Українська література - шкільні твори - 2026

«Народе мій, до тебе я ще верну…» (життя і доля Василя Стуса)

Всі публікації щодо:
Стус Василь

I. Василь Стус — один із найвидатніших поетів XX сторіччя. (Творчість В. Стуса стала часткою нашого буття, часткою помислів, якими ми живемо, свіжим диханням волі й незалежності, на вівтар яких поклав він своє життя.)

II. «Поет повинен бути людиною» (В. Стус).

1. Дитинство і юність поета. (Народився В. Стус на Вінниччині, в селі Рах- нівка 1938 року. Дитинство і юність минули на Донбасі. Він закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, працював учителем, служив у армії.)

2. Праця у «Літературній газеті». (1959 р. з’явилась перша публікація віршів молодого поета з напутнім словом А. Малишка.)

3. Навчання в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. (В. Стус працює над дисертацією, багато пише — і не тільки вірші, а й критичні нариси.)

4. Ідейні переконання поета. (У жорстокі часи тоталітарного режиму, у тяжкий період застою В. Стус боровся за демократію, він не йшов на компроміс зі своїм сумлінням, відверто виступав проти пригнічення рідного народу, руйнування його культури, мови.)

5. На тернистих шляхах. (У серпні 1965 року В. Стуса виключають з аспірантури за протест проти хвилі арештів у середовищі українських «шістдесятників», не друкують його творів, позбавляють роботи.)

6. Арешт і засудження. (1972 року В. Стуса разом з іншими інакодумцями було заарештовано й засуджено. Заслання він відбував у Мордовії й на Колимі.)

7. Незламність сили духу поета. (Сила духу його залишається незборимою. Він продовжує писати, але погляди його, звичайно, не збігаються з офіційними.)

8. Україна — духовний порятунок поета. (Відірваність від рідного краю. Батьківщини посилювала його синівську любов до Вітчизни. За тюремними ґратами він пише свої прекрасні вірші: «На колимськім морозі калина…», «Сто років, як сконала Січ», «Весь обшир мій — чотири на чотири», «Як добре те, що смерті не боюсь я…» та інші).

9. Повернення до Києва. (1979 року після ув’язнення в Мордовії та заслання на Колимі В. Стус повертається до Києва. За цей час за кордоном виходять друком збірки його віршів «Зимові дерева» та «Свіча в свічаді». А через вісім місяців його знову заарештовують і засуджують на п’ятнадцять років.)

10. Спецтабір для політв’язнів на Уралі. (Саме сюди потрапив поет після арешту й засудження. Тюремщики пропонували йому зректися своїх політичних переконань, радили надрукувати в газеті покаянного листа, за що обіцяли звільнити з в’язниці, дозволити повернутися в Україну, до сім’ї. Але поет не згодився, не скорився неправді, не зрікся своїх ідеалів.)

11. «Як добре те, що смерті не боюсь я…» (В. Стус добре усвідомлював безнадійність свого становища і сприймав його як неминучість долі. А влада карала його дедалі жорстокіше. В умовах неволі він виступив проти табірної адміністрації, за що був додатково покараний. Помер у карцері вночі з третього на четверте вересня 1985 року.)

III. «…І в смерті з рідним краєм поріднюсь…» (Поет вірив, що буде разом зі своїм народом, що обов’язково повернеться до нього, хоч і після смерті. За чотири роки після смерті Василь Стус був повністю реабілітований, виправданий за всіма статтями звинувачень «через відсутність складу злочину».

У листопаді 1989 року прах поета було перенесено на Батьківщину. У серці і пам’яті українського народу В. Стус залишиться назавжди мужнім, непримиренним борцем за його волю й незалежність.)

Варіант 1

Літературний процес XX століття є надзвичайно складним та суперечливим, але саме XX століття дало українській літературі непересічні таланти, які були не лише обдарованими митцями, а й сильними особистостями, мужніми та нескоримими, вони назавше залишаються в історії, у пам’яті сучасників та нащадків.

Дві хвилі літературного процесу XX сторіччя викликають справжнє захоплення як художньо довершеними творами, так і самими митцями: це так зване «розстріляне Відродження» 30-х років та шістдесятники. Обидві плеяди геніїв зазнали жорстоких репресій та знущань цензури. До поетів-шістдесятників належать відомі усім постаті, лише деяких з них оминула трагічна доля…

Василь Стус народився 1938 року на Вінниччині, закінчив Донецький педагогічний інститут, відслуживши в армії, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Наприкінці 50-х років у періодичних виданнях починають публікуватися перші поетичні твори молодого письменника, які одразу привертають до себе увагу. На жаль, увагу не лише творчої мислячої інтелігенції, а й деяких держслужб тодішнього Радянського Союзу. У творах В. Стуса, незалежно від тематики, підтекстом проглядають ідейні переконання поета: він прагне волі, палко та нескоримо, бо без неї не може жити, так само, як прагнула її за часів тоталітарного режиму вся українська література. Крізь рядки поезій Стуса проглядає надзвичайно сильна особистість, незламний характер та пильне сумління, нездатне до компромісів. Уся ця мужність В. Стуса виявиться у його реальних вчинках протягом багатьох років тяжких випробувань, яких випаде не мало на долю письменника.

