Українська література - шкільні твори - 2026

«Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…» (В. Стус)

Всі публікації щодо:
Стус Василь

Варіант 1

"Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерном в рідній стороні…" (за творчістю Василя Стуса)

Людям краще щоб було

жити,

попід косами лягло

жито.

/ В. Сосюра /

Минають століття, держави зникають і народжуються нові. та вічно живуть народи. І навіки залишаються в народній пам’яті ті, кому Батьківщина, рідна мова та вільна думка були дорожчими за власне життя. Серед таких лицарів почесне місце належить і героєві нашого часу Василеві Стусу.

Син селянина, щира, натхненна, емоційна людина, він понад усе любив землю і працю на ній. Але ще він бачив, що не все гаразд в Україні, тому став поетом, щоб бити на сполох словом. Стус обрав шлях боротьби, бо "Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би біля землі".

З 47 років його життя 23 були роками страждання у ГУЛАГівських таборах. Таку долю він обрав свідомо і ніколи не шкодував, бо за ним "стояла Україна, її пригноблений народ".

Про що ж співала його змучена, але не скорена Муза?

Про різне. Спочатку його поезія була життерадісною, юністю світилася його сповнена віри і надії пісня:

Шумуйте, весни, дні, ярійте, вечори,

Поранки, шліть нам усмішки лукаві!

Вперед, керманичу!

Хай юність догорить —

Ми віддані життю,

і нам віддастся в славі!

("Не одлюби свою тривогу ранню")

Вже тоді поет починає перейматися загальнолюдськими проблемами і розуміти біль рідного народу. І гіркі ноти починають бриніти, а потім — панувати у його віршах:

Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, магаданах…

Більш за все болить йому за долю України: тоталітарна імперія змушує забувати про її історію, закриваються українські школи, проводяться арешти кращих представник ів національної інтелігенції. "Як може розвиватись національне дерево, коли йому відрубано півкрони?" — ставить він у своєму щоденнику риторичне запитання. Режим вбиває істориків та письменників. І от вже поет-громадянин проголошує нову, активнішу позицію:

… не рюмсати на поріддя,

Коли твій гайдамацький рід

Ріжуть линвами на обіддя

Кілька сот божевільних літ.

Часом ця думка лунає ще відвертіше, В. Стус закликає:

…І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, аби жить…

Хіба може пробачити таке тоталітарний режим? Він не пробачав і меншого…

Але не шкодують герої-подвижники, що обрали шлях крізь терени до зірок правди і духовності.

"Караюсь, мучусь, але не каюсь", — писав колись Т. Г. Шевченко. Василь Стус теж не кається, хоча, за власним висловом, він "не крицевий", і тому просить Бога дати йому сили до смертного часу лишитися таким:

Яким мене мати вродила

І благословила в світи.

І добре, що не зуміла

Мене від біди зберігти.

("Господи, гніву пречистого…")

Дещо схоже звучить і у його листі до матері: "Це щастя: мати таку долю, як у мене… Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі".

Навіть смерть була безсилою перед його гарячим серцем. Не раз вона чигала на нього в катівнях, в карцерах, в засланні. Любов Стуса до людей і України була сильнішою.

Як добре, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не клонюся…

("Як добре те, що….")

Безсмертна сила народу, сила любові до рідної землі. Вірив поет, що упаде "зерном в рідній стороні", сподівався, благав долю, щоб так сталося…

Та хіба зовсім не судилося це йому?

Так, він помер у неволі, але лишився живим. У пам’яті. У пісні. У тому, що сьогодні Україна незалежна. Він символічно став зерниною майбутніх перемог, і реально — віхою в історії української літератури.

Варіант 2

Людям краще щоб було

жити,

попід косами лягло

жито.

/ В. Сосюра /

Син селянина, щира, натхненна, емоційна людина, він понад усе любив землю і працю на ній. Але ще він бачив, що не все гаразд в Україні, тому став поетом, щоб бити на сполох словом. Стус обрав шлях боротьби, бо "Поет - це людина. Насамперед. А людина - це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би біля землі".

Про що ж співала його змучена, але не скорена Муза?

Про різне. Спочатку його поезія була життерадісною, юністю світилася його сповнена віри і надії пісня:

Шумуйте, весни, дні, ярійте, вечори,

Поранки, шліть нам усмішки лукаві!

