Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література — шкільні твори - 2025
«Я не можу бути там, де зневажають мій народ» (за повістю Б. Антоненка-Давидовича «Слово матері»)
Всі публікації щодо:
Антоненко-Давидович Борис
Варіант 1
Доля творів Бориса Антоненка-Давидовича була непростою. Ім'я цього письменника практично мало знайоме українському читачеві. Його творчість за радянських часів замовчувалася, не виходили його книжки.
Сьогодні ми значно більше знаємо про творчу спадщину цієї обдарованої людини. Є від чого засмутитися: надзвичайно талановитий письменник, романіст, повістяр, новеліст, репортер знайшов свого читача лише після своєї смерті. Його твори людяні й щирі. Антоненко-Давидович торкається в них загальнолюдських цінностей.
Гортаючи сторінки повісті "Слово матері", читач відчуває сердечний щем від того, що існують люди, які зневажають свою мову, свій народ, тобто свої духовні корені.
Найважливішим для сім'ї коваля Сметани було те, щоб єдиний син Івасик умів читати. У домі коваля була єдина книжка — об'єкт великої пошани — Шевченків "Кобзар". Цю книжку за слушної нагоди читали в колі сім'ї із задоволенням.
Дуже важко було батькові, проте він знайшов таку можливість і відправив сина навчатися в місто. Приїзд Івася на канікули приніс першу несподіванку. Хлопчик привітався з матір'ю словами: "Бонжур, мамаша!" Жінка дивилася на свою дитину переляканими очима. Мати надзвичайно образилася. Виявляється, спілкуючись із паненятами, Івась почав забувати свої духовні витоки. Автор від імені Івася каже: "Мати скрушно похитала головою й із таким жалем подивилася, наче мене тяжко покалічили на все життя".
Після смерті матері сім'я коваля переїхала до міста. Там Івасик потоваришував із сином вельми поважної людини — Анемподистом. Час плине швидко. Уже забув Івась материне застереження горнутися до роботящих, до простих людей. Аж ось одного разу хлопець побачив справжнє обличчя панів, і ніби полуда впала з його очей. У місті гастролювала популярна в народі трупа Саксаганського. Іван був у повному захваті. Він відчув себе часткою знедоленого й скривдженого українського народу. І саме в хвилину, коли хлопець відчував душевне піднесення, йому, так би мовити, плюнули в душу. І зробила це дівчина, яку він щиро покохав. Іван побачив, як щось хиже на мить з'явилося в красивих очах панночки. Вперше за довгий час хлопець згадав слова матері. Це наповнило його душу смутком, опалило її болем.
Вдруге Іван згадав слова матері за декілька днів, завітавши до Караєвих. Він відвідував їх востаннє, але саме в цей час стався некрасивий випадок. На прикладі цих людей, до яких Іван добре ставився, хлопець відчув і назавжди зрозумів, як пани ставляться до селян і взагалі до простих людей.
До селянської дівчини Зіньки приїхала мати. Усі соромилися її вбогої одежі. Селянка не діждалася від паничів доброго ставлення до себе. Так само повелася і її дочка Зінька. Мати стояла на веранді, а над нею сміялися, кепкували з неї, кричали, а рідна дочка готова була з усіма разом знущатися з бідної засмученої жінки. Селянка заплакала гіркими слізьми жалю й образи. Цей випадок обурив Івана. Він пішов із цього високого товариства, гнівно кинувши в обличчя панам, що не може знаходитися там, де зневажають його рідний народ.
Коли я читав повість, то переживав змішані почуття. Спочатку мені було сумно й соромно за Івася, який не послухався материних порад. Потім стало зрозуміло, що хлопець із часом збагнув серцем правоту та мудрість тих слів. Пани виявилися для Івана Сметани духовно далекими, чужими. Автор на протязі повісті примушує читача змінити своє ставлення до головного героя, який духовно зростає. Такі чудові твори, як повість Бориса Антоненка-Давидовича "Слово матері" наводять на роздуми про те, що Вітчизна — наша друга мати, і її треба берегти як найдорожчу в світі цінність.
Варіант 2
Події повісті Антоненка-Давидовича "Слово матері" досить далекі від нас за часом, але як же потрібен твір тепер, особливо для молоді, щоб вона вчилася вірності рідній землі, рідному народу, його духовним скарбам.
Майбутній письменник зростав у російськомовному середовищі. Зрусифіковані батьки не могли дати синові національного виховання. Свою приналежність до українського роду хлопчик відчув завдяки бабусі, яка вчила онука берегти пам’ять роду, відчувати єдність поколінь, виховувала любов до народних традицій, культури, рідної мови.
Гіркі роздуми над долею українського народу, пригнобленого соціально й національно, змусили письменника порушити у своїй творчості проблеми соціальної нерівності в суспільстві, становища рідної мови, взаємозв’язку з долею усієї нації. Про це — роздуми героя повісті Івана Сметани. Він зростав у простій трудовій сім’ї, де панувала атмосфера любові, поваги, взаєморозуміння. Працьовитий, рішучий і вольовий батько був незаперечним авторитетом у родині. Поряд з ним — мати, яка відзначалася привабливою зовнішністю і глибокою внутрішньою красою. Батько й мати своїм власним прикладом, працьовитістю і порядністю виховували сина, вчили його поважати людей, зберігаючи власну гідність. Дбаючи про синове майбутнє, батько відвіз сина до гімназії. І якою ж приголомшеною була мати, коли син, приїхавши на канікули, привітався з нею "по-городському". Для матері це було ознакою того, що син "свого роду відцурався". І тільки пізніше Іван зрозумів, що це була перша материна засторога: рідна мова — ознака твого роду, відцураєшся її втратиш себе, зганьбиш свій рід.
