Косинка).

Тонкий голосок її бринів, як струна (Панас Мирний).

2. Слово чорний має такі лексичні значення:

• брудний;

• важкий, складний (про роботу, що потребує великих зусиль);

• лихий, сповнений страждання;

• непорядний (про вчинки, поведінку).

Яке з цих лексичних значень має слово чорний у реченні ...Країна гарячої любові до народу і чорної йому зради?

3. Вітром майнула до гурту, де аж куріла гульня, — пише автор про Катрю. Яке значення має сталий вираз майнути (летіти, полетіти) вітром? Перевір відповідь за Словничком-довідничком. Склади речення, увівши в нього сталий вираз полетіти вітром.

4. Мати називала Тараса волоцюгою. Щоб перевірити, чи правильно ти розумієш значення цього слова, добери до нього синоніми. Відповідь перевір за Словничком синонімів.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Кукла — розжований і загорнутий у ганчірку шматок хліба, який мати вкладала на весь день у рота дитині, йдучи на панщину.

Ворон, квач, дуки — назви дитячих ігор.

Купіль — велика посудина для проведення обряду хрещення в християнській церкві.

Моріжок, моріг, мурава — густа молода трава.

Осоружний — який набрид, став нецікавим, немилим, нестерпним.

Панщина — дармова примусова праця кріпаків у господарстві поміщика.

Левада — ділянка річкової долини, яку використовують під сіножать, пасовище.

Кармелюк Устим — народний месник, який діяв на Поділлі у XVIII столітті.

Линок (лин) — назва річкової риби.

Плугатар — людина, яка оре плугом.


V

А святами — до діда...

— Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину!

— Еге, про Залізняка та Гонту!

— Про гайдамаків, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.

Дід замріяно:

— Еге ж! Гайдамаки! То були люди! — одсунувся далі од книжки, тряхнув чубом. Каже:

— Хвалилися гайдамаки,

На Умань ідучи, —

Будем драти, пани-брати,

З китайки онучі...

І Святе Письмо лежить забуте, дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили, як ножі святили, як вирізували Умань. Слухали сусіди, німіли од жаху, чуб здіймався вгору.

А то чиї там оченята горять у кутку на припічку, як іскри? І не дише.

— Тарасику, і ти тута? Іди, сину, надвір гуляти, чого ти між старих затесався? Тобі ще рано таке слухати.

Тарас крутить головою: „Не хочу!”

Дід:

— Хай слухає, виросте — своїм розкаже дітям та онукам.

І не виходить до самого вечора. А вночі не спить, ворочається.

Мати:

— Чого не спиш, Тарасе?

— Мамо, гляньте: ніби щось горить у панських будинках?

Мати злякано до вікна:

— Де? Вигадуєш, нічого там не горить. То місяць... що це тобі в голову зайшло? Спи!

Перегодя знову:

— Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?

— Які там гайдамаки? Наслухався, що старі говорять, а тоді щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогодні до діда? Еге ж —ходив?

— До діда...

— Я ж так і знала. То ж дід теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамаків уже немає. Половили та повбивали. Спи.

А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров'яка: „Ти пан Дашкевич?” — „Я! Прости! Не буду!” Летить голова з пліч. До другого: „Ти пан Висоцький?..” — летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж світ отьмарює. „А це буде їх цар”. До нього: „Проси! Не хочеш?” — і царева злетіла з пліч голова, як галка. Біжить Оксана, умита, чепурненька.

— Тарасе, що ти робиш?

— Який я Тарас? Я — гайдамака!

— Що ж ти тут робиш?

— Не заважай! Бач — панам голови рубаю.

— І я!І я!

— Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй. — Бере, цілиться в будяк.

— Бу-бух!

— Трах! бах! рубай! бий!

В бур'яні закипіла війна — тихий відгук далекої гайдамаччини.

* * *

Звенигородщина — співучий куток України, в ньому Кирилівка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозі (співав), тітка — про сербина, що намовив дурну дівку отруїти брата. Обіщався сватать, а як отруїла, заспівав їй іншої.

