Українська література - шкільні твори - 2026

«Жити треба так, аби голуби сідали на плечі…»

Всі публікації щодо:
Стус Василь

Звідки Василь Стус черпав свої сили, щоб вистояти у двобої з державною тоталітарною системою?

Кажуть, що людина починається з дитинства. Збереглися скупі свідчення про ранні роки поета. Сам Стус згадував, що з самого малечку відчував себе самотнім: мама в полі, вдома нікого нема. Пізніше його забрала до себе бабуся, і в селі його, ще зовсім малого, налякав пес. Сільська знахарка «вилила переляк». Це була, мабуть, справжня цілителька, бо позбавила його страху на все життя.

Він не відчував страху ні перед державною системою, що не давала можливості вільно говорити, творити, ні перед своїми тюремниками, що знущалися з нього у в’язниці, ні перед самою смертю.

Як добре те, що смерті не боюсь я І не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся В передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив і не набрався скверни.

Ненависті, прокльону, каяття…

В атмосфері неволі В. Стус зумів створити власний вільний світ і реалізуватися в ньому: «Україна під окупацією? — та нічого подібного! Я є вільний — і тому Україна є вільною, бо вона в мені… І тому правила гри я призначаю свої… Світ, що оточує мене, не варт того, аби я зрадив себе, зрікся своєї віри, своєї гідності». Це була програма його життя, від якої поет не відмовився до останнього дня.

Про Стуса кажуть, що він був «гордий і гоноровитий, як китайський імператор». У карцері табору особливого режиму він оголосив суху голодовку до кінця. Може, у цей страшний момент, згадував поет смерть старшого брата Івана, що підірвався на міні, чи виникав перед ним світлий образ батька, який помер з голоду? Може, йому давали сили вистояти згадки про долі багатьох поборників правди і свободи? Ми вже ніколи не дізнаємося, про що думав Стус у тому заледенілому карцері, але точно відомо, що він не здався, не втратив сили духу, не підкорився владі. А що таке «рідна» влада, він спізнав ще в дитинстві, коли в голодні роки збирав колоски на скошеному полі і бився з об’їждчиком, який видирав з хлоп’ячих рук торбинку з отими нужденними колосками. «…Я кусав за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали», — згадував Стус. То була його перша перемога над безбожною владою.

Василь Стус дуже рано захопився читанням: знав напам’ять майже весь «Кобзар», в одинадцять років прочитав твори Миколи Островського і вже тоді вирішив, що буде вчитись, боротись, як Павка Корчагін — «… аж поки всім людям на світі не стане легше жити». Протягом усього життя Стус не зрадив своєї дитячої клятви.

За приклад, за взірець йому були герої Джека Лондона — вольові, нескоримі, непохитні люди-борці, натхненний композитор Бетховен, музикою якого захоплювався поет. Познайомившись ближче із життям Бетховена, Стус писав: «І яка це була людина! Все життя — в горі, в нещасті, в муці. І він — один проти цілого світу — перемагає! Тобто не поступається напасникам, а йде напролом: або світ прийме мене таким, як я є, як мене народила мати, — або вб’є, знищить мене. Але я — не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як ангели: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всі люди — брати, рівні, чесні, богоподібні, всесильні, незламні, кришталеві…» І ці слова вже не тільки про Бетховена, адже, говорячи про композитора, Стус починає говорити «я» і вже з цих позицій формулює своє життєве кредо.

Із холодних таборів Стус писав листи тоді ще маленькому синові, у яких вчив дитину правильно вибирати свій життєвий шлях. Він мріяв, щоб син виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком, розповідав про Мойсея, який «жорстоко карав слинтяїв, що тужили за рабськими глечиками», про сільського діда, який у голодні роки годував хворого голуба, з уст напував водою. «Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком… В моїй пам’яті — поки й житиму — буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, долоні, голову. І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди, — світ став кращий. Бо й мені, й іншим захотілося й собі жити так, аби голуби сідали на плечі…»

З раннього дитинства і до самої смерті Василь Стус умів знаходити героїв, на яких рівняв своє життя, і не замислювався над тим, що його життя стане прикладом для прийдешніх поколінь.