Українська література - шкільні твори - 2024

Iдея безсмертя народу i торжества правди в романi Михайла Стельмаха «Правда i кривда»

Варіант 1

Роман Михайла Стельмаха — про часи Великої Вiтчизняної вiйни, але не лише про них. Саме у переломнi моменти iсторiї найвиразнiше проявляються духовнi сутностi людей. Цей роман — про велич людського духу i ницiсть дрiбних людцiв, про смерть в iм’я великого i безсмертя народу, про торжество правди i поразку кривди.

Всi цi проблеми вирiшуються письменником через показ образiв звичайних людей: трудiвникiв i ледарiв, героїв i боягузiв, тих, що здатнi грудьми затуляти амбразури ворожих дотiв (як Iван Дибенко) i тих, у кого «серце стало шлуночками» (як у Безбородька).

«Правда i кривда» — так не випадково називається роман.

Правда — це невмирущий дух народу, що винiс нелюдськi муки, але перемiг, залишився собою, зберiг право бути вiльним.

Правда — це умiння всього себе вiддати людям. Це — скромнiсть, чеснiсть, безкориснiсть. Носiєм цiєї авторської iдеї постає, насамперед, Марко Безсмертний, який вiддає свiй будинок вдовам i сиротам. «Людина, мовляв, коли й горить, мов свiчка, має своє свiтло вiддавати iншим…» — говорить вiн. Так само вiдмовляється вiд борошна Катерина, хоч має п’ятьох голодних дiтей, або не бере краденого масла водiй Поцiлуйчика.

Правда — це щире i чисте кохання, як у Марка i Оленки, як у Григорiя i Катерини. Правда — це й iнша любов, що «як спадщина дiсталася… вiд батькiв» — любов до рiдного краю i власного народу. Навiть у ставленнi до природи є ця правда. Марко переносить подалi вiд води пташине гнiздо, хвилюється через довчасно скошену нивку з недостиглими колосками.

У ставленнi до працi — теж народна правда. Найбiльше Марко любив сiяти i орати. Напiвголоднi люди вiдновлюють розорений Безбородьком колгосп. У цьому теж їхня сила i свого роду безсмертя.

А кривда — це злочини фашизму, це зрада i пiдлiсть Крижака та Поцiлуйка, жорстокiсть i вузьколобiсть Чорноволенка та Киселя, кар’єризм i корисливiсть Безбородька i навiть дрiб’язкова, але дошкульна жадiбнiсть Мамури i Шавули.

Правда — це чеснiсть, але iнколи вона має парадоксальнi прояви. Ледве живий Марко говорить матерi, що добре себе почуває. Голодний Федько вiдмовляється вiд їжi, бо знає, що Марко ладен вiддати йому останнє. За дрiбною зовнiшньою брехнею ховається велика правда турботи про iнших людей. Те саме стосується неприємного компромiсу, коли Марко, щоб здобути паливо для тракторiв, без якого не зорати колгоспну ниву, вимiнює його на самогон.

Попри всi негаразди i страждання народ завжди вiрив у перемогу правди. Тому правда — безсмертна. I в життi, i в легендах пiдтверджується її сила.

Ось Марко, пошматований осколками, лежить у сiльськiй церквi бiля iкони Георгiя Побiдоносця, а його мати говорить, ховаючи завчасну «похоронку» на сина за такою саме iконою, що «i вiн, i ти душили Гiтлера-змiюку». А потiм майже в кожнiй хатi вже визволеного вiд фашистiв села люди бережуть, мов iкони, фотографiї Марка та називають його «спасителем». Легенда i дiйснiсть сплiтаються.

Як символ безсмертя народу перетворюється на струнку вербичку хрест на могилi Трохима Безсмертного. Виживають пташки на снiгу, сяють «нерозстрiлянi веснянi зорi», живе став, бо «воду нiмцi не могли нi вивезти, нi спалити», у камiнi, що єдиний лишився вiд спаленої хати, живуть бджоли, яблунi i грушi схиляють вiти зi стиглими плодами над солдатськими обелiсками, але й люди виживають навiть пiд землею.

А де немає вiчностi фiзичного життя, замiсть неї приходить вiчнiсть пам’ятi. Ось як каже про неї, наприклад, Юрiй Кисiль: «Мертва трава скоро стає сiном, мертва людина не скоро стає травою… В нашiй пам’я-тi Мар’яна залишилась лебiдкою, i в зелених прибузьких плавнях вона знайшла свою смерть, як поранена лебiдка…» Розмовляє старий Дибенко з сорочкою загиблого сина, i нiби чує його голос.

Безсмертнi героїчнi вчинки людей. Безсмертна любов — не випадково Марко просить учительку вчити їхнiх дiтей. Безсмертне й кохання. Свiтлi почуття перемагають, якими б живучими не були прояви «кривди».

