Українська література - шкільні твори - 2022

«Куди йдемо? Який лишаєм слід?» (за творами Ліни Костенко)

Всі публікації щодо:
Костенко Ліна

Варіант 1

Уже перші книжки Ліни Василівни Костенко засвідчили: па небосхилі української поезії спалахнув дужий талант. Поетеса постала перед читачами чесною і безкомпромісною, мислячою і самобутньою. Вона — справжній майстер, вимогливий художник слова.

Одразу ж відкинула Ліна Костенко все дріб'язкове і звернулася до головного, насущного — загальнолюдського. "Не треба думати мізерно", — стверджує вона. Відтоді ніякі заборони і дискримінації не змогли зупинити пера авторки. Поетеса порушує важливі питання ролі митця в суспільстві, розкриває значення та вагомість його праці. Заглиблюється вона й у духовний світ і життя людей, підносить чесність, добро, правду, любов над зрадою, злом, кривдою, ненавистю, шукає справжній шлях Людини.

Вражає щирим уболіванням за долю культури українського народу поезія "Заворожи мене, волхве..." У ній Ліна Костенко стверджує, що всюди повинна панувати правда. Але з сумом констатує:

Звісило з трибуни блазенський ковпак

Забрехуще слово.

Те, через яке "пропадали...люди...Передсмертно лаявся Косинка. Божеволів у тюрмі Куліш. Курбас ліг у ту промерзлу землю." Не допускає вона брехні, нещирості навіть у думках, оскільки саме вони є рушійною силою всьому. А неправда може породити лише неправду. Людина ж повинна бути чесною. Авторці не треба "...слави, ані грошей, ані щоб сильний світу похвалив."

"Мислію возросший" читач-однодумець — от її заповітна мрія. Людина, що зможе зрозуміти крик душі поета про страшну дійсність, яку негайно треба змінити.

Волає "Пастораль XX сторіччя": до чого ж ми дійшли? Кому потрібні наслідки війни і нові жертви? Треба жити! Але жити, пам'ятаючи про полеглих у війну воїнів, про свої "борги" перед ними. Для того "є навіть пошта польова" на обелісках: імена, прізвища, дати.

З усіх творів Ліни Костенко особливо виділяється поезія "Життя іде і все без коректур". У ній вона говорить про різні людські долі. Але, незважаючи на незнання своїх путей-доріг, ми мусимо "зробити щось, лишити по собі". Добро повинні творити люди. До кожного окремо звертається поетеса:

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Так висвітлюється ще один ракурс її поезії: незмінне утвердження особистості як основи суспільства. Усе йде від людини. А на неї, у свою чергу, впливають митці, виховуючи почуття, смаки, думки. Тому такі високі критерії поетеси — вона вимагає від митців, а значить, і від себе щирості, любові. їй хочеться дивитися на світ широкими очима, бо:

...все залежить

від людських зіниць —

в широких відіб'ється вся епоха,

у звужених —

збіговисько дрібниць.

Поети є представниками епохи. Вони — лице народу, тому і не можуть "бути власністю". Але і собі не належать митці, бо зберігають мудрість і правду віків.

Постійно нагадує Ліна Костенко про неминущі духовні, мистецькі вартості, про все те, що прийшло до нас крізь століття від попередніх поколінь і що треба сумлінно берегти. Сучасна людина — спадкоємниця неперехідних цінностей минулого. Треба знаходити і розуміти "посмішку Джоконди", яка "ніколи не мине", чарівну Мадонну Рафаеля, що "у вічі дивиться вікам". Та не слід забувати і про ту красу, що знаходиться навколо нас.

