Українська література - шкільні твори - 2022

Поезія - це завжди неповторність… (за ліричними творами Л. Костенко)

Всі публікації щодо:
Костенко Ліна

Варіант 1

…Вірш - одночасно наслідок впливу світу на поета і засіб впливу поета на світ.

В. Слапчук

Поезія - це завжди політ фантазії, творчої думки, пошук тих засобів мови, що здатні торкнутися струн душі людини. Спробуємо уявити на мить, що література, зокрема - поезія, раптом зникла у небуття. Мабуть, разом із нею зникли б наші почуття, душа народу стала б прозаїчною, буденною.

Митців на Україні, на щастя, було досить для того, щоб утвердити своєрідність нашої літератури серед інших літератур світу, підкреслити тільки їй одній притаманні риси. Але жінка-митець, а зокрема жінка-поет - явище надзвичайно рідкісне не тільки в нашій, а й світовій літературі. Своєрідним феноменом є жінки-поетеси: Леся Українка, Олена Теліга, Ліна Костенко…

Ліна Костенко… Українській літературі поталанило, що в ній є постать, яка життям і творчістю утверджує благородство, оригінальність, чесність і мудрість. Незалежний розум і гаряче серце ніколи не дозволяли Ліні Костенко відпочивати. Часто вона писала зовсім "не те", чого від неї чекали, обурювала, викликала нищівні блискавки "згори". Я люблю її творчість за те, що поетеса не обминає гострих, іноді болючих сторін життя. Чорнобиль, відлуння Великої Вітчизняної війни, політика, занепад духовності, відродження рідної мови - ось деякі з актуальних проблем поезій Ліни Костенко. Окреме місце в творчості посідає тема самотньої старості, біль за втраченим минулим. У творі "Українське альфреско" перед нами постає, на перший погляд, ідилічна картина: ніби старовинний малюнок на вологій штукатурці:

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід та баба, і курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті…

Але поступово крізь ідилічний сум проступають болючі, навіть трагічні ноти:

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки,

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Поетеса ніби заклинає поглянути навколо: хіба мало навколо нас старих з "останньої в світі казки", що на схилі віку залишилася на самоті.

У часи, коли культура і людяність відійшли на задній план, загубилися на шляхах соціальних революцій, поетеса закликає сучасників: "Люди, будьте взаємно ввічливі!" Вона сумує за втратою людьми відчуття поезії, тиші й дощу, і хоче не загубити віру в творчі сили народу, зберегти історичну пам’ять, пісню, красу мови і землі. Але мені імпонує й те, що Костенко не тільки борець, вона насамперед жінка, тому в творчому доробку поетеси чимало інтимної лірики. Здається, що її поезія звучить, як задушевна лірична пісня під акомпанемент сумної мелодії скрипки:

Недумано, негадано забігла в глухомань,

де сосни пахнуть ладаном в кадильницях світань,

де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю.

А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю!

Читаючи, розумієш, що цей твір - поезія серця, що зливається т з поезією природи.

Мабуть, тільки Ліна Костенко одна з усіх сучасних поетів змогла так по-жіночому ніжно й прекрасно розповісти про кохання:

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним

("Хай буде легко. Дотиком пера").

Кохання ліричної героїні - "тільки сон, що ледь торкнувся пам’яті вустами". Мені здається, що героїня поезій Костенко - жінка, яку час примусив бути мужньою, але яка й за цих умов не розгубила природної чарівності й краси.

Поет - дзеркало свого часу. Думаю, що сама такою поетесою стала Ліна Костенко. Завжди писала правду, не озираючись ні наліво, ні направо.

Від того дня, коли людина вперше зримувала слово, й до наших днів існує на землі поезія. Вона змушує думати, радіти, сумувати, любити, робить людину Особистістю. Завдання поета - показати красу слова:

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх мусиш вимовити вперше

("Страшні слова, коли вони мовчать").

Наш народ несе з собою у століття велику силу. Ніколи не поблякнуть золоті розсипи творів української поезії:

Все повторялось: і краса, й потворність,

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

Варіант 2

Шістдесяті роки XX століття були розквітом літератури. Хрущовська «відлига» розбудила життєдайні сили. І багато митців, мов яскраві метелики, летіли на вогонь свободи, щоб зігрітися, але він обпалював їхні крила і душі. Та свобода була примарною і нетривкою й повністю залежала від настрою і примхи можновладця.