Вперед, керманичу!

Хай юність догорить -

Ми віддані життю,

і нам віддастся в славі!

("Не одлюби свою тривогу ранню")

Вже тоді поет починає перейматися загальнолюдськими проблемами і розуміти біль рідного народу. І гіркі ноти починають бриніти, а потім - панувати у його віршах:

Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, магаданах…

Більш за все болить йому за долю України: тоталітарна імперія змушує забувати про її історію, закриваються українські школи, проводяться арешти кращих представник ів національної інтелігенції. "Як може розвиватись національне дерево, коли йому відрубано півкрони?" - ставить він у своєму щоденнику риторичне запитання. Режим вбиває істориків та письменників. І от вже поет-громадянин проголошує нову, активнішу позицію:

… не рюмсати на поріддя,

Коли твій гайдамацький рід

Ріжуть линвами на обіддя

Кілька сот божевільних літ.

Часом ця думка лунає ще відвертіше, В. Стус закликає:

…І зважитись боротися, щоб жити,

І зважитись померти, аби жить…

Хіба може пробачити таке тоталітарний режим? Він не пробачав і меншого…

Але не шкодують герої-подвижники, що обрали шлях крізь терени до зірок правди і духовності.

"Караюсь, мучусь, але не каюсь", - писав колись Т. Г. Шевченко. Василь Стус теж не кається, хоча, за власним висловом, він "не крицевий", і тому просить Бога дати йому сили до смертного часу лишитися таким:

Яким мене мати вродила

І благословила в світи.

І добре, що не зуміла

Мене від біди зберігти.

("Господи, гніву пречистого…")

Як добре, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не клонюся…

("Як добре те, що….")

Та хіба зовсім не судилося це йому?

Так, він помер у неволі, але лишився живим. У пам’яті. У пісні. У тому, що сьогодні Україна незалежна. Він символічно став зерниною майбутніх перемог, і реально - віхою в історії української літератури.

Варіант 3

Людям краще щоб було

жити,

попiд косами лягло

жито.

/ В. Сосюра /

Минають столiття, держави зникають i народжуються новi. та вiчно живуть народи. I навiки залишаються в народнiй пам’ятi тi, кому Батькiвщина, рiдна мова та вiльна думка були дорожчими за власне життя. Серед таких лицарiв почесне мiсце належить i героєвi нашого часу Василевi Стусу.

Син селянина, щира, натхненна, емоцiйна людина, вiн понад усе любив землю i працю на нiй. Але ще вiн бачив, що не все гаразд в Українi, тому став поетом, щоб бити на сполох словом. Стус обрав шлях боротьби, бо «Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродiй. Якби було краще жити, я б вiршiв не писав, а робив би бiля землi».

З 47 рокiв його життя 23 були роками страждання у ГУЛАГiвських таборах. Таку долю вiн обрав свiдомо i нiколи не шкодував, бо за ним «стояла Україна, її пригноблений народ».

Про що ж спiвала його змучена, але не скорена Муза?

Про рiзне. Спочатку його поезiя була життерадiсною, юнiстю свiтилася його сповнена вiри i надiї пiсня:

Шумуйте, весни, днi, ярiйте, вечори,

Поранки, шлiть нам усмiшки лукавi!

Вперед, керманичу!

Хай юнiсть догорить —

Ми вiдданi життю,

i нам вiддастся в славi!

(«Не одлюби свою тривогу ранню»)

Вже тодi поет починає перейматися загальнолюдськими проблемами i розумiти бiль рiдного народу. I гiркi ноти починають бринiти, а потiм — панувати у його вiршах:

Народе мiй, коли тобi проститься

Крик передсмертний i тяжка сльоза

Розстрiляних, замучених, забитих

По соловках, сибiрах, магаданах…

Бiльш за все болить йому за долю України: тоталiтарна iмперiя змушує забувати про її iсторiю, закриваються українськi школи, проводяться арешти кращих представник iв нацiональної iнтелiгенцiї. «Як може розвиватись нацiональне дерево, коли йому вiдрубано пiвкрони?» — ставить вiн у своєму щоденнику риторичне запитання. Режим вбиває iсторикiв та письменникiв. I от вже поет-громадянин проголошує нову, активнiшу позицiю:

… не рюмсати на порiддя,

Коли твiй гайдамацький рiд

Рiжуть линвами на обiддя

Кiлька сот божевiльних лiт.

