Українська література - шкільні твори - 2022

Теми, підказані життям (збірка «Над берегами вічної ріки», цикл «Пам’яті безсмертна діорама»)

Всі публікації щодо:
Костенко Ліна

Варіант 1

Ліна Костенко — видатна українська поетеса, лірик, глибокий філософ, що намагалася ніколи не зраджувати своїм принципам і своєму покликанню. Вона належала до покоління шістдесятників — покоління, яке після довгої боротьби нарешті знайшло у собі сили заговорити про національні цінності та ідеали, і стала справжньою гордістю та окрасою української літератури.

Світосприйняття Ліни Костенко трагічне, але в її ліриці прослідковується незламність, віра у глибоку значимість, а отже, і у вічність людини. Поетеса примушує нас замислитися над багатьма проблемами життя, осмислити їх і знайти можливі шляхи вирішення. Частина її віршів присвячена роздумам про цінність митця, його місію на землі та долю в сучасному суспільстві. Саме конфлікт неординарної, творчої людини з навколишнім середовищем спостерігається у вірші "Кольорові миті". Цей твір змушує нас замислитися над вічними істинами і над тим, ким ми є і що може кожен з нас принести нового в цей світ. Ось як вона пише про справжніх талановитих майстрів:

При майстрах якось легше.

Вони — як Атланти, держать небо

на плечах.

Тому є висота.

Трагічними у житті молодої поетеси були роки війни. У цей час Ліна Костенко пише свої перші вірші, з яких уже відступило дитинство і віра в добрих казкових героїв. Дитячу душу заполонила велика трагедія війни. З цього часу вона заговорила зі своїм народом щиро і відверто, і її обличчя в поезії навіки залишилось правдивим.

Минали роки, війна відійшла у минуле, але час від часу вона все-таки нагадувала про себе. Мене сильно вразили страшні рядки поезії "Пастораль XX сторіччя". Троє юних пастушків — Сашко, Павло і Степан — бавлячись, розбирали гранату:

Їх рвонуло на відліг. І бризнуло

кров’ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить. Пам’ять про війну залишається назавжди у серці Ліни Костенко. У поезії "Тут обелісків ціла рота" — глибока туга і печаль ліричного героя за солдатами, які змушені були віддати своє молоде життя на війні:

Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,

а не проживши й півжиття.

Та якою б не була поезія Ліни Костенко, мужньою чи суворою, безкомпромісною чи категоричною, все ж таки це жіноча поезія, яка є дуже різноманітною. Присутні в ній любов і розчарування, ностальгія і смуток за рідною землею. Поетеса багато розмірковує над тим, хто така людина і що вона залишає по собі своїм нащадкам. Де відшукати те одвічне, що, збагативши тебе особисто, зостанеться у спадок твоєму роду, а потім і народу? Неповторність Ліни Костенко полягає, перш за все, в усвідомленні унікальності кожної миті життя:

Життя іде і все без коректур,

І як напишеш, так уже і буде.

Поетеса закликає любити і берегти все, що нас оточує, бо воно неповторне: і кожна травинка, і кожна рослинка. Але особливо ми повинні берегти те, що дісталося нам у спадок від попередніх поколінь, адже ми є носіями духовних цінностей нашого народу.

Варіант 2

Я сповідую віру,

у якій оточують німбом

не святих,

не пророків,

а просто щасливих людей.

Ліна Костенко

Поезію Ліни Костенко знають, люблять і залюбки читають мільйони людей в Україні. Навіть ті, хто затято не люблять усього українського, слухаючи її вірші, захоплюються їхньою природною красою та милозвучністю, вишуканістю поетичного вислову. Дійсно, поетеса виважує кожне своє слово, боячись нещирості, похапливості в поезії:

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Збірки «Над берегами вічної ріки» та «Пам’яті безсмертна діорама» розвивають загалом притаманні поезії Ліни Костенко мотиви філософії народної мудрості, причому насамперед історія для неї — пригадування, відшукування слідів минулого, збережених у давніх фольклорних переказах, думах, піснях, старих книжках, у нам’яті культури.

