Українська література - шкільні твори - 2022

Втілення в образі Марусі Чурай моральної краси й таланту українського народу (за однойменним романом Ліни Костенко)

Всі публікації щодо:
Костенко Ліна
Чурай Маруся

Варіант 1

Ця дiвчина не просто так, Маруся

Це — голос наш!

Це — пiсня!

Це — душа!

/ Маруся Чурай /

Маруся Чурай, автор багатьох пiсень, що стали народними — дiвчина з легенди. Навiть на запитання: чи справдi вона iснувала, немає однозначної вiдповiдi. Деякi джерела пiдтверджують, що вона дiйсно була: серед документiв XV-XVI столiть знайдено її смертний вирок. Дехто ж її iснування заперечує. Так чи iнакше, але про Марусю складали легенди, про неї писали i письменники, i поети, i лiтературознавцi. Складено навiть її приблизну бiографiю, згiдно з якою Маруся Чурай народилася 1625 року в родинi урядника Полтавського козацького полку i померла 1653 року вiд сухот.

Її коротке життя було красивим i трагiчним. Вона була народжена для кохання, але воно й спричинилося до трагедiї. у поетiв завжди дуже чутливе серце — зрада коханого виявилась надто тяжким випробуванням для дiвчини, вона отруїла Гриця, за що їй було винесено смертний вирок. Лише в останню хвилину надiйшла звiстка про помилування…

До образу Марусi Чурай зверталися у своїх творах Боровиковський, Руданський та Старицький. Котляревський використовував її пiснi у «Наталцi Полтавцi».

Бiльше трьох столiть образ Марусi продовжує хвилювати усiх, кому дороге наше минуле, «наша пiсня, наша дума», хто вiдчуває поетичну душу українського народу.

До цього образу звертається i талановита поетеса Лiна Костенко.

Її поема починається з картини суду — з вершини страждань дiвчини. Але не випадково не осуд, а спiвчуття викликає Маруся у бiльшостi людей:

Злочинниця — а так би й зняв би шапку,

На смерть iде — а так би й поклонивсь.

Який же характер треба мати, щоб викликати у людей такi почуття?

Чураївна успадкувала вiд батька-козака благородну душу, вiд матерi — прекрасний голос, та вiд усього українського народу — справжнiй талант, що зробив її спiвучою душею України. Її пiснi спiвали закоханi, з її пiснями також йшли у бiй. Дехто навiть був не в змозi повiрити, звiдки таке бралося:

Якi там «Засвiт встали козаченьки»?

А цiлий полк спiває. Дивина

Це щось для дiвки, сину, височенько.

Не вiрю, щоб складала це вона. —

каже Бобренчиха, мати Гриця.

Взагалi протиставлення образiв Марусi та Гриця, її кохання i причини особистої трагедiї, спостерiгається протягом майже усiєї поеми.

В хатi Марусi панувала любов i взаємна повага, у Бобренкiв не вщухала лайка.

Маруся — вiрна дочка свого батька, що загинув як герой, вона — вiрна дочка свого спiвучого i героїчного народу:

… Усе, як є — дорога, явори,

Усе моє, все зветься — Україна.

Така краса висока i нетлiнна,

Що хоч спинись i з Богом говори.

Саме в цьому криється таємниця її надзвичайної духовної сили, i саме тому її пiснi надихають iнших.

А Гриць — «вiн же Бобренко, вiн же не Чурай», вiн «вiд того кидавсь берега до того: любив достаток i любив пiснi». Але, мабуть, пiснi не змогли оживити його душу. Тому i виявився вiн здатним зрадити високу Марусину любов, кохання «що сягало хмар», обравши некраси ву, але заможню Галю, яку необов’язково було навiть любити. «Нерiвня душ — це гiрше, нiж майна».

так, обмежений Гриць був нерiвнею спiвучiй душi, вiн був не здатний її зрозумiти. Але це розумiли iншi люди, що чули в пiснях Марусi голос рiдного краю i самi були спроможнi мати високi почуття.

Навiть Богдан Хмельницький вiддає наказ про її помилування не лише з огляду на заслуги її батька:

Що помагає не вгасити духа,

Як не спiвцями створенi пiснi?

Про нашi битви — на паперi голо,

Лише в пiснях вогонь отой пашить.

Таку спiвачку покарать на горло, —

То це ж не що, а пiсню задушить.

Чи може бути бiльшим визнання? Пiснi Марусi Чурай стали своє-рiдним духовним лiтописом України, цiннiстю, яку неможливо знищити, не знищивши значну частину душi усього народу. Хiба у справжнiх людей, патрiотiв своєї Вiтчизни, рука пiднiметься на таке?