1965 року Василя Стуса виключають з аспірантури, припиняється друкування його творів. Усе це відбувається через його прямий протест проти численних арештів у лавах українських письменників. 1972 року поета заарештовують та відправляють у заслання, яке він відбуватиме аж до 1979 року в жахливих умовах у Мордовії та на Колимі. Того ж 1979 року Стуса знов заарештують та відправлять політв’язнем на Урал, звідки геніальний український поет вже не повернеться. В. Стус помер 1985 року у таборі.

протягом тяжких років заслання В. Стус продовжує свою літературну діяльність. Його твори змінюються, бо змінюється характер поета — він стає сильнішим, ще більш мужнім та незламним, проте у жодному разі не змінюються ідейні переконання митця. Навіть у обмін на волю, яку пропонували йому тюремники, Стус відмовляється зректися своїх поглядів, він мужньо переносить усі випробування, що посилає йому доля, створюючи поезії, які назавше увійдуть в історію української літератури. Звертаючись подумки до рідної землі, до своєї родини, яка залишилася далеко, поет черпає сили жити та боротися саме у любові до України, до рідних, до свого народу. У роки заслання В. Стус створює поезії «На колимськім морозі калина…», «Сто років, як сконала Січ…», «Весь обшир мій — чотири на чотири…». Збірки віршів Стуса виходять за межами України. Остання збірка поетичних творів, написаних протягом останніх років життя в ув’язненні, так і залишилася в архівах радянського КДБ і, найімовірніше, була знищена. Принаймні, все, що відомо про останню збірку Василя Стуса, — це аж надто символічна назва «Птах душі». Особисто мені дуже прикро, що безцінні твори В. Стуса назавше загублені для української літератури, для прийдешніх поколінь, а ще більш прикро, що волелюбного та сильного птаха душі Василя Стуса було так надовго зачинено у клітці — спочатку у клітці «офіційної ідеології» та постійних заборон думати, писати, працювати, а потім вже й у реальній клітці — «чотири на чотири» — зачинено і, зрештою, повільно закатовано в ній…

Варіант 2

Василь Стус… Славне ім’я Поета, Громадянина, Людини. Не було йому місця тут, у цьому світі, бо не міг він притертися, звикнути до суспільства, його законів, його звичаїв, де люди думали одне, а говорили інше. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без рятівних гальм житейської мудрості і тверезого глузду. Над такими, як він, висів дамоклів меч державної машини, яка бачила в поетові «п’яту колону», що зсередини розхитувала державний устрій, розрахований і розпланований, здавалось, на віки. Такі люди довго не затримувалися у «великій зоні», навкруг них була якась аура приреченості…

Ще до загибелі Василя Стуса українська культура, література зазнала величезних втрат. Десятки, сотні письменників, поетів безслідно зникли в таборах смерті, інші змушені були або мовчати, або оспівувати режим, який ненавиділи, керманичів, яких зневажали. Але вони вижили, зберегли свій талант, сили, щоб зараз, у наш час змін і відродження, піднести українську літературу на нову висоту.

Ми, українці, не звикли цінувати своїх геніїв за життя. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його — безсмертний, схиляється в пошані й каятті. І роздумуючи над долею Стуса, я приходжу до висновку, що треба було йому не загинути героїчно, а вижити і творити культуру, літературу. Мертві герої лишають самі імена, а будувати фундамент національного відродження треба живим.

Мені здається, що навіть у тодішньому тоталітарному суспільстві умови для творчості були не настільки нестерпні й безнадійні, як думав Стус. От хоча б взяти й Тичину. Він був здатен і терпіти, і залишатися собою. Ця властивість — одна з незчисленних його здібностей. Правда, зараз деякі митці згадують, що вірш Павла Григоровича «Партія веде» був написаний у 33-му році, коли люди пухли і мерли з голоду, а поети або мовчали, зломлені червоним терором, або видавали на-гора «Не златоглавий нам потрібен» (і це про Київ!). Але ж ми знаємо й іншого Тичину саме тому,що у свій час він перемовчав. Талант — категорія суспільна. Він мусить бути збережений для спільноти. Василь Стус недооцінював себе, не до кінця розумів свою роль і в суспільстві, і в літературі, і тому цю думку заперечував. Поет вважав, що в екстремальних умовах буття важливішим є не збережений талант, а жертовна посвята себе народу. Житиме народ — будуть і таланти.

Я вважаю, що це не так. Література, мистецтво, духовність — це ті цінності нації, які не дадуть щезнути українському народу, які об’єднують нас, наповнюють гордістю, національною гідністю.

Варіант 3

Українська поезія тісно пов’язана з історією нашого народу, визначалась життям народу, була вершиною його духовності. У найяскравіших своїх виявах вона випереджала час, вступала у суперечність із неправдою, за що платила долями й життям кращих своїх синів. Василь Стус — це світлий образ громадянина, цілісність патріотизму якого вражає. За кожним помислом, за кожним образом — Україна. Відірваність від рідної землі тільки посилила відчуття синівської любові.

