Українська література - шкільні твори - 2022

Історичне минуле в романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

Всі публікації щодо:
Костенко Ліна
Чурай Маруся

Світ поезії Ліни Костенко особливий і дуже різноманітний. Тут є і любов, і зачарування світом, і історичне минуле. Насамперед це світ драми — чи то в людській душі, чи в історії, чи в природі. Енергія драми пульсує в її поезії. Єдине, чого в творах немає, так це нарікань на долю, яку поетеса обрала собі сама.

Початок розквіту творчості Ліни Костенко припав на шістдесяті роки, та початок сімдесятих позначився новою хвилею репресій проти митців. Заборонялося розумне, самостійне Слово, запанувала слухняна, але агресивна сірість. Табори, тюрми і «психушки» чекали нових жертв. І знову пішли етапом українські письменники, які протистояли тоталітарній системі.

У 1979 році вийшов друком роман у віршах Ліни Костенко, головною героїнею якого стала Маруся Чурай — легендарна українська поетеса-піснярка. Понад триста пісень, шо стали народними, склала дівчина з легенди.

Документальних свідчень про життя Марусі Чурай не збереглося. За переказами, вона народилася близько 1625 року в Полтаві в родині козака Гордія Чурая, який у бою з польським панством потрапив у полон і був страчений.

Маруся виростала з матір’ю; їх обох дуже шанували в Полтаві, пам’ятаючи про народного героя Чурая й дякуючи Марусиному дару складати та співати пісні.

Від покоління до покоління переходила легенда про Марусю, струнку, карооку красуню, за якою упадало багато парубків, але вона любила тільки козака Григорія Бобренка й довгі роки чекала коханого з війни. Усі колізії долі дівчини змалювала у своєму творі Ліна Костенко. Поштовхом до написання роману у віршах стала одна з пісень Марусі Чурай «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», у якій розглядається традиційна фольклорно-романтична колізія: любов — зрада — помста.

Читаючи роман, ми сприймаємо всіх його героїв як таких, що дійсно жили у XVII столітті, адже Ліна Костенко майстерно вводить у канву твору поряд із придуманими й легендарними героями образи історичних осіб: гетьмана Богдана Хмельницького, Дмитра Вишневецького — засновника Січі, якого прозвали Байдою; онука Байди, ката українського народу Ярему Вишневецького; сина гетьмана Остряниці Івана Іскру, який кохав Марусю. Мудрим і гуманним зображує авторка полтавського полковника Мартина Пушкаря. Образи історичних осіб надають твору історичної достовірності, тому й не виникає сумнівів у тому, що Маруся Чурай справді жила в Полтаві.

Перед тим як написати роман, Ліна Костенко провела велику дослідницьку роботу, щоб якомога повніше «оживити» Україну XVII століття. Особливо яскраво письменницй відтворила добу Руїни у шостому розділі твору «Проща».

Після смерті Гриця Бобренка й похорону матері Маруся Чурай іде на прощу в Київ, тамуючи біль від втрати найдорожчих людей. Вона бреде, усім чужа, через села, де хтось дасть скоринку хліба, хтось пустить переночувати, хтось пожаліє, назвавши худу й чорну дівчину причинною. Уже настала осінь, скрізь розлилися жовтогарячі, багряні фарби, але краса природи не в змозі прикрити поруйновані селянські обійстя. Якось Маруся познайомилася з мандрівним дяком, який дорогою до Києва розповідає дівчині про історію України. «Там відступало військо Остряниці, тут села збив копитами Кончак… оце отут скрутили Наливайка і віддали на мученицьку смерть… За те, що він боровся за свободу, його спалили в мідному бику». Та найбільшого горя завдав Україні Ярема Вишневецький:

…син Раїни,

Страшний руйнатор України.

Упир з холодними очима, пихатий словом і чолом, душа підступна і злочинна, закута в панцир і шолом.

Уламок лицарського роду, мучитель власного народу кривавий кат з-під темної зорі…

Він грабував власний народ, обкладав податками, примушував ченців у монастирях вирощувати псів, «тримав усе оружною рукою. Був кам’янішим од своїх твердинь».

Якось подорожні прибилися в село Семенівка, і Маруся вжахнулася, побачивши пусті діряві хати, що залишив по собі клятий Єремія. Навколо крякало вороння, а крук сидів високо на дереві, чекаючи на нову поживу. Маруся згадує славного Байду, і слова про нього «самі на голос навернулись», народивши нову пісню про уявну зустріч діда й онука Вишневецьких. Байда відпросився з раю, щоб поглянути на Україну, і тут зустрівся з онуком Єремією, який наказав гайдукам схопити діда й почепити його на гак за ребро. «Висіти на палі то іще не мука, як тепер дивитись на такого внука», — цими словами завершила свою пісню Маруся.

І знову дяк розповідає Марусі про історію рідної землі, нагадує, що вона збережеться тільки тоді, коли буде записана на скрижалях. Та жоден лелека не приніс на Україну свого Гомера, який би описав тяжкий шлях великого народу, зберіг би в пам’яті людській згадку про український Апіїв шлях.

Часто подорожнім доводилося ночувати, під відкритим небом, бо лихо зробило людей черствими й непривітними. Якось Маруся й дяк вирішили відпочити на кладовищі у склепі померлого багатія, але там зустріли якогось старого, який сидів біля могил своїх померлих родичів. Подорожні пішли далі й раптом побачили вогники свічок під лісом: це голодні люди з Волині, відчуваючи скору смерть, пе- ревдяглися в чисте, лягли на землю і взяли в руки запалені свічки, щоб душа не мучилася в темноті, шукаючи дорогу до Бога.

Подорож закінчилася в Києві, стольному граді, золотоверхому диві, який страшно вразив Марусю. Дівчина побачила спалені храми, обгорілі дерева, покинуті двори, мертві сади. Дяк пояснив, що таку пустку залишив по собі литовський гетьман Януш Радзивілл, який, отримавши ктючі від міста, не пощадив столицю.

Маруся «ішла на прощу, а потрапила чи то в Содом, чи то в Гомору», наповнену таким обшарпаним людом, що його і в лавру не пускають.

Шоста частина твору «Маруся Чурай» — це згадка про страшні часи історії України, коли на нашій землі панували зайди з інших країн та яреми вишневенькі — кати власного народу, а змучені українці вже не могли зібратися на силі для спротиву. На жаль, історія іноді робить повний оберт і повторюється через багато століть. Ліна Костенко у «Записках українського самашедшого» написала: «Якогось ранку прокинемося в іншій державі, бо проспали свою». Таке може статися з народом, який не знає своєї історії, ладен за подачку відмовитися від своєї країни. «Проша» — шостий розділ роману «Маруся Чурай» змушує нас замислитися не тільки над минувшиною, а й побачити своє майбутнє, яке не можна проспати.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.