Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - шкільні твори - 2025
Велика Вітчизняна війна в поезіях Ліни Костенко
Всі публікації щодо:
Костенко Ліна
I. Проблема людини і війни у творчості поетеси. (Коли почалася війна з гітлерівською Німеччиною, їй було одинадцять років. Дитячі враження лишилися на все життя. Пам’ять її зафіксувала пожежі, що розливалися навкруги і були схожі на вулканічну лаву, море диму, жаху і вогню, виття фугасів і смерть, яку дівчинка бачила впритул. Почуття гніву й обурення клекотить у поезіях Л. Костенко, в яких йдеться про війну — криваву, жорстоку бійню, що несе кров і смерть.)
II. Мотив дитинства, вбитого війною. (Потрясіння, пережите поколінням її ровесників у роки фашистської навали, відлупилось у творчості Л. Костенко.)
1. «Мій перший вірш написаний в окопі» — болючий спогад про війну. (Дитинство героїні поезії вбила війна. Коли їй ще треба було гратися у ляльки, «у піжмурки, у класи, в казки літать на крилах палітур. А я писала вірші про фугаси, а я вже смерть побачила впритул».)
2. Поезії «Смертельний падеграс», «Я виросла у Київській Венецїї» — жахливе відчуття війни як чогось страхітливого, неприродного, антилюдяного.
3. «Тут обелісків ціла рота» — світла пам’ять про солдатів, захисників Батьківщини. (Страшна війна закінчилась перемогою. І тисячі обелісків піднялися по всій країні. Під тими обелісками лежать солдати, яким так і не вдалося виконати своє призначення на землі. Вічним сном тут сплять ті, хто недолюбив, недоспівав, недобудував, хто поліг смертю хоробрих у боях за Батьківщину. «Лежать наморені солдати, не проживши й півжиття».)
4. «Пастораль XX сторіччя» — сумне відлуння минулої війни. (Страшні сліди залишила по собі війна. Не гримлять уже постріли, не розриваються бомби й снаряди, але й досі ще гинуть люди від «покиддя війни». У поезії Ліна Костенко показує жахливу трагедію: смерть трьох хлопчиків-пас- тушків, яких убила війна. Пасучи череду, вони знайшли залишену в полі гранату, взялися розбирати її і всі загинули. «Коли зносили їх, навіть сонце упало вниз». Але життя безперервне: і далі цвітуть мальви, спадають на землю вечори й світанки, народжуються діти. Фінал вірша — парадокс XX століття як бунт самої природи проти нищення, наруги й безуму, заклик берегти мир.)
III. Ні — війні! — ніби кричить поезія Ліни Костенко. (Волає: до чого ж ми дійшли, люди! Кому потрібні війни та їх криваві наслідки. Любіть і цінуйте мирне небо над головою, дитячий сміх і усмішку, бо нічого дорожчого за це немає.)
1941 року Ліні Костенко виповнилось одинадцять років. Вона добре запам’ятала свист куль над головою, розриви бомб, завивання літаків із чорною свастикою, від яких треба було ховатися в окопах. На стіні окопу вона осколком видряпала свій перший вірш. Але ні пам’ять, ні сипка земля не зберегли відчаю дитячої душі, що невимовне викладала у віршах. Її дитинство убила війна. Коли ще треба було гратися в ляльки, «у піджмурки і в класи, в казки літать на крилах палітур. А я писала вірші про фугаси, а я вже смерть побачила впритул». Її перший вірш «друкувався просто на землі», «у морі диму, жаху і вогню». Сліди тих дитячих вражень залишилися в житті поетеси назавжди.
Ліна Костенко не друкує мемуарів, але у її поезії викладено все її життя.
Колись давно, в сумних біженських мандрах.
Коли дитям я ледве вже брела.
Старі хатки в солом’яних скафандрах Стояли в чорних кратерах села.
Вони з мамою ходили по селах, міняли речі на хліб, зупинялися на ніч у незнайомих людей. «Як тяжко стукать у чужі оселі, бездомним бувши на своїй землі». Але чужі оселі гостинно розчиняли двері для нещасних біженок, селянки, які зазнали багато горя, ділилися шматком хліба, розстеляли на долівці замість постелі свіже сіно. І ось уже не такою страшною здається «ніч глуха» і виття пса, а перед нетривким вогником каганця відступає «світ кривавий»:
Чужа бабуся ковдрою укриє.
Своє розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж бо не візьме зроду.
Бо що ви, люди, на чужій біді?!
А може, то в душі свого народу Я прихилила голову тоді?
Мільйони людей загинули у тій страшній війні. Тисячі обелісків піднялися над захисниками рідної землі: «Тут обелісків ціла рота. Стрижі над кручею стрижуть». Під тими обелісками лежать солдати, яким так і не судилося виконати своє призначення на землі.
І ще довго-довго після великої Перемоги війна буде нагадувати про себе жахливими знахідками. Земля ніби не хоче тримати в собі бомби, міни, снаряди, що так колись і не розірвалися, а тепер вилазять на поверхню і терпляче чекають довірливих, необачних, неуважних людей. Найчастіше те страшне залізяччя знаходять хлопчики-пастушки. Вірш «Пастораль XX сторіччя» — це не ідилічне змалювання сцен сільського життя. У XX сторіччі пастораль перетворюється на сцену жаху: хлопчики розбирали гранату, і «їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров’ю в багаття. І несли їх діди, яким не хотілося жить». Я читаю цей вірш і не можу втримати сльози, плачу за тими хлопчиками, немов вони мої брати чи друзі. Ліна Костенко простими рядочками зуміла так описати горе матерів, що втратили своїх синів, що в цьому вірші чується трагічна музика Бетховена.
Поетеса вільно володіє словом, а через нього полонить наші душі. Її поезія змушує думати, аналізувати, цінувати мирне небо над головою, дитячий сміх і мамину посмішку.