Прийде вечір — всі улиці в селі аж гудуть піснями: на одній — про ту Марусю, що з-за моря зілля бажала, на другій — про те, як підмовляють козаки з собою дівку, десь ще на одному — не то співають, не то вичитують тягучим голосом — сім загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплі, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невістку, і та стала тополею:

Не вибрала льону, не пішла додому,

У чистому полі заночувала.

До білого світу тополею стала...

Там чабан на горі про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:

Та нема гірш нікому,

Як бурлаці молодому.

А почнуть грати в селі весілля — ціле море пісень. Сумних і веселих, до танку — всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже підспівував старшим, а було йому років вісім-дев'ять — з дівчатами на колодках витягував, якої не почнуть. А часом коло воріт заведуть з Катрею, — обоє голосні — луна на все село іде...

* * *

А восени сидить Тарас за граматкою між школярами в дяковій хаті, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк.

Нудна була наука в тодішніх школах, нудна і тяжка, учили з-під різок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався і до цієї науки охоче.

Одного разу, прибираючи дякову „світлицю”, Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще раніш хлопець помітив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написані рукою дяка псалми, щедрівки, пісні, вірші... Сидів над ними хлопець, мов прикипів, поки почув, як грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалась таємниця, як творяться на світі книжки. До жаги забажалось школяреві зробити самому таку книжечку, обмалювати візерунками і вписувать в неї ті пісні та вірші, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчості, що в першій своїй стадії заміняється копіюванням і вибором чужих творів... Потяг непереможний, жагучий... Хлопцеві мріялась, навіть снилась мальована, позолочена книжка, у яку він по своїй вподобі уписував вірші.

Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, — злидні та праця матір поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хаті. Батько женився вдруге, взявши вдову теж із дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори, плач — пекло, що завжди буває в хаті, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх — сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився він у дорозі, помер слідом за матір'ю — сиротам не стало життя в своїй хаті. Найбільше перепадало Тарасові, як найстаршому, до того упертому, правдивому і гарячому, перепадало найбільше.

Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана каліка-школа, яка мала над ним якусь магічну силу, отож узяв він свій каламар, та липову таблицю, та крейду, — пішов до школи прохатися разом і за школяра, і за діда-сторожа, який мав слугувати і школярам, і їх учителеві-дякові. Почалося не життя Тарасові, а мука. Завжди голодний, у немитій сорочці, в драній довгій батьковій свиті, що одна залишилась йому після батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо — тому спадщина йому не допоможе... Босий і простоволосий зимою і літом... Дяк не дуже піклувався за свого учня-наймита, та й сам він, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита... Тільки й того, що нап'ється за свій дохід, а проспиться, не то похмелитися — пообідать нема чого. Тоді він ганяв свого учня попідвіконню з мішком жебрачити, часом і сам із ним ходив, виспівуючи попідвіконню божественні вірші... А то посилав красти огірки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, а за невдачу серце зривав завжди на наймиті. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпів усе хлопець, зціплюючи зуби: „Дарма, він учитель, я школяр — так давно повелося і тепер ведеться... А все ж таки я в школі...”

По селу пройшла про хлопця недобра слава: „ледащо”... Здушить у собі сльози — „нехай... А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю п'яних дяків розмову, що між п'яним базіканням часом почуєш і щось цікаве од них. Ні, буду терпіти, поки терпиться...” Таке було життя Тарасове. Так усі й казали: „собаче”...

* * *

Рипнули вулишні в школі двері, і на поріг ізнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи ніхто не дивиться, він швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець ішов повною ходою, пригинаючись і струшуючи собі на шию й голову запашну, уже нагріту росу. В гущавині лежало кілька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожі та так, мабуть, і забули. Хлопець підмостив трави, сів на колодці і почав розгортати свій зшиточок. В зшитку, розмережані й розфарбовані візерунками, були списані пісні, щедрівки, псалми, що їх бачив він у синьому зшиткові у свого учителя й хазяїна — дяка.

Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована. Тепер непереможно хотілось йому співати цієї пісні. Тут, наодинці, щоб ніхто не бачив його і не чув, стиха, щоб, крім його самого, не було чути, він завів виспіваним, гнучким бархатовим дискантом.

В тому кутку України, де село Кирилівка, завжди було багато між людьми малярів. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в зорях. Діти завжди люблять малювати чим попало і на чому попало, а по тих селах надто: скрізь по селу ворота вимальовані крейдою, а білі стіни

— углиною. Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева.

Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тільки тепер, коли вже він був чималим і служив у дяка.

Було так. Кирилівський дяк послав хлопця в Лисянку (до дяка-маляра) позичити цимбали і прохати на іменини. Той цимбалів не дав і на іменини приїхати не обіцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці, і на дошці починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитись. І коли на мертвій дошці з-під пензля маляра виглянули людські очі, мов із туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. Він вперше одчув ідею творчості.


Іван їжакевич. Тарас Шевченко — пастух

VI

Не так воно було, як думав Тарас. Замість того, щоб привчати учня до малярства, дяк зразу повернув хлопця на наймита: велів йому дрова рубати, носити воду, дітей глядіти. Тарас не знав, що в усіх ремісників так велося, що учень мусив років два-три одробити йому за хатнього наймита, а тоді вже хазяїн почне вчити його свого ремества.

Днів зо три попотиривши воду з Тясмина на круту гору, Тарас запитав дяка:

— А коли ви почнете мене вчить малювати?

— Швидкий ти хлопець, так уже і вчи. Спершу ти мені послужи за науку років три, а тоді вже я буду вчити. А то навчи тебе зразу, то тоді чорт тебе й бачив. Порядку не знаєш.

Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Покинув цього маляра — пішов до другого в село Тарасівку. „Цьому хоч і робить буду, то принаймні маляр, кажуть, на всю округу...” Аж і тут Тарасові не пощастило. Славний маляр подивився Тарасові на ліву долоню і рішуче промовив:

— Ні, хлопче, я не візьму тебе за учня.

Серце Тарасові стиснуло:

— Чому, дядюшко? Я б слухався вас, я б шанувався, робив би все, що звеліли. Прийміть!

— І не проси — не прийму.

— Та чому ж не приймете?

— А тому, що все одно маляра з тебе не буде. Та не тільки маляра — не буде навіть шевця або бондаря. Талану немає в тебе, долі. Нічому ти не здатний. Іди в старці.

Мов по голові чим ударив він хлопця цими словами.

„Невже справді ледащо з мене?” — аж на душі похололо.

Пішов Тарас смутний, приголомшений.

...Чув він багато гарного за хлипнівського маляра: „Піду до нього! Піду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчіть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тільки на маляра, — а я вам вік того не забуду”. Вирішив, аж повеселів, поживішав. Другого дня й пішов, ніч не спавши.

Подивився хлипнівський маляр на Тарасові малюнки, подивився на Тараса та й каже: „Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путній маляр”. Тарас і ушам своїм не вірить. „А тарасівський дяк он каже, що нічого з мене не вийде”. — „А він звідки знає?” — „По долоні побачив”. — „Плюнь ти тому дякові межи очі. Оставайся на кілька днів у мене на спробу, а тоді скажу останнє слово”.

Побув Тарас на спробі у маляра в Хлипнівці два тижні. Маляр йому й каже знову:

— Як казав раніш, так і тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде діло — маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обіщав прийняти і прийму, тільки спершу зроби ти от що: сам ти кріпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панів нарікання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхніх кріпаків, сходи ти спершу про всякий случай у Вільшану до управителя, хай дасть записку на дозвіл.

. ..Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:

— Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.

— Нащо ж я вам?

— Оддамо тебе в кухню до кухаря.

— А як я хочу в маляри?

