Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - шкільні твори - 2025
«Про наші битви - на папері голо. Лише в піснях вогонь отой палить» (за романом «Маруся Чурай»)
Всі публікації щодо:
Чурай Маруся
«Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки», — пише Ліна Костенко у вірші «Сосновий ліс перебирає струни…». Час іде, людське життя має початок і кінець, але кожне покоління лишає пам’ять по собі. Ця пам’ять залишиться навіки, якщо все, що відбувалося, буде записано в літописах. Але в літописах ідеться тільки про найвизначніших людей та про найвидатніші події. А як же справи, мрії, почуття мільйонів простих людей, які жили і відійшли у вічність?
У багатьох країнах існують архіви, де століттями зберігаються різні документи. В Англії прості люди можуть простежити свій рід до 13 — 15 покоління. А в Україні — «про наші битви на папері голо. Лише в піснях вогонь отой палить». Та ще «вогонь палить» в пам’яті таких людей, як той мандрівний дяк, якого зустріла Маруся Чурай дорогою на прощу. Це він розповів дівчині про військо Остряниці, показав, де «села збив копитами Кончак», де «скрутили Наливайка і віддали на мученицьку смерть», де «жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України». Дяк розуміє велику силу писаних слів і наводить приклад римлян і греків, які «на всі віки нащадкам запасли» своєї героїчної історії, а в Україні «хоч би які лепехи Гомера нам в колиску принесли».
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї.
Були боги в нас і були герої.
Який нас ворог тільки не терзав!
Але говорять: «Як руїни Трої».
Про Київ так ніхто ще не сказав.
Через багато років уже ніхто не згадає того, що відбувалося, «не зніме шапку, не проллє сльози».
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем.
Піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен.
Дорогою до Києва з Лубен!
Горіли села і міста українські, горіли ратуші, в яких зберігалися папери, документи, міські книги. Горіла сама пам’ять про людське життя, славні походи, битви. І якби не творчість невідомих співців, бандуристів, то, може, й не залишилося б у пам’яті народній свідчень про історичне минуле Батьківщини.
Маруся Чурай — дівчина з легенди. Але їй приписують понад триста пісень, які Україна співає й донині. Історія кохання Марусі стала основою багатьох творів. Швидше за все, ця дівчина й справді жила в Полтаві у XVII столітті, співала пісень, які підхоплювала вся Україна, з якими козаки виступали в похід і йшли в бій, кохала, виглядала свого милого з походу і мріяла про щастя.
Багато що змінилося за три століття. Але в наш час сучасної комп’ютерізації діє давно ухвалений закон, за яким архівні записи, що не становлять державної цінності, повинні знищуватись через 70 років. Може, й зараз горять десь в Україні документи, котрі якийсь чиновник визначить малоцінними, неважливими.
Бог дав нам багату багатовікову історію, але ніхто нас не навчив цінувати те, що маємо. І як добре, що в українській літературі є поетеса Ліна Костенко, яка нагадує нам про наш обов’язок, будить серця і приспану свідомість.