Ліна Костенко була і залишається поетом-«шістдесятником». Вона ніколи не зраджувала тих ідей, які сповідувала в юності.

Кажуть, що жіноча поезія відрізняється від чоловічої. Поезія Ліни Костенко «жіноча» в зображенні почуттів, краси природи і «чоловіча» у філософській наповненості. У ній зовсім немає плаксивості чи «балаканини». Смуток поезії Ліни Костенко красивий, а радість сліпучо осяйна. «Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі», — пише поетеса, і кожен із нас з радістю підхоплює той запашний букет, щоб прикрасити ним своє життя.

Ліна Костенко нікого не повчає, ні від кого нічого не вимагає:

Я в людей не проситиму сили,

Я нічого в житті не просила…

Я в людей попрошу тільки віри в кожне слово, почуте від мене…

І ми віримо її слову наперекір тому, що люди перестали взагалі вірити в безкорисливість. Адже справжня поезія торкається таких потаємних струн душі, про які людина, може, і сама не знає. Читаємо:

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни.

Людьми забуті звечора в лісах.

Це — сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

Усе іде, але не все минає Над берегами вічної ріки.

Тільки зовсім глуха до слова, до краси людина не може почути звуків старого сивого лісу, який уміє надовго затримати в своїх вітах людські голоси. Тільки глухе серце не відчує прихованого попередження, що «не все минає», залишається людський слід. І від нас залежить, яким він буде.

Вишуканість, шляхетність притаманна усім творам нашої поетеси. Але серце перевертається і на мить ніби зупиняється, коли читаєш вірш «Осінній день, осінній день, осінній!». Образи і настрої ідуть немов не від вірша, а народжуються із повітря, із болі останніх айстр, із схожої на килим пташиної зграї, що летить над полем, із розпачу коника, що виспівав усі свої мелодії. Поетеса співає осені осанну, але звідки ж тоді туга, від якої щемить серце?

Осінній сад ще яблучка глядить,

Листочок-два гойдає на гілляках.

І цілу ніч щось тихо шарудить,

І чорні вікна стигнуть в переляках…

І знову осінь, і знову смуток і приглушений страх від нічного шарудіння, невідомої тіні між стовбурами. Його можуть розвіяти променисті очі світанків, висвітлити обриси білого коня, який не вірить осені і шукає минуле літо.

Хіба ці дві маленькі поезії тільки про природу, про осінь? Зовсім ні. У них прихований якийсь потаємний зміст, вони торкаються душі, якимсь чином змінюють думки, спрямовують їх у широке річище.

Справжня поезія викликає довіру. Ми часто можемо чути слова: «Творчість письменника XX століття вчить нас…» — і зразу на зубах з’являється оскоми- на, і не хочеться дослухати до кінця, чого ж все-таки вона вчить. Поезія Ліни Костенко не вчить, не повчає. Поетеса довіряє своєму читачеві, розкриває перед ним свою душу, висловлює потаємне. У вірші «Світлий сонет» навіть назва, просте словосполучення несе колосальну інформацію: сонет — бо має витончену форму, світлий — бо він про юність, перше почуття, перші сльози від нероз- діленого кохання. Але сльози очищають героїню, роблять незмірно багатшою, душевно щедрішою. Можливо, у зрілому віці, вона згадає те далеке, минуле почуття, адже воно залишиться з нею «і сьогодні, і завтра, й навік».

Варіант 3

Ліна Костенко - відома сучасна українська поетеса, твори якої вже зараз у світі вважають класикою української літератури. Здається, у світовій ліриці все сказано і про все, але ця жінка знайшла для себе поетичний ключ звичайнісінькими словами розкривати глибокі соціально -філософські питання. Пише поетеса вірші, на мою думку, лаконічно і свіжо.

Як і чому Ліна Костенко обрала для себе важкий творчий шлях? Про це в алегорично-умовній формі говориться у вірші "Доля". На дивному базарі, який нібито приснився поетесі, продавали різні Долі. "Товар" був різним:

Одні були царівен не гірш,

а другі - як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш,

А хто - і за мільйони.

Покупці, залежно від матеріального і морального стану, купували собі життєвий шлях:

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто - золотом золотим.