Часом ця думка лунає ще вiдвертiше, В. Стус закликає:

…I зважитись боротися, щоб жити,

I зважитись померти, аби жить…

Хiба може пробачити таке тоталiтарний режим? Вiн не пробачав i меншого…

Але не шкодують герої-подвижники, що обрали шлях крiзь терени до зiрок правди i духовностi.

«Караюсь, мучусь, але не каюсь», — писав колись Т. Г. Шевченко. Василь Стус теж не кається, хоча, за власним висловом, вiн «не крицевий», i тому просить Бога дати йому сили до смертного часу лишитися таким:

Яким мене мати вродила

I благословила в свiти.

I добре, що не зумiла

Мене вiд бiди зберiгти.

(«Господи, гнiву пречистого…»)

Дещо схоже звучить i у його листi до матерi: «Це щастя: мати таку долю, як у мене… Чуюся добре, бо нiкому не зробив зла, бо дбав не тiльки про себе. I вiд того менi свiтло на душi».

Навiть смерть була безсилою перед його гарячим серцем. Не раз вона чигала на нього в катiвнях, в карцерах, в засланнi. Любов Стуса до людей i України була сильнiшою.

Як добре, що смертi не боюсь я

I не питаю, чи тяжкий мiй хрест,

Що перед вами, суддi, не клонюся…

(«Як добре те, що…. »)

Безсмертна сила народу, сила любовi до рiдної землi. Вiрив поет, що упаде «зерном в рiднiй сторонi», сподiвався, благав долю, щоб так сталося…

Та хiба зовсiм не судилося це йому?

Так, вiн помер у неволi, але лишився живим. У пам’ятi. У пiснi. У тому, що сьогоднi Україна незалежна. Вiн символiчно став зерниною майбутнiх перемог, i реально — вiхою в iсторiї української лiтератури.

Варіант 4

Головна тема поезiї Василя Стуса

Наша Україна має трагiчну i незвичайну iсторiю. Прикладiв тому можна навести безлiч. Один iз них: найкращi люди часто сидять за гратами.

Одна iз таких трагiчних доль — доля Василя Стуса. Багато хто порiвнює В. Стуса з Т. Шевченком.

«Якби було краще життя, я б вiршiв не писав, а — робив би коло землi», — говорив Стус. Вiн був освiченою людиною, навчався в аспiрантурi, мiг мати прекрасне майбутнє, але доля свого народу не давала йому спокiйно жити. Не мiг вiн терпiти наругу, брехню i лицемiрство.

Україна — головна тема творчостi В. Стуса.

За стодалями вiтчизна,

перестрашене пташа,

то мiй трунок i трутизна,

нею витлiла душа.

В оцих коротких рядках увесь Стус. Про що б не писав Стус: про сина, матiр, дружину, свою самоту в Мордовiї i на Колимi, про життя i смерть — вiн пише про Україну. Україна його п’янить, робить навiженим, надає сили (це «трунок»), але ж вона i «трутизна», яка вбиває його дух i тiло.

З чого зiткана Україна Стуса? Це спогади про дитинство, де вiн був щасливий, де звучала мамина пiсня, це найсвятiша людина на землi — мати: «Вiтчизна. Матере, Жоно…» Це i Шевченко, який був для Стуса не лише поетом, а пророком, повiтрям. Цi двi трагiчнi постатi в українськiй лiтературi зливаються в одну: Шевченкове стає Стусовим.

Рiдко можна зустрiти людину такої цiлiсностi, чистоти, одержимостi. Адже Стус багато досяг в життi, мав сiм’ю, друзiв, але заради iдеї все покинув i страждав. Хотiв життя, побудованого на честi, не мiг змиритися з насильством, облудою. Дивує, що вiдiрванiсть вiд рiдної землi тiльки посилила вiдчуття синiвського зв’язку з рiдною землею. Вона — найбiльша його святиня, його духовний порятунок:

О земле втрачена, явися

Бодай у зболеному снi,

I лазурово простелися,

I душу порятуй менi.

В. Стус — митець самобутнього, оригiнального свiтобачення, поет, який вiдчував необхiднiсть гармонiйного єднання людини i природи, який розумiв, що людина — дитя природи — несе вiдповiдальнiсть за весь свiт.