Українська література - шкільні твори - 2023

Тема кохання й вірності в поезії Максима Рильського і Володимира Сосюри

Варіант 1

Міняються часи і влада, міняється життєвий уклад і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Тема кохання в усіх народів, від прадавніх часів і до наших днів, — завжди актуальна для мистецтва, бо корені її глибоко заховані в людському єстві.

Загальновизнаними рисами української натури є м’який ліризм, схильність до тонкого світовідчуття, до поетизації інтимних почуттів. Тому українські поети незмінно чаруючі і прекрасні в інтимній ліриці.

Максим Рильський та Володимир Сосюра не становлять винятку з цього правила. Мистецька совість, що натикалася на заборони та цензуру, мусила обходити суспільні проблеми. І тому інтимна лірика була тією шпаринкою, тим не зацькованим світом, де можна було бути щирим, бути собою.

Максим Рильський був справжнім майстром поетичної форми. Гарний смак і бездоганне володіння словом стали запорукою того, що тема кохання знайшла в його творчості надзвичайно гармонійне втілення. Співзвучність закоханого серця і навко-лишнього світу — основний мотив його інтимної лірики.

…Знов слова, міцні,

Як темна мідь, у тиші залунали.

Але рука безвладно випускає

перо, — бо повстає в моїх очах

Жіноча постать, як ламка крижинка…

("І знов "Тадеуша" я розгорнув")

Поет схиляє голову перед жіночою красою, дуже тонко відчуває красу внутрішню, високо цінуючи в прекрасній половині людства шляхетність, вишуканість, вірність, здатність розуміти і любити. Ніщо не може затьмарити образ коханої в його поетичній уяві:

Не знаю, де ти, хто ти, що ти нині,

Усе перекотилось без сліда…

Та вірю, як приречено людині,

Що й досі ти прекрасна й молода.

("Лист до загубленої адресатки")

Інтимна лірика Максима Рильського тісно переплетена з пейзажною. Таке враження, що світ навколо ліричного героя облагороджується силою і чаром кохання. І з цвіту цієї гармонії неминуче має зродитися прекрасний плід:

Сонце сховалося в морі, троянди запахнуть п’яніше,

Руки шукатимуть рук, уст пожадливі уста…

Дай же нам сили, богине, в коханні вродливими бути

І в заворожену ніч мудрого сина зачать.

("Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі…")

Світла печаль, якою напоєна інтимна лірика Рильського, у творчості Володимира Сосюри, присвяченій темі кохання, поєднується із жагучою пристрасністю, небаченою силою почуття:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання…

("Так ніхто не кохав…")

Уяву митця образ коханої бентежить згадками. Поєднана долею з іншим, вона у незгасній пам’яті залишається щастям поета, його бажаною і єдиною:

Наче сон… Я прийшов із туману

і промінням своїм засіяв…

Та на тебе, чужу і кохану,

я і славу б свою проміняв.

("Коли потяг у даль загуркоче…")

Як і в поезії Рильського, в інтимній ліриці Володимира Сосюри глибина і краса почуття вносить гармонію у світ навколо ліричного героя:

Васильки у полі, васильки у полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щастя у душі моїй.

("Васильки")

Любов у душі людини сильніша над усе. Поет переконаний, що цей благословен-ний божий дар прилучає людство до вічного:

Якби зібрати з неба всі зірки

і всі сонця з усіх небес на світі, —

моя любов горітиме яркіш

за всі сонця, на тисячі століттів.

("Марії")

Варіант 2

«Хіба ж то не для нас осінні кришталі, і повідь весняна…», — писав поет-життєлюб, співець природи й людини Максим Рильський. Це ж питання з повним правом міг поставити його сучасник інший український поет Володимир Сосюра. «голосом своїм, його задушевністю, теплотою, інтимністю, його знаменитим сосюрівським тембром він таки ні на кого не схожий, він — одинак» — писав про Володимира Сосюру Олесь Гончар.

«Історична постать письменника, що був архімайстром вашої поезії, великим сеніором нашої мистецької культури і людиною щедрого серця та виняткового особистого чару» (Є. Маланюк). Цей відгук стосується творчої особистості Максима Рильського.

Що ж єднає двох начебто несхожих митців? Обидва належали до типу людей-романтиків, людей з ніжним, вразливим серцем, людей-гуманістів. І не дивно, що обидва створили стільки прекрасних поезій, присвячених найрізноманітнішим людським почуттям, і насамперед — коханню. Неперевершеним майстром лірики кохання називають Володимира Сосюру. Вражаючи душевна відкритість сприяє тому, що поет створює надзвичайно яскраві зорові образи.