Як добре, що смерті не боюся І не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся В передчутті недовідомих верст, —

писав Василь Стус, викладаючи своє життєве кредо, свої духовні принципи. Він переконаний у своїй правоті, а це дає силу вистояти, не схилитися. Поет ніби передчував свою трагічну смерть, був готовий до неї, і не хотів нічого змінювати у своєму житті:

Яким мене мати вродила І благословила в світ.

І добре, що не зуміїїа Мене від біди вберегти.

Перебуваючи на чужині, В. Стус думав про Україну, мріяв про рідний край, навіть у північних пейзажах бачив свою землю та її символи:

На колимськім морозі калина Зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

І собором дзвінким Україна Написалась на мурах тюрми…

У одній із поетичних замальовок Василь Стус писав: «Я є віїїьний — і тому Україна є вільною, бо вона в мені…» Поет передбачав, що додому повернеться лише мертвим, але це не тільки не лякало його, а навіть спонукало дякувати за те, що «…жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». Комуністичний режим виявився безсилим перед незламністю духу Василя Стуса, котрий вірив у своє повернення в Україну:

…ми ще повернемось, обов’язково повернемось, бодай — ногами вперед, але: не мертві.

але: не переможені, але: безсмертні.

І Василь Стус повернувся. Він живе серед нас у своїх невмирущих поезіях. І буде вічно у наших серцях.

Варіант 4

Його ховали в українську землю 19 листопада 1989 року. Десятки тисяч киян проводжали поета на Байкове, до останньої оселi громадянина-страдника. Того дня глибокий сум струменився з сердець людських, з сотень прапорiв i корогiв. А через кiлька мiсяцiв спалахнув хрест на його свiжiй могилi — i мертвий поет заважав комусь жити.

Василь Семенович Стус вже в перебудову, 4 вересня 1985 року, помер на чужiй землi, першою його цвинтарною оселею були аршини в селi Копальнi у Пермськiй областi. Як першим смертним сховом для кобзаря було Смоленське кладовище у Санкт-Петербурзi. Сорокасемирiчним пiшов у iншi свiти Василь Стус. У такому ж вiцi перестало битися серце Тараса Григоровича: «Караюсь, мучусь, але не каюсь…» — лунало з уст Прометея України. Не потребував каяття в страдницькi невольничi лiта i полiтичний «злочинець» Василь Стус:

Як добре те, що смертi не боюсь я,

I не питаю, чи тяжкий мiй хрест,

Що перед вами, суддi, не вклонюся

В передчуттi недовiдомих верст…

Життя поета — це шлях через терни до зiрок. Щедро обдарований, чесний i наполегливий, вiн мiг би стати не тiльки великим поетом, а й глибоким лiтературознавцем, але його виключили з iнституту. У двохмiльйонному (на той час) Києвi Василю Стусу майже неможливо було знайти навiть «кочегарну» посаду. Поет з молодою сiм’єю шiсть рокiв тяжко бiдував. А в сiчнi 1982-го був заарештований. Сiм лiт неволi в Мордовiї та на Колимi. Потiм був восьмимiсячний «антракт» на волi i новий арешт. Вирок: п’ятнадцять рокiв позбавлення волi.

У цi тяжкi тюремнi роки поет часто впадав у розпач, усвiдомлював самотнiсть i вiдiрванiсть вiд рiдної землi:

Менi здається, що живу не я,

А iнший хтось живе за мене в свiтi.

4 вересня 1985 року. Карцерна камера ¹3. Тут, пiд час сухої голодовки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Руденка, за яким Василя й посадили до карцеру, помер Василь Стус.

Наче з того, холодного темного свiту нинi лунають його останнi слова:

Нехай Днiпра уроча течiя

Бодай у снi, у маячнi струмує,

I я гукну, i край мене почує.

Василь Стус пiдводиться з колiн, воскресає, починає крокувати до нас, в суверенну Україну, якiй вiн вiддав усе.

Настали iншi часи. Часи, якi своїм життям готував Стус. Нинi поет реабiлiтований з iнiцiативи Спiлки письменникiв України, з допомогою прокурора України М. О. Потебенька.

Поета немає. Але вiн живе серед нас своїми творами, своєю безприкладною стiйкiстю:

Народе мiй, до тебе я ще верну,

Як в смертi обернуся до життя,

Своїм стражданням i незлим обличчям.

Нинi український народ має змогу ознайомитися з творчiстю свого мужнього сина, вiдчути ту безодню болю, печалi, гнiву, якi переповнювали його серце. Вiршi Стуса пiдносять наш дух, достукуються до нашої совiстi, приспаної брехнею сумлiння. Вiн серед нас, ми пишаємося ним. Вiн — наша совiсть.

Плекатимемо свiтлi сподiвання на його новi книги, якi знаходяться на шляху до нас.