Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Українська література - шкільні твори - 2025

Цитатна характеристика Марусі Чурай та героїв поеми

Всі публікації щодо:
Костенко Ліна
Чурай Маруся

Маруся Чурай — головна героїня поеми Ліни Костенко. Це горда та обдарована дівчина, мешканка Полтави часу Гетьманщини, яка складає пісні для козацтва. Її обранець — Гриць Бобренко, який виріс без батька, теж козак…

«Я ж лицаря чекаю, козака…» — каже романтична та запальна Маруся про коханого, наділяючи його найкращими властивостями, яких він і сам не має. Вона проводжає його до походу, як найвірніша дружина.

«Нема ж бо слави у дому сидячому.

Про себе, милий, думати не час…

Я цілувала його віченьки,

Аж поки місяць не погас.

Щаслива тобі цяя ніченька,

Остання, може, у нас!..»

Відданість Марусі коханому тим паче дивна, адже обранець тягне з весіллям, не хоче одружуватись. А час плине:

«Прив’язала баклагу йому до сідла.

Недалеко, лише до воріт, провела.

Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона.

Засміюся при всіх, а заплачу одна….

Бо я така зробилась, як черниця.

Куди вже там співать про молоду?»

Гриць Бобренко с заможної родини, але ласки від матері не мав. Удова Бобренчиха все життя рахує гроші, більше її нічого не цікавить:

«Бобренки, ті не дуже бідували.

Вони в оренду землю віддавали.

Бобренчиха лишилася вдовою,

Лютіша стала до роботи вдвоє.

Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,-

Уся пішла в роботу і у злість.

Така уже зробилась, як Яга.

Все на курей накрикує: «Гай-га!»

Бобренчиха ненавидить Марусю через власну обмеженість, адже її цікавить лише багатий посаг невістки. Для цієї жінки не існує кохання. Гроші — от і все, що цікавить стару в майбутній невістці. Для ролі невістки добре підходить Галя Вишняк, а от Маруся аж ніяк.

«Пісні у неї — то велика-туга,

А серце в неї горде і трудне.

Твоя любов до неї — то недуга.

Видужуй, сину, пожалій мене.

Хіба то дівка? То ж таки ледащо.

Усе б співала. Боже упаси!

Ми вже й без неї з’їхали нінащо,

А з нею геть вже зійдемо на пси…»

«Така мені від тебе, сину, дяка.

Живу, роблю, гарую цілий вік.

Та все ж одна.

Тягну, як шкапиняка…»