Таке ж щире, вдячне почуття сповнює душу ліричного героя М. Рильського.

Джерелом натхнення для обох поетів завжди була природа. Він і вона з поезії М. Рильського «Яблука доспіли» прощаються на фоні чарівної природи.

Пройшло багато часу. Дороги закоханих розійшлися. Усе змінилося навкруги, «лиш любов, як у серці багнет». Ліричний герой В. Сосюри віддав би все: і свою славу поета, і досягнення, тільки б повернути юність, повернути кохану.

Серця молодих Рильського і Сосюри сповнені молодечої романтики, миттєвих спалахів пристрастей.

Навіть відгомін творів Адама Міцкевича відчувається в цій поезії Рильського. Ліричному ж герою Володимира Сосюри здається, що його почуття — єдині за всю історію людства.

« Кохання приходить зразу, в один момент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано», — пише у «Щоденнику» В. Винниченко. І вже до іншої жінки звертається ліричний герой.

Лірика миттєвого, вибухового емоційного сплеску молодих поетів з часом змінюється на більш філософічну, відбиває складне плетиво почуттів і думок.

Вінцем інтимної лірики М. Рильського стає цикл «Остання весна». Його тема — кохання, сповнене суперечливих переживань. В «Останній весні» поставлено запитання, на які герой не може знайти відповіді.

« Любов приходить помалу… приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю», — писав В. Винниченко.

Володимир Сосюра розкиває найрізноманітніші нюанси того кохання, яке проходить крізь випробування, злети й падіння до кінця життя, в автобіографічному циклі поезій, присвячених Марії.

Українська ментальність проглядає у віршах обох поетів. Володимир Сосюра порівнює свою кохану з образом України.

Можна з впевненістю сказати про нев’янучу, і зрештою, ніколи й нічим нездоланну молодість душі поетів.

Любов, яку оспівали в поетичних рядках Максим Рильський і Володимир Сосюра, живе й після смерті.

Варіант 3

Світове мистецтво і найбільше мабуть, поезія доводять нам, що нічого в світі немає кращого, чарівнішого, ніж кохання! Тому й не дивно, що видатні українські поети Володимир Сосюра і Максим Рильський звертаються до цієї теми. Адже кохання — це все: радощі і смутки, відчай і споді-вання. Загалом, це — Кохання! А вірші цих поетів — справжній гімн цьому дивовижнішому з почуттів. «Так ніхто не кохав»… Коли читаєш рядки цього вірша Володимира Сосюри, то здається, що бачиш душу поета, бачиш, яке велике у нього почуття. Він може поділитися ним із цілим світом, бо Через тисячі літ Лиш приходить подібне кохання. І від цього змінюється все навкруги: щезають зморшки з чола, на устах з’являється щаслива посмішка, спалахують веселі вогники в очах, і навіть радісно всміхається до тебе природа. Хай навіть віють хуртовини — для тебе вже прийшла весна: В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання… І кохана здається ліричному героєві чарівною царівною. Для неї він зробить все, навіть дістане з неба «Оріон золотий». Чи литиметься чудова музика, чи будуть цвісти білі акації, чи звучатиме гітара — завжди будуть йти поряд Він і Вона, для яких тільки існують чарівні сині ночі, для яких тільки й співають солов’ї. Адже світ кохання — світ тільки для двох.

Кохання кличе за собою малюючи перед закоханими дивовижні картини. Але бачать вони тільки один одного, тільки «губи й брови, тільки поцілунки та сріблястий сміх». А якшо приходить розлука, несподівана і страшна, кохання не вмирає. Воно залишається жити вічно, бо не можна забути молодість і ночі з гітарою й жоржинами. Хоч не складалася доля пройти разом усе життя, розділяючи горе й радість, залишилася « любов, як у серці багнет». Незважаючи на те, що ліричний герой став відомим поетом, він признається: Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б свою проміняв. Не потрібна слава, коли втрачено кохання, але ще стоять перед очима і милі руки, і п’янкі губи. Образ коханої і через роки хвилює змучене серце: Я б забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос — і коси, твої коси сумні иілувать… Кохання не знає меж — воно безкрайнє, як поле, де цвітуть васильки. Як радісно грає сонце на пелюстках квітів, як лагідно вони схиляють свої голівки до ніг закоханих. Це було і буде завжди!

Васильки у полі, васильки у полі, І у тебе, мила, васильки з-під вій.

І гаї синіють ген на видноколі, І синіє щастя у душі моїй.