Любіть травинку і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня, —

закликає всіх авторка. Щира й непідкупна, Ліна Костенко переконує нас у тому, що треба залишатися Людиною перш за все, попри все. Вона розуміє: лакейство мислі — найгірший вид пристосуванства, найнижча сходинка людського розвитку. Можливо, тому і звучать рядки з вірша "Між іншим" як своєрідне кредо поетеси, звернене до нас:

...якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

Ліна Василівна Костенко дає можливість поміркувати над цим з усією повнотою аргументації. Вона спрямовує наші душі до добра, краси і правди. І, здається, ми вже стаємо на цей шлях і робимо перші кроки "per aspera ad astra". Хочеться, щоб щасливо й успішно ми змогли подолати його.

Варіант 2

Людина. Вінець Божого творіння. Творець людської історії. Чи часто вона згадує про це? Чи часто вона замислюється над тим, що вона — Людина, що все в її житті залежить від неї, що світ буде таким, яким робить його вона, що майбутнє — це результат її життя, наслідок кожного дня, прожитого нею? Мабуть, у вирі щоденних проблем людині не часто доводиться згадувати це. І тільки іноді, коли у неї відповідний настрій, навіяний чимось вічним, людина може осмислити своє життя, а потім, наприкінці свого життєвого шляху, можливо, пожаліти, що таких хвилин було замало.

Поезія Ліни Костенко, поезія, що здатна проникати у найпотаємніші куточки людської душі і свідомості, адже створена людиною, яку Всевишній наділив рідкісним даром проникати в суть буття, осягнути суть Всесвіту, «доторкнутися» до буття, здатна нагадувати людині про вічні питання — про сенс людського життя, про вічні, справжні цінності людства і про швидкоплинність вартостей матеріальних. Поезія Ліни Костенко — це безупинна робота думки в намаганні осягнути вічність і безкінечність, це болісне намагання вмістити в себе любов і ненависть, ніжність і нещадність, пам’ять і забуття.

Вірші Ліни Василівни примушують нас подумати по швидкоплинність життя, про те, що наше життя мине швидко, що «час летить, не стишує галопу» про те, що

…ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі…

Адже в кінці нашого життя ми маємо звітуватися про те, як його прожили, бо від нас залежить «вік прожити, як належить»:

Настане день, обтяжений плодами.

Не страшно їм ні слави, ні хули.

Мої суцвіття, биті холодами,

Ви добру зав’язь все-таки дали.

Щодня людина повинна думати, який слід вона залишить після себе, чи будуть після неї «неба очі голубі», чи не вимруть «ліси, як тур», чи буде «земля в цвітінні». Людина сама має вибирати свій життєвий шлях, свою стежку, іти по ній чесно й гордо, з любов’ю і радістю, з вірою і надією, не втратити, не розгубити на цій дорозі свою честь і гідність, прожити так, щоб нащадки добре згадували, щоб залишити добрий слід. Ліна Костенко нагадує нам про те, що ми самі господарі своєї долі, бо обираємо її самі:

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться —

У мене жодних претензій нема

До Долі — моєї обраниці.

Наше життя повне проблем і турбот, за якими багатьом ніколи думати про вічне і прекрасне. Я вважаю, що поезія Ліни Костенко — це саме те вічне, що настроює людину на роздуми про сенс життя, сутність буття, що вчить нас жити, жити гідно людини.

Варіант 3

Які врятують тебе гуси,

О найнещасніший народ,

Що, переживши такі струси,

Не пережив своїх глупот?!

Ліна Костенко. Місто Ур

Творчість Ліни Костенко — живе джерело поетичного натхнення, сповненого любові до життя, людини, світу загалом. Поетеса творила в українській літературі другої половини XX століття поезію гострого переживання сучасності крізь призму історичного минулого, оскільки Ліна Костенко стала справжньою совістю епохи. Сама вона говорила: "Великі українські письменники — це письменники, сформовані історією свого народу. Це провидці, часом поводатарі своєї осліплої від сліз та горя нації… Поет — хоче він чи не хоче, але йому так дано, — він і футуролог, і демограф, і соціолог. Це діагностик суспільства. Все, що він робить, він робить у проекції на потреби культури свого народу". І ці слова вповні відповідають поетичному кредо самої поетеси, оскільки в її творчості конденсувалося все, що притаманне творчості справжнього класика: сила поетичного слова, надзвичайна гострота почуття й інтелектуальність ліній, що й робить кожну її поезію актуальною і позачасовою.

