Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література — шкільні твори - 2025
Основні проблеми повісті Б. Антоненка-Давидовича «Слово матері»
Всі публікації щодо:
Антоненко-Давидович Борис
Б. Антоненко-Давидович — письменник драматичної і трагічної долі, видатний майстер психологічної прози, один із найкращих знавців рідної мови, автор понад двох десятків оригінальних творів. За часів тоталітарного режиму твори письменника були піддані нищівній критиці. Його звинувачували в «неприкритому зоологічному націоналізмові» та інших «гріхах». Повісті та оповідання його були вилучені з літературного процесу й зачинені в спецфондах як «ідейно шкідливі». Письменника було засуджено на довічне ув’язнення. Саме ім’я його протягом багатьох десятків років навіть згадувати заборонялося. А вся його «провина» була лише у його великій, незрадливій любові до Батьківщини, рідної материнської мови, прагнення завжди писати правду.
Зацькований, зловісно замовчуваний, письменник морально не зломився. Але історія творить свій правий суд. Сьогодні твори письменника, раніше незаслуже- но забуті, повернулися до нас. Вони прийшли із забуття і йдуть у безсмертя.
Одним із найбільш значних і відомих творів письменника є його повість «Слово матері». У цій повісті він порушив досить серйозні й актуальні проблеми: проблему рідної мови, яку постійно цькували великодержавні чиновники, проблему усвідомлення приналежності до української нації.
Головний герой повісті — Іван Сметана. Він син сільського коваля. Батько його був вправним майстром, але малоосвіченою людиною: ледве міг написати своє ім’я та прізвище. Проте читати батько любив, хоча була в нього лише одна улюблена книжка — «Кобзар», яку він у вільний час читав своїй неписьменній жінці та синові Івасику. Батько прагнув дати синові освіту, тому віддав його на навчання спочатку до церковнопарафіяльної школи, а потім і до гімназії. Іван був старанним учнем, гарно навчався. До другого класу гімназії перейшов із похвальним листом.
Коли він приїхав улітку на канікули до батьків, то вирішив привітатися з матір’ю «по-городському».
«Бонжур, мамаша! Как вьі поживаєте? Что нового и все такое прочее?»
Мати подивилася на Івана, як на тяжко хвору людину. Вона дуже обурилася, що син свого роду відцурався. «Отак тебе, синку, в городі образували», — промовила мати й заплакала. Іван зрозумів свою провину й попросив у неї пробачення. Він дійшов правильного висновку і ніколи більше не говорив так ні з односельцями, ні з батьками, ні з матір’ю. Невдовзі мати Івана тяжко захворіла і, вмираючи, дала йому свій материнський заповіт: «З панами, синку, не водися, з багатими не знайся, горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей. Оце моє тобі останнє слово...»
Після смерті дружини коваль Сметана переїхав до міста і почав працювати слюсарем у механічних майстернях. Потім одружився вдруге. Івась продовжував навчання в гімназії. Навчався старанно, переходячи із класу в клас із похвальним листом. У сьомому класі він потоваришував із сином земського начальника Анемподистом Караваєвим. Допомагаючи у навчанні ледачкуватому паничеві, Іван часто бував у домі Караваєвих і захопився сестрою товариша Мері, яка навчалася у шостому класі жіночої гімназії.
Від Анемподиста Іван швидко засвоїв «світську премудрість»: як триматися у панському товаристві, як поводитися за столом, як підтримувати бесіду. Скоро Іван зрозумів, що закохався в Мері. Це його несміливе перше кохання, переживання так вплинуло на юнака, що він став гірше навчатися. Помітивши це, батько вирішив поговорити з сином. «Ну, вчись же, вчись, Іване, та докажи всім, що мужицький син може не тільки хвости волам крутити». Іван образився і у відповідь батькові сказав, що він, мовляв, з самим Кузьміним-Караваєвим у преферанс грає і з тенісною ракеткою вправляється не гірше за нього. Але в батьківському голосі син відчув стільки невимовного жалю, що вирішив якомога швидше знову взятися до навчання.
Якось до міста приїхала українська трупа Саксаганського, яка серед народу мала велику популярність. Караваєв надумав подивитися гру українських акторів. На спектакль було запрошено й Івана Сметану. Іванові дуже сподобались і п’єса, і гра акторів. Ставили п’єсу «Невільник» за поемою Т. Шевченка «Сліпий». Захопила хлопця й болюча тема п’єси — колишня козаччина й покріпа- чення українського народу.
Калерії Олександрівні — дружині Караваєва — п’єса не сподобалася. А сам Караваєв хоч і визнав гру акторів непоганою, проте був дуже незадоволений мовою.
«Що ж — артисти непогані, нічого не скажеш, але сама п’єса і цей їхній малоросійський діалект — страх який примітив». Не сподобалася вистава навіть Зіньці — покоївці Караваєвих, яка сама була з простого трудового народу. Вона сказала, що артисти «чудно, по-мужицькому разговори балакають». Що вже й казати про Мері! А Іван, дивлячись п’єсу, відчув себе часткою свого скривдженого, знедоленого народу. Мері ж, жорстоко посміялася з Івана. І це саме в той час, коли душа його найбільше розкрилась перед нею. Це було першим прозрій- ням Івана. Повертаючись із театру додому, він навмисне змішався з публікою, щоб не потрапляти більше на очі Кузьміним-Караваєвим.
Але через деякий час Іван знову надвечір завітав до Караваєвих, і його запросили на гру у преферанс. Саме в цей час до Караваєвих прийшла жінка-селянка — мати Зіньки — й попросила відпустити доньку додому «на заручини». Вислухавши прохання старої жінки, Караваєв почав знущатися з неї, що вона, мовляв, несе якусь «околесицу». «До чего же бестолковьій народ! Двух слов свя- зать не может!» Його підтримав також ісправник. «Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуньї!»
Не розуміючи змісту слів, які вимовляла Зіньчина мати, пани несамовито реготали. Вони зовсім не думали про те, що цим ображають літню жінку. Іванові ж стало ніяково, що він стоїть поруч із ними, і йому пригадався материн заповіт. Йому стало дуже соромно за те, що він міг переступити через її останнє, святе слово.
А Караваєви разом з ісправником продовжували кепкувати з Зіньчиної матері, сміятися, гримати на неї. Навіть рідна донька відсахнулася від неї. «Бодай же тобі, доню, добра не було, як ти образувалася в тому городі», — сказала мати і, зневажена, тихо пішла східцями. А Іван раптом подумав, що то пішла його єдина неповторна матуся.
Іван з гуркотом відкинув стілець і прожогом кинувся за нею. Його стримували, запитували, куди і чого він іде. А в грудях Івана виросла якась невідома сила протесту проти зла і знущання. І він, дивлячись на Мері, сказав: «Я не можу бути там, де зневажають мій народ». Іван помітив іронічну посмішку Мері, і це ще більше його розлютувало: «Та ви... ви всі тут не варті... Не варті й брудного мужицького нігтя цієї баби».
Він нарешті зрозумів, яка страшна прірва існує між панством і простим народом, відчув, як зневажають пани простих трудівників. І, пригадавши заповіт матері, він назавжди розірвав зв’язки з панами. Так слово матері допомогло Іванові знайти правильну стежку в житті.