Кохання і вірність йдуть поряд, міцно тримаючись за руки, як і закохані. Кохання ніколи не зможе вмерти, бо завжди існуватимуть він і вона, які через багато років йтимуть тими ж полями й садами, слухатимуть чудові співи солов’я, плакатимуть від болю розлук і сміятимуться від щастя, що приносить кохання: Одсіяють роки, мов хмарки над нами, І ось так же в полі будуть двоє йти. Але нас не буде. Може, ми квітками, Може, васильками станем — я і ти. Мрія усіх закоханих — бути завжди разом, навіть і після смерті. І якщо навіть не доведеться провести разом життя, згадка про кохання не вмирає, залишаючи у пам’яті чудові хвилини:

Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Для М. Рильського кохана жінка — це і дивовижне щастя, це і смертельна мука. Проте викинути її образ із серця і забути неможливо. Але життя продовжується, як продовжується і кохання, ніби для того, щоб звести людину з розуму, закружити у вихорі надій та любовних марень, а потім скинути у прірву, звідки вже ніколи не вийти назовні:

Всю душу — за усміх, хоч, може, й нещирий,

Всю душу — за голос, хоч, може, й лукавий,

За щастя без міри, за муку без міри,

За те, що ти, може, — лиш вицвіт уяви?

Перечитуючи ліричні вірші В. Сосюри і М. Рильського, ми бачимо, яке багатство барв, почуттів несуть вони в собі. Здається, що відкривається чудовий світ, де немає місця зраді, образам, адже кохання йде поряд з вірністю, і закохані не забувають один одного, хоч проходить багато років, хоч вони і не разом. Разом з ліричним героєм віриш, що кохання не вмирає, і десь в глибині серця є маленький куточок, де живе згадка про хвилини, проведені з коханими.

Варіант 4

Всі закохані — завжди безстрашні!

М. Рильський

Вічна загадка Любові… Саме вона породжує прекрасне й вічне на землі, звеличує людину, робить її щасливою. Скільки існує людство, нерозгаданою залишається таїна почуттів, що надихають художників і композиторів, скульпторів і поетів.

Максима Рильського як поета, можливо, народило пристрасне, але нерозділене почуття. Уже в ранній збірці "На білих островах" поезій на тему кохання чимало. Вірші про кохання мають сумну тональність, бо оспівана любов не взаємна:

Я все ж тебе люблю.

Ти з мене глузувала,

Стоптала ти любов мою,

Ти серце без жалю усе пошматувала, —

Я все ж тебе люблю.

Закоханість юнака така сильна, що позбутися її він не може і не хоче: В пісні я буду виливати Любов і розпач мій тяжкий. У збірках "Синя далечінь", "Крізь бурю і сніг", "Під осінніми зорями" ліричний герой — молода людина, яка пізнала справжню любов:

Я так тебе люблю, що не втримаю сліз,

В молитві хиляться натомлені коліна.

У трагічні роки революції, коли все руйнувалося, нищилося, коли падали не тільки трони, а й життєві принципи та моральні засади, змінюються погляди на кохання й у молодого Рильського. Тепер без особливого трепету ліричний герой говорить коханій: "Я питу — і, може, більше не прийду", "поцілуй востаннє, обійми востаннє. Вміє розставатись той, хто вмів любить".

У тузі за чарами земного, а може, навіть неземного чистого кохання поет створює фантастичний образ жінки-царівни, яка поєднала в собі риси його ідеалу, їй він присвячує сонет "Моя царівна", де присягається:

Тобі одній, намріяна царівно,

Тобі одній дзвенять мої пісні,

Тобі одній в моєму храмі дивно

Пливуть молитви і горять огні.

Перейшовши на засади класицизму, Рильський звертається у своїй творчості до класичної спадщини. У його сонетах на тему кохання з’являються образи богині любові Афродіти і богині полювання Діани, мисливця Ендіміона і сина троянського царя Париса, Квазимодо і Есмеральди.

У похмурі тридцяті роки, коли поети писали на замовлення тих, хто стояв біля керма культури, Муза тільки інколи торкалася сердечних струн. Так, у вірші "Шопен" чарівні звуки вальсу викликають в уяві образ прекрасної жінки, жінки-мрії, символу недосяжного щастя. Ліричний герой у мріях кидається в погоню за тим щастям, але… не наздоганяє. Тільки

…вітер віти клонить і співає

Мені в ушах… Це щастя! Це любов!

Це безнадія!

1 за те, що чарівні звуки вальсу Шопена викликали в його уяві знову той недосяжний ідеал, те нездійснене щастя, поет виносить подяку композиторові:

А сьогодні я

Люблю свій сон, і вас люблю за нього, Примхливий худорлявий музиканте.