Визначна риса творчості Ліни Костенко — це притаманний їй високий рівень інтелектуальної напруги, постійне прагнення долати нові поетичні висоти. Це намагання переборювати перепони, пов’язане, як мені здається, із розумінням високого завдання митця, що визначається поетесою у вірші "Доля":

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться —

у мене жодних претензій нема

до Долі — моєї обраниці.

Ця доля не несе своїй власниці щастя, спокою і багатства, навпаки, вимагає відповідальності, весь час випробовує і навіть мучить, бо

За мене треба платити життям,

а я принесу тобі горе…

Поезія — рідна сестра моя.

Правда людська — наша мати.

Творчість Ліни Костенко — це приклад по-справжньому шляхетного служіння поезії. Служіння, яке не приносить грошей чи вселюдської слави, але змушує завжди керуватися совістю людства, пропускати крізь свою душу не тільки власну долю, а й долю кожної людини:

І не знало міщанське кодло,

коли я захлиналась лихом,

що душа між люди виходила,

забинтована білим сміхом…

…І якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

Поетичні рядки лірики Ліни Костенко проникнуті розумінням важливості розумного ставлення до світу, до всього живого, збереження духовного здоров’я людства. Поетеса належить до тих митців, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське. Образи яких епох не відтворювала б сучасна Маруся Чурай, людську вартість кожного з них вона вимірювала вічними цінностями, такими як любов, вірність, доброта, патріотизм, моральність. Вимоги до людської гідності, які висуває поетеса, досить високі, оскільки вона вважає, що людині недостатньо просто не робити зла, цього замало, щоб змінити світ і зберегти свою духовну цілість. Необхідно активно творити добро, активно опиратися злу. Недарма один з героїв "Марусі Чурай" говорить:

А стерпно бути заодно із тими,

хто перемовчав, коли вас в’язали?

Та все життя отак про себе й знати,

що ти не зрадник, ні,

ти не відступник,

ти, боже збав, не видавав нікого,

ти просто вчасно очі опустив!

І після цього зватися людиною…

Намагання зробити людину Людиною, підвищити її до себе самої — визначальна риса творчості Ліни Костенко, спрямованої на кожну людську особистість, вражаючої і вразливої, емоційно загостреної, критичної і щиро людяної.

"Куди ми ідемо? — немов питає Ліна Костенко кожного свого читача. — Що ми хочемо зробити?". І закликає берегти кожну хвилину свого життя, цінувати кожен свій вчинок і розуміти його вагу в суспільному і планетному масштабі:

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, пройдемо, як тіні…

Дійсно, "життя іде, і все без коректур", і, зрозумівши це, поетеса змушує і кожного свого читача нести відповідальність за мить свого життя, за справу, яку він робить, вчиняючи тільки згідно з вищою правдою вселюдського сенсу життя:

Але не бійся прикрого рядка,

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Ліна Костенко завжди вразливо реагувала на неправду, страждаючи від неї невимовно. Для неї поезія — це перш за все чесність із собою. І що ж мусить робити поет, якщо в суспільстві важко знайти цю чисту правду, якщо правда є прямою дорогою на Голгофу? Відступити? Зламатися? Ні, цей шлях не для ліричної героїні Ліни Костенко. Вона готова пережити будь-які тортури, але не відступитися, зберегти свою поетичну совість, як Іма Сумак, як Маруся Чурай, оскільки:

Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

тоді вона уже людина.

Саме своєму народові Ліна Костенко віддає силу поетичного таланту, служить йому все життя, не жалкуючи душевних сил. Відчуває потребу рятувати цей народ від духовного зубожіння й ницості.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.