Так нiжна дiвчина, що жила високим коханням, стала легендою свого краю, його пiснею, часточкою його iсторiї.

I хоч багато рiзного було, i рiзнi люди жили в Українi, справжнє обличчя нашої вiтчизни творили такi Чураї, а не бобренки.

Великий той народ, який має таку iсторiю, таких предкiв i таку пiсню.

Варіант 2

Коли душа моя торкається загадкових сторiнок минулого i воно довiрливо розкриває свої таємницi, менi здається, що я вже була там у якомусь своєму минулому життi. От i зараз, прочитавши роман Лiни Костенко, я вiдчуваю знайомий щем у серцi. Якiсь затуманенi спогади напливають здалеку, переповнюють уяву i бентежать душу вiдчуттям причетностi до тих подiй. Здається, нiби все це було зi мною: спопеляюче кохання й безсмертна пiсня, чорна зрада й хистка шибениця, розтерзана Україна й золотоверхий Київ… А може, я, українка з дiда-прадiда, є маленькою часткою тiєї великої душi народу, яка причастилась колись високою пiснею легендарної спiвачки Марусi Чурай? Нi, не цiєї митi, а з самого народження вона увiйшла в моє серце тремтливим дотиком до великих святинь людського духу — Краси й Любовi.

У Лiни Костенко це вiдчуття спорiдненостi з її героїнею ще гострiше й вагомiше. Iнодi менi здається, що саме в словi нашої видатної поетеси душа Марусi Чурай воскресла, щоб нести людям свiтло прозрiння. Дивовижна iсторiя життя дiвчини з легенди так тiсно переплiтається з долею України, що я сприймаю їх як одне цiле. Сучасники Марусi теж розумiли її високу мiсiю на цiй землi.

Ця дiвчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пiсня. Це — душа, —

говорить той, хто бачить глибше за iнших, тому що любить. Як жаль, що щире почуття Iвана Iскри лишається нероздiленим! Невже Маруся прогледiла рiвну собi душу? Чому кохання спалахнуло там, де воно наперед було приреченим? Адже Грицевi, який «ходив ногами по землi», не дано було дотягнутися до тiєї ясної зiрки, що височiла в якомусь iншому вимiрi, недосяжно далекому вiд нього. Хто знає таємницю народження Любовi?. . Вона заслiплює наймудрiше серце нестримним покликом людської природи, примарними обiцянками щастя. То Бог на небi вершить нашi долi, посилаючи нелегкi випробування праведним душам. I Марусина душа таки прозрiла, та якою цiною!

Нестерпний бiль пекучого прозрiння!

Яка мене обплутала мана?

Чи вiн менi, чи я йому — нерiвня.

Нерiвня душ — це гiрше, нiж майна!

Зраджена дiвчина вже не може вiдродитися з попелу свого кохання. Так i наша Україна, кинута рiдними дiтьми на поталу вороговi, втрачає опору духу, впадаючи в глибоку депресiю. А як красиво починалась її доля! Яких пiсень вона надарувала свiтовi, яку мову виплекала своїм талантом! Втрата свободи лягла на душу важкою нiмотою слiв. З чого тепер складеться пiсня, звiдки черпати натхнення? Квiтучий край перетворився на пустку, руїну. Така ж пустота в обвугленому серцi Марусi Чурай:

Так i живу, без голосу, нiма.

Пiсень немає — i мене нема.

Чи могло б життя дiвчини скластись iнакше? I вже уява малює iншу, щасливу кiнцiвку цiєї iсторiї. Та я розумiю оманливiсть тих фантазiй. Не могла Маруся втiшитися родинним щастям, бо злет її душi занадто високий для приземлених житейських радощiв. А головне, доля справжнього митця завжди зливається з долею його народу. Це розумiє й сама дiвчина:

Красива я була, правда?

Схожа на свою матiр.

Смiлива я була, правда?

Схожа на свого батька.

Спiвуча я була, правда?

Схожа на свiй народ.