А дехто - вельми сумнівним.

Поетеса робить, здається, нелогічний хід: обирає найнепривабливі шу Долю, яка суворо попереджає:

За мене треба платити життям,

а я принесу тобі горе.

Свою сутність ця Доля розкрила так:

- Поезія - рідна сестра моя.

Правда людська - наша мати.

І людина прийняла Долю. І "минула ніч. І скінчився сон". Що б не було в житті - чи радість, чи горе - поетеса не нарікатиме на свою Долю.

Чому Ліні Костенко дорога саме ця Доля? Бо кожне мистецтво - це небезпечна діяльність. У митця воно зливається з Долею і часом.

Для поетеси Поезія і Правда тісно пов’язані між собою. Справжня Творчість неможлива без Правди, без прагнення пізнати і виразити Істину. А тоді таке Мистецтво буде жити завжди.

Початок творчості Ліни Костенко припадає на роки Великої Вітчизняної війни. Тому не дивно, що багато творів, у яких поетеса викладає свої перші враження, присвячено темі війни.

Поезія "Мій перший вірш написаний в окопі" подає замальовку з дитинства поетеси. Перші недитячі враження, розуміння життя прийшли під артилерійську канонаду і плач сусідів:

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

де дві сім’ї тулились кілька діб.

Як розкажеш про жахи війни? Тоді "…чи не німою зробиться душа?!"

Війна минула, пролетіло дитинство - не забулася лише вся палітра вражень від воєнних років:

той перший віршик … … … .

… … … … … … … … .

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав - осипалась стіна.

Нарешті минула страшна і кривава війна, залишивши гори боєприпасів на полях і в лісах. Здається, війна простягає свої руки до людей і в мирний час. Так сталося в одному селі, де від знайденої десь гранати загинули троє хлопчиків (вірш "Пастораль XX сторіччя"). Чому "пастораль"? Адже сталася страшна трагедія, від якої дідам "не хотілося жить"? Отже, твір має парадоксальну назву. Слово "пастораль" означало невеличкий мистецький твір з ідилічним зображенням сцен сільського життя. А зараз, у післявоєнні роки, пасторальна картинка - це трупи і кров. Так переосмислює це слово Ліна Костенко. Що ж сталося із світом, коли зараз є такі картини, здавалося б, мирного сільського життя?

"Пастораль…" - прокляття війні, це заклик ніколи не забувати уроків кривавого воєнного періоду.

Пройшли роки, залишилася болюча пам’ять про загиблих воїнів. Коли входиш на кладовище воєнне чи звичайне, завжди з’являються спогади, тривога і жаль. Це описано у вірші "Тут обелісків ціла рота…" "Лежать наморені солдати…" в братській могилі біля якогось села. Колись прийняли вони тут бій. І про їхні подвиги пам’ятають товариші, які залишилися, мабуть, живими, та ще стрижі, що "над кручею стрижуть". Особливо трагічно-близько сприймаєш, що "…на одному обеліску є навіть пошта польова". Чи знає мати, де похований її син?

Ліна Костенко часто зверталась до теми спадкоємності поколінь, збереження пам’яті і накопичення нових моральних устоїв. Цьому присвячена поезія "Вже почалось, мабуть, майбутнє…" Ми - творці майбутнього. Це робиться кожної миті, бо і майбутнє починається кожної секунди. Не слід забувати про це. Ми - ланка між минулим і майбутнім. Тому, каже Ліна Костенко,

не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Від нас залежить доля наших дітей, нашої країни, а значить, і нас самих. Бо все взаємопов’язано. Поетеса кидає девіз:

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.

Ставайте духовними людьми, вчіться бачити те, що не можна вимовити навіть словами.

Неперевершено Ліна Костенко оспівує безсмертне почуття - Любов. Так, вірш "Світлий сонет" присвячений першому в житті сімнадцятирічної дівчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:

Це ще не сльози - це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Дівчина лише вчиться печалі і вірності, любовним спогадам в справжньому коханню. Це не трагедія, вона лише "зіткнулась з неприємністю…"

Анітрохи не сумно, що дівчина печальна, бо ця печаль - провозві сник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя.

Так, я можу сказати, що мені подобається творчість Ліни Костенко. Прочитавши її поезії відчуваєш, як тонше починаєш розуміти людей і життя.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.