У творчості Ліни Костенко історичність співзвучна із сучасністю, традиція пов’язана із символами сьогоднішнього дня, отже, немає чіткого поділу на минуле та сучасне, найважливішим для людини є збереження пам’яті:

Усе іде, але не все минає

над берегами вічної ріки.

Світає день в терновому галуззі.

Кладуть вітри смичок на тятиву.

Десь голос мій шукає давніх друзів,

і хтось чужий кричить мені: ау!

І знову тиша. Лиш блукають луни.

Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.

Сосновий ліс перебирає струни

над берегами вічної ріки.

Образ «вічної ріки» передає відчуття плинності часу, змінності всього на світі, але, з другого боку, він передає і неперервність історичного часу, спадковість здобутків багатьох поколінь. Минуле набуває в поезії Ліни Костенко особливоє актуальності саме через відшукування вічної мудрості, вічних цінностей.

Роздуми поетеси рухаються від історії до сучасної цивілізації і навпаки. Сучасність, звичайно, інша в технологічному, матеріальному, суспільному розумінні, але треба пам’ятати, що, крім незмінних гуманістичних вартостей, незмінною завжди залишається сутність добра і зла, моральності та аморальності. Тому між століттями існує естафета глибоких людських вчинків, але й естафета зради. Першу необхідно зберегти неперервною, а другу обов’язково треба перервати:

Різні бувають естафети.

Міщани міщанам передають буфети,

заяложені ложки, тупі ножі,

глупоту свою й думки чужі.

Різні бувають естафети.

Воїни воїнам передають багнети,

майстри майстрам — свої таємниці,

царі царям — декрети й темниці.

Різні бувають естафети.

Передають поетам поети

із душі в душу,

із мови в мову

свободу духу і правду слова.

Отже, найбільшою вартістю є неперервність правди мистецтва, ЯКЕ творить душу людини, змушуючи її замислюватися над сенсом свого власного існування та сенсом існування цілого світу. Ліна Костенко захоплена гуманістичними ідеями, які є способом протистояння культури й традиції глухому технологізму. Людина завжди стоїть перед вибором — протистояти зубожінню чи пливти за течією, змиритися із зміщаненням, зменшенням людської вартості. І ліричний герой Ліни Костенко ніколи не сумнівається у своїму виборі, оскільки:

Життя іде і все без коректур,

і час летить, не стишує галопу…

І треба кожній людині пам’ятати, що вона повинна «зробити щось, лишити по собі».

Поетичний світ ліричного героя Ліни Костенко дуже складний, оскільки вона витворює свою реальність, що існує за певними внутрішніми законами. її герой мусить нести на собі печатку відповідальності за весь світ, за свою Батьківщину, за минуле, за майбутнє. Він відрізняється від інших людей самою мірою своєї занепокоєності проблемами світу:

Ти, Дон Кіхоте, може, біснуватий?

Що в тебе є? Печаль і далина.

Тобі не досить — просто існувати?

Ти хочеш побороти чаклуна?

Он смерть твою лулукає совою.

Так, її герой — вічний Дон Кіхот, людина, яка бореться зі світовим злом навіть тоді, коли всі інші мовчать, змирилися. Тому навіть. в інтимній ліриці поетеси прориваються такі рядки:

І в житті, як на полі мінному,

я просила у цьому сторіччі

хоч би той магазинний мінімум:

люди, будьте взаємно ввічливі.

І якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

Заклик до збереження внутрішньої краси, душевного багатства, людяності — основні струмені поезії Ліни Костенко. І тому поетеса посідає виняткове місце в українській поезії не завдяки якимось надзвичайним творчим експериментам, а завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яке характеризувало багатьох радянських письменників.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.