Засміявся управитель, засміявся писар і всі, хто був у конторі. Видно, що ще не учений.

— Забув, що кріпак.

Управитель, пересміявшись:

— Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.

Раптом одчув Тарас, що він — зв'язаний, і не зараз, а давно вже. Спробував борсатись — аж на ньому залізні ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумні розмови про панщину, про різки, про те, як на собак людей міняють, в карти програють. Розмови не дуже вражали хлопця — хотілось радощів, і він одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли вони на нього всією страшною своєю вагою. Раб... невільник, довічний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось і світ потемнів, почорніло якось село, небо синє — і те помарніло... Прощай, малярство, Оксана, все...

Натовпом плинули думки. Пригадалось малярство, мрії, і з нутра стала підійматись якась могуча, міцна сила, що прагне боротьби... та гаряча і таємна, невиразна надія, що з нього щось вийде... мусить вийти...

Сонце пригріло, поцілувало хлопця. Засміявся...

„Важко жити, а як же хочеться жить...”

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Як на характер малого Тараса впливали перекази про минуле, почуті від діда Івана? Що вражало хлопця в дідових розповідях?

2. Назви два випадки, які вплинули на потяг малого Тараса до словесного мистецтва. Перекажи докладно ці епізоди.

3. Як змінилося життя Тараса після материної смерті?

4. Чому батько казав про Тараса, що з нього буде велика людина або велике ледащо — тому спадщина йому не допоможе?

5. Чи легко було Тарасові перебувати в школі? Наведи три приклади нестерпних умов його життя в дяка.

6. Коли в Тараса прокинулася жага до малювання? Які вчителі були в нього?

7. Назви дві причини, які перешкодили Тарасові навчитися малювати. Яку з них ти вважаєш найголовнішою?

8. Прочитай три останні абзаци повісті. Як у цьому епізоді розкривається характер Тараса Шевченка? Доведи свою думку.

9. Чому на початку твору автор попереджує читана, що про Шевченкове життя треба розповідати так, наче це легенда? Підтвердь прикладами з твору правильність думки автора.

10. Яка головна думка повісті С. Васильченка „В бур'янах”?

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

1. Вираз собаче життя означає важке життя, нелюдські умови життя.

2. Слово заводити найчастіше вживають у значенні супроводжуючи, допомагати або примушувати зайти куди-небудь: хлопця завели в невеличку кімнату.

У реченні А часом коло воріт заведуть (Тарас) з Катрею, — обоє голосні — луна на все село іде слово заводити означає почати співати.

3. Потяг малого Шевченка до словесної творчості був непереможний, жагучий.

Добери в наступних реченнях синоніми до виділеного слова. Які ще синоніми до цього слова ти знаєш? Перевір відповідь за Словничком синонімів.

Гей, куди ж подівались так швидко вони,

Палкі пориви, мрії юнацькі?.. (П. Грабовський).

Я вас всіх привітаю за те,

що відвага в серцях не погасла, ясна й полум'яна (С. Голованівський).

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Коліївщина — народне повстання 1768 року на Правобережній Україні під проводом Залізняка і Гонти. Учасників повстання називали гайдамаками.

Насоняшничина — стебло соняшника.

Коров'як — назва рослини до трьох метрів заввишки.

Сербин — мешканець Сербії.

Колодки — місце в селі, де молодь збиралася на дозвіллі для розваг.

Дяк — людина, яка при церкві або приватно навчала дітей грамоти.

Буки-аз-ба — пояснення читай у Словничку-довідничку.

Зведенята — зведені діти батьків, що одружуються вдруге.

Каламар — предмет для зберігання чорнила.

ЛІТЕРАТУРА В КОЛІ МИСТЕЦТВ

Розглянь репродукції картин Т. Шевченка. Яким він зобразив себе самого б юності? Який настрій переважає на картині „Селянська родина”?

АвтопортретТ. Шевченка

Т. Шевченко. Селянська родина





Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.