Перемагає вiчнiсть життя, перемагає невмирущий народ. Дуже символiчно звучить дiалог:

— Тут Марко Безсмертний?

— Тут усi безсмертнi, — строго вiдповiв… немолодий воїн, в якого груди i всi ордени були залитi кров’ю.

Не змiг фашизм знищити землю, убити безсмертний правдою народ. I хоч досi ще не вмерла повнiстю «кривда», можна згадати ще Шевченковi слова:

I немає злому

На всiй землi безконечнiй

Веселого дому…

Хочеться вiрити в цю велику правду, висловлену безсмертним сином безсмертного народу.

Варіант 2

Серед видатних українських романiстiв одне з провiдних мiсць належить Михайлу Стельмаху. Михайло Панасович — лiтописець життя народного. Велика любов до народу, до рiдної землi, до людини пронизує роман «Правда i кривда». На сторiнках його роману звучить тема народу i величi його духу, тема безсмертної народної правди, що перемагає в найтяжчих боях i труднощах — i там, де точиться безкровна, але не менш напружена боротьба за торжество справедливостi i людяностi.

Дiя роману «Правда i кривда» починається ще у воєннi роки, та вiн наскрiзь сучасний своєю проблематикою, своїм трактуванням подiй i характерiв. Усiм своїм змiстом вiн спрямований на жагучi проблеми сьогодення.

В яскравiй бiографiї героя твору — українського хлiбороба, Марка безсмертного — людини нового свiту, великого правдолюба, що мислить по-державному, людини, яка несе в душi великi радощi, болi i велику нiжнiсть нашої доби — вбачається бiографiя всього українського народу. Нелегкий його шлях до вершин щастя.

З молодих рокiв Марко Безсмертний жив не стiльки для себе, скiльки для людей. Бився проти денiкiнцiв, ганявся за куркульськими бандами, працював головою сiльради та колгоспу i заради громадських справ змушений був залишити навчання. Через заклопотанiсть справами iнших людей вiн втрачає навiть свою першу любов — Степаниду. Героєвi судилися тяжкi випробування: нiмцi розстрiляли його дружину, а єдину доньку загнали до Нiмеччини. Як лев, б’ється Безсмертний на фронтi проти фашистiв, а повернувшись додому тяжко поранений, вiн не може примиритися з безчинством голови колгоспу Безбородька, який ще 1937 року вчинив на Безсмертного провокацiйний донос i домiгся його ув’язнення.

Марко сповнений нiжного почуття до трудової людини. Коли молода вчителька Степанида Iванiвна сказала йому, що вона думає навчити дiтей насамперед читати, писати та рахувати, вiн з пристрастю додає: «I це треба, дуже треба, а найбiльше — навчiть їх любовi. Вчiть їх людяностi, добру». Гуманiзм Марка дiйовий i активний: герой не тiльки проголошує свої погляди, а й бореться за них. Так вiн з револьвером у руцi примушує Безбородька мочити коноплi в крижанiй водi для того, щоб врятувати здоров’я жiнок-матерiв i дати вiдчути держимордi на власнiй шкурi, чого варта його витiвка. Вiн виганяє з поля Киселя, бо той заради процента вибiркового збирання вимагає скосити зелене жито, «кинути пiд косу хлiборобську надiю».

Кожен позитивний герой у романi має, крiм свого конкретного значення ще й пiдкреслено символiчне. Марко Безсмертний не тiльки своїм прiзвищем, а й дiлами близький народним масам. Дiд Євмен — уособлення кодексу здорової народної моралi, яка самому Боговi не простить його злочинiв. Iнвалiд вiйни Гиримайвода — втiлення народного умiль-ства, вiн нiколи не мiг натiшитися роботою i знав усi на свiтi ремесла, не кажучи вже про хлiборобське. Немов священними монументами виростають перед його уявою односельчани: i Михайло Тимофiйович Бакун, що став героєм на Букринському плацдармi i командує в Саксонiї артилерiйською бригадою; i Максим Данилович Геращенко — артилерiйський зв’язкiвець, який розмотав стiльки кабелю, що його б вистачило обмотати «вздовж i впоперек усю землю»; I син дiда Євмена Iван, що закрив дота грудьми у Високих Татрах, через що пiсня про нього живе в Словакiв i досi.

Отже, у романi «Правда i кривда» вiдтворено найрiзноманiтнiшi картини життя багатьох персонажiв, боротьбу в найскладнiших обставинах i перипетiях. Проте в романi нема жодної нотки песимiзму, зневiри, навпаки — твiр пройнятий оптимiзмом, звеличенням героїзму i незламностi народу, його непоборностi, вiри в торжество перемоги над будь-якою кривдою.