Українська література - шкільні твори - 2026

Незламний лицар правди і свободи (життя і творчість Василя Стуса)

Всі публікації щодо:
Стус Василь

60-ті роки XX століття називають «хрущовською відлигою». Це був час, коли тоталітарний режим немов переводив подих, щоб з новою силою почати викорінювати будь-який потяг до свободи.

Василь Стус своєю запальною вдачею і безкомпромісністю виявився незручним навіть для когорти «шістдесятників», які, дихнувши свіжого повітря змін, змогли увійти в коло обраних. Влада вже побоювалася їх, адже їхня творчість була відома у світі. А Василь Стус прийшов у поезію пізніше, коли розпочався період «застою», переслідування всіх інакомислячих і чіпляння ярликів «націоналістів», «дисидентів». Гулагівські табори не пустіли, туди відправляли нову хвилю української інтелігенції.

Василь Стус передчував свій шлях, але не прагнув «сховатися од долі». Якось він сказав: «Я просто інакше вже не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так!» Він відкрито протестував проти незаконних дій уряду і КДБ, писав твори, в яких активно виступав проти свавілля і беззаконь брежнєвської системи.

Лихе передчуття поета збулося 12 січня 1972 року. Василя Стуса заарештували і засудили до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовій колонії суворого режиму і трьох років заслання. У цей час поет пише:

Я розграбований

До самих ребер.

Навіть дивно,

Що в мене лишилися губи.

Мордовські табори, де відбував покарання Василь Стус, вражали жахливими умовами: мізерна зеківська пайка, виснажлива праця, страшні морози. Але і в таких умовах Стус продовжував бунтувати. Звиродніле тюремне начальство відправляло поета в карцер, що був тюрмою в тюрмі. Однокамерник Стуса свідчив: «Камерне утримання саме собою тяжке, бо не стає повітря і руху. Прогулянка — одна година на добу, в оббитому залізом ящику, над головою колючий дріт і наглядач… У карцері менше їжі без жирів, а якщо покараний без виводу на роботу — то гаряча їжа через день, другого дня лише 450 грамів хліба і окріп».

Не дивно, що, перебуваючи в таких умовах, Василь Стус ледь не помер: вночі у нього стався прорив виразки шлунку, але до ранку хворий так і не отримав допомоги.

Незламність поета дивувала усіх, хто його знав і на волі, і в таборах, і на засланні. Відповіддю на таке здивування стали рядки Стуса:

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону каяття.

І дійсно ні схилити, ні зламати Василя Стуса було неможливо. Він категорично запевняє:

Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони.

У вересні 1979 року Василь Стус, повністю відбувши покарання, повертається до Києва, а вже у жовтні цього ж року вступає до Української Гельсінської групи, яка боролася проти переслідувань прогресивної інтелігенції, проти тоталітарного режиму.

І знову арешт, суд і страшний вирок: десять років ув’язнення і п’ять років заслання.

Багато хто не розумів поета. Чого він домагається, знову і знову виступаючи проти влади? Хіба ж може купка сміливців розбити цей мур, що, як здавалося, зведений на віки? Дехто із «шістдесятників», які в юності теж бунтували, примовк, чекаючи слушної нагоди витягти із глибоких шухляд написане і розповісти всьому світу, як вони «боролися» із режимом. Але не було такої сили, яка б втримала Василя Стуса. Він вийшов на свою Сенатську площу, підставив свої груди під кулі і гострі багнети, виступив за Україну, за німуючий народ:

…І врочить подив: не спиняйся, йди.

То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

Василь Стус дійсно був предтечею, який міг повести за собою і серцем чистих, і розгублених, і тих, хто сумнівається. Як справжній поет, він передчував свою долю але вірив, що в смерті обернеться до життя «своїм стражденним і незлим обличчям».