Маруся — гiдна дочка своєї матерi України, такої ж красивої, гордої, талановитої, такої ж довiрливої, щирої й беззахисної. Її пiснi йдуть помiж люди, викликаючи зустрiчний порух душi. Вони пiдносять дух козацького вiйська, в них знаходять розраду закоханi дiвочi серця. Їх високо цiнує сам Богдан Хмельницький, який не допускає страти спiвачки, бо розумiє, що це нацiональний скарб українського народу. Якi перлини могли б народитися у Марусиному серцi, якби темна зрада не перетнула в ньому своєї чорної межi! Покiрно йде дiвчина назустрiч своєму згасанню, назустрiч долi, бо струни душi урвалися, а пiснi перейшли в безсмертя:

— Скажи, зозуле, скiльки менi жити? —

Кує зозуля. Цiлий день кує…

Коротким спалахом промайнуло це яскраве життя, а який зоряний слiд лишило по собi! Тi пiснi й досi причаровують людськi душi вiчним покликом краси й любовi. Маруся Чурай нагадує менi разом i чарiвну Лесину Мавку, яка мала в серцi «те, що не вмирає», i володаря народних дум Великого Кобзаря, який проклав нашiй нацiї шлях до безсмертя. Легендарна спiвачка втiлює могутнiй духовний потенцiал українського народу, велич i красу його невмирущої душi.

Варіант 3

Михайло Слабошпицький назвав роман Ліни Костенко "Маруся Чурай" енциклопедією життя українського народу середини ХVII століття. Так, це енциклопедія народних звичаїв, традицій і, звичайно ж, народних характерів, типів.

Одним із центральних образів твору є образ української дівчини Марусі Чурай, яка являє собою взірець моральної краси й таланту рідного народу.

Горда й красива, вона була мрією не одного парубка чи козака. Та Маруся щиро покохала Гриця. Однак саме через кохання зазнає вона найбільшого горя, бо її любов — це були найвищі неземні почуття, а Гриць "ходив ногами по землі". Для нього більше в житті значили гроші, багатство, ніж світле почуття любові.

Маруся… Вона була іншою…

Вона будь-яку зраду прирівнювала до злочину. Зрадливий вчинок коханого (він засилає старостів до багатої дівчини) приводить до трагічної розв’язки: він випиває зілля, яке Маруся приготувала для себе. Hа суді, жодним словом не обмовившись у своє виправдання, дівчина постає перед нами не як убивця, а як жертва зради. Hіщо не може закаламутити чисту душу, моральну красу Марусі.

Маючи від природи піснетворчу вдачу, вона складає пісні, які на вечорницях співають дівчата й парубки, і з якими відправлялися в похід на ворогів козаки.

"Ця дівчина не просто так, Маруся. Це голос наш. Це — пісня. Це — душа",— говорить про неї Іван Іскра. Маруся стає виразником ідеї свого часу, співцем своєї героїчної доби.

Обдарована, лірична й горда натура, Маруся Чурай виступає в романі як символ усієї України доби козацьких воєн за своє звільнення. Саме через образ Марусі автор вводить нас в духовний світ наших предків, розкриває забуті сторінки історії, вчить мужності, совісті, пробуджує почуття власної гідності…

Маруся Чурай — це образ взятий з народу, і так майстерно оспіваній Ліною Костенко для народу.

Варіант 4

Я вибрала долю собі сама. І що зі мною не станеться — У мене жодних претензій нема До долі — моєї обраниці. Л. Костенко. Ліна Костенко — справжній майстер слова, чесний і безкомпромісний, мислячий і самобутній художник. Вона стала гордістю свого народу, бо не йшла на компроміс із власною совістю. Уже перші твори показали великий талант молодої поетеси в когорті письменників-шістдесятників. Поезії Ліни Костенко вчать мріяти, примушують хвилюватися, задумуватися над своїм життям. І серед цих прекрасних творів — історико-філософський, соціально-психологічний роман у віршах «Маруся Чурай». Твір змальовує події з нашої далекої історії, з часів Хмельниччини. Авторка дотримується історичної правди. Вона розповідає про життя українських міст і сіл періоду визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Одним із центральних образів твору є образ української дівчини Марусі Чурай. Маруся наділена поетичним талантом. Для Івана Іскри вона не тільки вродлива, чарівна дівчина, а й співуча душа народу. Молодий козак переконаний, що «людей такого рідкісного дару треба берегти». Дівчина виросла в сім’ї, де шанувалася народна мораль, де жила віра в народ, любов до Вітчизни. Цим пояснюється патріотичне значення її пісень.

Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Маруся чиста серцем, палко кохає Гриця Вони зналися змалку, були сусідами. Чотири роки чекала Маруся Гриця з козацьких походів. її щире, ніжне кохання йшло з самої душі, глибокої і чистої. Але Гриць не зміг протистояти дріб’язковим клопотам, що панували в родині Бобренків. В його душі поступово брав гору пристосуванець. І Гриць не вистояв, почав жити «на дві душі». Нелегко, кажуть, жити на дві хати, А ще не легше — жить на дві душі! Зрада Гриця вразила її в саме серце. Дівчина не може простити Грицеві зраду, а собі те, що не змогла вчасно зрозуміти його душу. Але Маруся мудра і намагається зрозуміти, не осуджуючи, вчинки людей. Розтоптане кохання вже не відроджується. Дівчина сильна духом, вона мовчить на суді, не каже правди священику на сповіді перед стратою. Свою таємницю ввіряє вона лише Сонцю — творцеві життя. Не помста це була, не божевілля, Людина спроста ближнього не вб’є. Я не труїла. Те прокляте зілля Він випив сам. Воно було моє. Гімн коханню звучить у цих словах. А людині властиве вміння переливати свої почуття в пісню. Така обдарована людина живе у глибокій пошані до свого народу, любові до Вітчизни, її уболівання за чисте небо над майбутнім краєм, всі найчистіші почуття висловлюються в піснях. Серце Марії сповнюється гордістю, коли чує, як козацький полк співає її пісні. Проблему боротьби рідного народу за волю вона ставить вище проблеми особистої трагедії, що підкреслює в ній справжню дочку України. Образ Марусі Чурай — визначне творче досягнення Ліни Костенко. Вона реально показує дівчину з народу, обдаровану, талановиту, морально прекрасну.

Йде час, змінюється життя Але роман Ліни Костенко і зараз цілком сучасний. Він користується широкою популярністю серед читачів, бо розкриває духовний світ наших предків, знайомить із забутими сторінками історії. Роман нагадує сучасникам, якого вони роду, де їхні витоки, пробуджує патріотичні почуття, національну свідомість. Він викликає у читачів гордість за свій народ, його солов’їну пісню, його духовну культуру. «Люблю слова. їх музика іскриста…»

Варіант 5

Українській літературі притаманне відображення всіх барв, усієї повноти, всього різноманіття народного буття. Починаючи від народних дум, Г. С. Сковороди, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Кобилянської і закінчуючи чи то Б. Олійником, чи то Олесем Гончаром, чи то кимось із інших сьогоднішніх літераторів, образи героїв у переважній більшості перенесені із життя. А тим паче, коли герой розповіді — жива людина, яка творила, жила, плакала і сміялася.

Саме така головна героїня однойменного роману у віршах Ліни Костенко — Маруся Чурай.

За оповіданнями, ця легендарна жінка була втіленням краси та духовної величі. Природа не позбавила її таланту віршування і великої любові до людей. Зрозуміло, що Ліна Костенко надала своїй героїні ще й тих рис, які притаманні були загалом жінкам та дівчатам України.

Не випадково про Марусю кажуть:

Ця дівчина не просто так, Маруся,

Це голос наш. Це — пісня. Це — душа.

У романі час від часу автор підкреслює красу, вроду Чураївни, як-от:

- На матір схожа, тільки трохи вища.

Ті ж самі очі і така ж коса.

- Ну, от скажіте, людоньки, навіщо

Такій убивці і така краса?

А трохи далі:

— А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця,— а так би й зняв би шапку.

На смерть іде,— а так би й поклонивсь.

Давайте уважніше прислухаємося до цих слів. Чи не бачимо ми за ними український народ, його горді, нескорені риси? Бо, я гадаю, змальовуючи Чураївну, Ліна Костенко малювала узагальнюючий образ української дівчини. Не можна, звичайно, сказати, що увесь український народ, зокрема дівчата, так собі отруювали своїх наречених, чи то Гриця, чи то ще кого. Але за цим інша вдача народу: гордість, небажання терпіти приниження.

Жодна людина у світі не зможе заперечити той факт, що українцям притаманні такі дивні людські риси, як глибоке відчуття краси, поетичне бачення світу. За існуючою легендою, Марія Гордіївна Чурай, полтавчанка, дійсно складала пісні. Про це йдеться і в романі.

Ось як там сказано:

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, Боже мій, мою!

Але ж нам відома нескінченна низка пісень, які створив український народ. Вони так і залишилися народними піснями, та за кожною з них своя Маруся Чурай.

Читаючи і перечитуючи роман, переконуєшся, що за головною героїнею, як і за іншими героями, стоїть народ, люди, які творили історію України, її культуру.

Поетеса, якій не байдужа її культура, її рідне слово, не випадково звернулася до образу Марусі Чурай як до носія рідної культури. Адже з вуст Чураївни на світ Божий з’явилися «Ой не ходи, Грицю», «Рости, рости, дівчинонько», «Засвіт встали козаченьки». І в цьому вбачається нерозривний ланцюжок: Народ — Чураївна — Костенко. Так, саме Ліна Костенко. Адже ця поетеса від Бога, як і її героїня, творить українську літературу — незнищенну, невмирущу, високу поезію.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.