Українська література - шкільні твори - 2026

Образ України в поезії Василя Стуса

Всі публікації щодо:
Стус Василь

Василь Стус передчував, що попереду в нього тернистий шлях, але від своєї долі він не прагнув сховатися. Якось він сказав: «Я просто інакше вже не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так».

І лихе передчуття збулося. Стус був заарештований, звинувачений у тому, що займався антирадянською агітацією.

Жорстоке і несправедливе покарання поет відбув у мордовських таборах.

Але і на чужині, в ув’язненні, Василь Стус жив і марив Україною. Ця любов була головним смислом його життя. «Цільність і всеохопність його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним словом - Україна. Відірваність від рідної землі тільки посилила його синівський зв’язок з нею», - писала літературознавець Михайлина Коцюбинська.

Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеличкий вірш: «На колимськім морозі калина…» є тому переконливим доказом. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється із сльозами, та ще й рудими (руда кров - постійний епітет у народних піснях і думах). І відразу спалах уяви і різкий контраст:

Неосяжна осонценна днина,

і собором дзвінким Україна

написалась на мурах тюрми.

Навіть за тюремними мурами бачить її стужилий за Україною поет в образі дзвінкого собору (згадаймо описаний Олесем Гончаром собор як символ духовності). Епітет же «дзвінкий» яскраво малює свято на рідній землі з дзвонами, і сонцем, і радощами… Та знову сумний контраст, картина колимських снігів:

Безгоміння, безлюддя довкола,

тільки сонце, і простір, і сніг…

та ота якимись вітрами занесена калина… Лише переліком кількох слів Василь Стус створює точну картину північного безлюдного пейзажу . А ще психологічна деталь, містка метафора:

Котилося куль-покотьолом

моє серце в ведмежий барліг.

Завершується пейзажний малюнок філософським образом, який стає зрозумілим лише в контексті всієї творчості і життя поета:

…і зайшлися кінці і начала

на оцій чужинецькій землі.

Є в доробку Василя Стуса ще один вражаючий спогад- пейзаж - поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синьому мареві. Вірш так і називається : «У цьому полі, синьому, як льон…». Але що це за синє поле? Це не льон цвіте - воно ж бо «синє, як льон». Тоді що? Волошки? Мабуть, ні - скільки ж тих волошків у полі… Це просто якийсь казковий образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівним синім кольором.

І ось ввижається поетові на цьому полі синьому, як льон, де він був сам-один, сто тіней, сто гірких тіней (символ небезпеки, загрози). Вони довжаться, ростуть… У душу ліричного героя страх закрадається і сумнів, і думка «вдатися до втечі, стежку власну, ніби дріт, згорнуть?» Та це лише хвилинне вагання. Нехай «у цьому полі, синьому, як льон», «супроти тебе - сто тебе супроти» - нехай заборона, боротьба, прокльони, але треба

… Вистояти. Вистояти. Ні —

стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон. І власної неволі

спізнати тут, на рідній чужині.

Любов’ю до України, тугою та журою за нею перейняті й багато інших поезій Василя Стуса: «За мною Київ тягнеться у снах», «Сосна із ночі випливла, як щогла», «Такий близький ти, краю мій»… І в усіх творах тема України розкривається через тяжкі, болючі переживання поета.

Василь Стус думкою линув в Україну, проте розумів, що може її вже ніколи не побачити. Проте він вірив, що його поезія колись звучатиме на Батьківщині - і не залишить його співвітчизників байдужими:

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим

обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь,

і чесно гляну в чесні твої очі,

і в смерті з рідним краєм

поріднюсь.