Приїхавши вдруге на канікули, син бачить матір помираючою. Перед смертю вона заповідає синові: "З панами, сину, не водися, з багатіями не знайся. Горнись, дитино моя, до простих, до/роботящих людей..."
З часом материне останнє слово призабулося. Івана, найкращого учня гімназії, наблизили до себе члени родини земського начальника міста Кузьміна-Караваева, з сином якого він дружив, допомагаючи в навчанні, а в його дочку Мері закохався.
Кузьмін-Караваев вважав себе лібералом і захисником бідного люду. Він віддав свого сина до гімназії, де вчилися діти простих робітників. Та від цього ставлення багатія до бідноти не змінилося. Це одразу відчув Іван, який розчарувався у своїх знайомих після перегляду театральної вистави у виконанні української трупи Сакса-ганського. Зневажливі відгуки Караваєвих про зміст, мову вистави розкрили очі Іванові. Пани теж тільки терплять його, бо знайомство з ним їм або вигідне, або кумедне. Жодних щирих почуттів там і близько не було — пани на них просто не здатні. Остаточне прозріння настає у сцені приходу до панів Зінчиної матері. Пани зневажили бідну, розгублену жінку, висміявши її поведінку, зовнішність, мову. Цурається й соромиться своєї матері й дочка, що прислужувала в панських покоях. Іван зрозумів, що то були два різні світи, які ніколи не могли порозумітися. Між ними була страшна прірва. І як він міг опинитися на панському боці цієї прірви, коли йому треба було стояти поруч тієї жінки, що так нагадувала і своїм виглядом, і своєю мовою його матір?! І аж тепер згадалися слова покійної матері, сказані як заповіт: "З панами не водися, з багатіями не знайся..."
Іван відчув, чий він син, якого роду і яким праведним та мудрим був материнський заповіт. Він кидається до жінки, що, похиливши голову, пішла з панського будинку, щоб бути поруч з нею, розрадити її в горі, а на спроби зупинити його кинув в обличчя усім панам: "Я не можу бути там, де зневажають мій народ".
Варіант 3
Читаючи повість Б. Антоненка-Давидовича «Слово матері», відчуваєш сердечний щем і сором за тих своїх співвітчизників, які зневажають свій народ, свою мову, які відмовляються від своїх духовних коренів.
Головними героями повісті є сім’я коваля Сметани. Єдиним прагненням батьків було бажання навчити свого єдиного сина Івасика читати. На жаль, вдома у них була одна єдина книжка, до якої відносилися з великою пошаною — «Кобзар» Т. Г. Шевченко. Цю книжку читали дуже часто і завжди з великим задоволенням.
Сім’я була небагатою, але батько знайшов можливість відправити сина на навчання у місто. Перше повернення Івасика додому принесло для батьків несподіванку. Хлопець засмутив матір своїм привітанням «Бонжур, мамаша!». Мати через це на нього дуже образилася. Виявилось, що спілкування з панськими дітьми призвело до того, що Івасик став забувати рідну мову і традиції простих українців.
Після смерті матері батько з сином переїхали до міста. Там Івасик обрав собі у товариші сина поважної у місті людини. Час плинув дуже швидко, і спілкуючись з панським сином, він став забувати про попередження матері, яка наказувала горнутися до простих роботящих людей.
Одного разу у місто на приїхала на гастролі популярна в той час театральна трупа П. Саксаганського. Івасик був у повному захваті від їх вистави. Але саме в ці хвилини, в хвилини, коли він відчував душевне піднесення, його дуже образили, причому образила дівчина, яку він щиро покохав. Несподівано для себе Івасик побачив у очах панночки якусь хижість і презирливість. І хоча це тягнулося лише мить, але і цього хлопцеві було достатньо для того, щоб вперше за довгий час він згадав слова матері.
Ще раз слова матері Івасикові довелося згадати через кілька днів, коли він гостював у сім’ї Караєвих. Він добре ставився до цієї родини, та саме на їх прикладі хлопцеві довелося відчути ставлення панів до простих людей. Прикрий випадок стався, коли до дівчини Зіньки з села приїхала мати. Усім було соромно від її вбогої одежі. Жінка так і не дочекалася від панів доброго до себе ставлення. Та найгірше було те, що її донька ставилася до матері так само, як і її пихаті господарі. Цей випадок дуже обурив хлопця і він пішов геть з цього недолугого товариства, заявивши з гнівом, що не може знаходитися серед тих, хто не поважає його рідний народ.
Зображуючи життя селян у місті, письменник закликає не забувати одвічні моральні цінності і показує, що гідними і розумними можуть бути не тільки пани, а й звичайні селяни. Повість наводить на роздуми про те, що наша друга мати — наша Батьківщина, тому берегти її треба як рідну матір, як найдорожче і найцінніше у світі.