Коли поет наблизився до полудня віку, він знову звернувся до теми кохання в циклі "Остання весна". Мабуть, тому, що це почуття останнє, митець ставить його поруч з такими філософськими категоріями, як життя і смерть:

…Не тільки друг і не лише кохана, —

Життя ти й смерть!

З-під пера сивоголового поета з’являються рядки, в яких він високо оцінює звичайне, земне, надійне, перевірене роками почуття до дружини:

Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, —

О, бачиш! Син наш під вікном біжить —

..Люблю тебе. Не можу розлюбить.

Максим Рильський як співець кохання завжди залишався тонким ліриком, мудрим філософом, чесною людиною.

Талановитим, співучим, невтомним творцем прекрасного був і В. Сосюра. Як поета, його просто не уявити без інтимної лірики, без отих солов’їно-ніжних, то замрійливо-сумовитих, то переливно-світлих пісень про красу кохання і красиву, як пісня, людину в коханні.

Бурхливий, як весняна повінь, до захвату пристрасний і темпераментний вибух романтичних гіпербол, "космічних" і "земних" епітетів, по-весняному квітучих метафор поезії "Так ніхто не кохав" найкраще імпонував настроєві ліричного героя, сповненого глибоких і сильних почуттів любові, які належать їй, і тільки їй, коханій, найдорожчій, найріднішій. Це почуттєве багатство душі, мовби відкритої навстіж, прагне простору, високих пісенних регістрів, поетичних стверджень найвищої категоричності: "Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання".

Ліричного героя, щиро безпосереднього в емоціях, легко зрозуміти: він весь у полоні першого юнацького кохання. Молодого, як весна, чистого, як весняне цвітіння, високого, як зорі в небі. Таким воно й має бути. Зрозумілими є фантастичні запевнення сягнути до зірок, принести в дарунок коханій "Оріон золотий". Закохані усе можуть.

Ім’я коханої не назване, портрет художньо втаємничений. Вона безмірно дорога, немовби злилася зі світом природи й людських радощів, з красою земного оновлення. Над обличчям милої герой бачить світлий серпанок: вона — то дівчина-веснянка, якій беззастережно віддано юнацьке серце, то сама весна. І рідна земля, наче дівчина, в своїх святкових шатах, і пісня весни голосніше дзвенить.

Передаючи інтимний настрій закоханого, якому вся земля бачиться в щасливому цвітінні, поет тим самим відкрив золоті скарби людських душ.

Поезія "Васильки" немовби промениться "васильковим" ароматом синього сонячного простору, перевита мелодіями радості, повновиявленого щастя закоханих:

Васильки у полі, васильки у полі,

І у тебе, мила, васильки з-під вій,

І гаї синіють ген на видноколі,

І синіє щастя у душі моїй.

У цю гармонію синіх барв поля і очей коханої, далеких гаїв і близького щастя дисонансом вплітається думка, різко протилежна: як несподіваний більдуші, напливає гадка, що щастя їхнє не вічне. Воно минуще, коротке, швидкоплинне: "Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде". З фантастичного васильково-сонячного світу, одухотвореного людською любов’ю, йде надія: "Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти". Все, що є гарного між людьми, не гине марно, не зникає безслідно:

Так же буде поле, як тепер синіти

І хмарки летіти в невідомий час.

І другий, далекий, сповнений привіту,

З рідними очима порівняє нас.

Прекрасне залишає на землі свій добрий карб краси й любові і продовжує життя в молодому насінні, в неминучій прийдешності "синього" щастя, якому підвладні закони вічності.

У поезії "Білі акації будуть цвісти…" В. Сосюра засвідчує, що почуття до коханої і до Батьківщини нероздільні. Митець голосом власного серця говорить: "злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки". Бо такою є сама сутність його світосприймання:

Солодко плачуть в садах солов’ї,

Так, як і завжди, незмінно…

В тебе і губи, і брови твої,

Як у моєї Вкраїни.

Володимир Сосюра — талановитий український поет, тонкий лірик і мислитель, співець світлих почуттів дружби й кохання.

Творча особистість поета характерна винятковою безпосередністю світосприймання, чудовою здатністю вбирати в себе і художньо трансформувати тони, барви й мелодії життя в багатий світ людських емоцій.

Одухотворена й незнищенна Людина, тремтіння душі, серця і розуму, світла радість і тиха печаль виспівані в інтимній ліриці Максима Рильського та Володимира Сосюри.