Українська література - шкільні твори - 2023

Особистi мiркування. Поезiя, близька моєму серцю (за лiрикою Володимира Сосюри)

Варіант 1

Спiва моя душа, прозора i крилата,

любовi сповнена до всього i до всiх…

I кожного обнять я хочу, наче брата,

у райдузi пiсень закоханих моїх.

Коли я вперше читав вiршi Володимира Сосюри i натрапив на вiрш «Спiва моя душа», менi здалося, що поет дещо прикрашає свої почуття, свiй внутрiшнiй стан. Та з часом я поринув у такий безмежний свiт його задушевної щиростi, людяностi, закоханостi у красу, що зрозумiв: наведений на початку твору уривок — дзеркальне вiдбиття Сосюри — людини i поета. Iз рядкiв його поезiї передi мною постав талановитий поет-лiрик, спiвець боротьби i кохання, неперевершений майстер чарiвного слова.

Вся його творчiсть є сповiддю нiжної i бентежної душi, яка радiла i мучилася, бо не могла залишатися байдужою. Назавжди, мабуть, закарбувались у моє серце i пам’ять вражаючої сили i емоцiї признання:

Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт

лиш приходить подiбне кохання.

В день такий розцвiтає весна на землi

i земля убирається зрання…

Щодо мене, то цi рядки можна порiвняти лише з шекспiрiвськими сонетами. Та iз всього лiричного доробку поета менi найбiльше подобаються вiршi, пронизанi осiннiми мелодiями («Айстри», «Осiння пiсня», «Ти мiж єдиних одна» тощо).

Осiнь у життi — як осiнь у природi: час тихої замрiяної краси, час плодозбору. Тому глибоким оптимiзмом сповненi цикли осiннiх мелодiй Сосюри, в них звучить вiра у вiчну молодiсть героїв. Вiн i про себе говорить:

Мов два мене: один ще юний, юний,

а другий, що й казать, уже старий.

Та їх серця однi єднають струни,

i тому я незмiнно молодий.

Поетична книжка Володимира Сосюри «Осiннi мелодiї», в якiй найповнiше вiдбилися осiннi настрої поета, — це пiсня щирого й вiдданого серця. Ця пiсня бринить найтоншими нотами, пiдноситься до неба, охоплює душу:

Хай опадає лист в саду

на землю в срiбному iнеї —

Я в пiснi молодiсть знайду

i довго-довго буду з нею.

На мою думку, кожний, хто читав пристраснi слова поета про осiнь, знаходить у своєму серцi щирий вiдгук, бо не можна залишитися стороннiм слухачем спiву душi вiдкритої, людяної, дивовижно тонкої i нiжної у своїх почуваннях:

Осiннiй сад, жоржин печаль багряна,

стрясають їх пориви вiтру злi,

i дерева жалiються туманом,

що вже так мало листя на гiллi.

Лiрика кохання, що є вiчною темою свiтової поезiї, незмiнно звучала в нiжнiй поезiї Володимира Сосюри. Вона зливається з лiрикою людського серця, яке трепетно вiдгукується на будь-якi чарiвнi прояви навколишнього життя:

Не кує вже зозуля в дiбровi,

лиш хитаються тiнi кривi

i зоря у пожовклiй травi

розгубила стрiчки пурпуровi.

Звучать в «Осiннiх мелодiях» i патрiотичнi мотиви, якi оспiвують воїнiв-захисникiв, невтомних трударiв — всiх тих спiввiтчизникiв, яких щиро любив i якими пишався поет. Серце його, сповнене цими почуттями, бажало,

Щоб розцвiли усмiшки щирi,

Щоб їх не стерли грози злi.

Яке це щастя — жить у мирi

i вiчнiй дружбi на землi!

Варіант 2

Ми називаємо їх «печалi бронзове лиття» (Володимир Сосюра, Максим Рильський)

Погожий сонячний день 21 червня 1941 року. Природа наливається життєдайною силою в цю благодатну пору раннього лiта. Колосяться хлiба, радуючи серце селянина-трудiвника. Над рiдною землею повiльно спускається лiтнiй вечiр. Спалахують мiрiади електричних вогнiв, з широко вiдчинених вiкон шкiл линуть веселi мелодiї. Це учнi-десятикласники, отримавши атестати зрiлостi, прощаються з рiдною школою на традицiйному випускному вечорi.

Та от на свiтанку тої далекої чорної недiлi з безхмарного неба поле-тiли на нашу землю ворожi бомби. Почалася Велика Вiтчизняна вiйна.

Тяжкi випробування випали на долю нашого народу в цi роки.

25 письменникiв України загинули на вiйнi смертю хоробрих. Серед них Олекса Десняк, Микола Трублаїнi, Микола Шпак та iншi.

Героїчнi подвиги захисникiв Вiтчизни яскраво вiдображенi в художнiй лiтературi. Радянського воїна на подвиг кликали священне почуття любовi до рiдної Батькiвщини, дружба наших народiв i непохитна вiра в перемогу над нiмецько-фашистськими загарбниками.

У першi роки Великої Вiтчизняної вiйни Максим Рильський, звертаючись до сплюндрованої ворогом України, утверджує її нездоланнiсть, бо запорукою цього є дружба наших народiв-братiв:

…Україно! Ти в славнiй бронi не одна,

В нiй з тобою пiд стягом багряним — народи!

У «Словi про рiдну матiр» образно розкриваються джерела сили i могутностi нашої Вiтчизни: всенародна демократiя, дружба народiв, патрiотизм народу:

Нi! Сили на землi нема

I сили на землi не буде,

Щоб потягти нас до ярма

Щоб потоптати нашi груди…

«Слово…» завершується образом сонця, що устає на Сходi — символом недалекої перемоги над ворогом.

У грiзнi години Вiтчизняної вiйни В. Сосюрою була написана поезiя «Любiть Україну». Наша Армiя вже завершувала звiльнення рiдної землi вiд фашистських загарбникiв. Поет повернувся з фронту в напiвзруйнований Київ. Любов до рiдного мiста i гордiсть за рiдну країну, а також жаль через те, що ворог заподiяв їй шкоди, — всi цi високi патрiотичнi почуття злилися в душi поета i зродили поезiю «Любiть Україну».

«Вiтчизна непоборна i вiчна», каже поет, вона зводиться з руїн

i знову живе:

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дiбровах…

Поет використав iз давньої легенди образ купини, яку не бере вогонь. Неопалима купина — символ безсмертя.

Давним-давно зарубцювалися рани вiйни. Але не слабшає бiль втрат у нашого народу. Обелiски, пам’ятники, братськi могили, вулицi i площi, названi на честь переможцiв, навiчно зберiгатимуть у нашiй пам’ятi доблесних солдатiв, що розгромили фашистську нечисть.

Гордо звiвся на кручах древнього Славутича величний меморiаль ний комплекс «Український державний музей iсторiї Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945 рокiв». З усiх куточкiв нашої країни, з багатьох країн свiту сюди приїздять люди, щоб низько вклонитись мужностi i стiйкостi радянської людини.

…Днi севастопольських боїв! Вони легендами встають iз iсторiї. На курганах та узгiр’ях славного мiста зводяться обелiски — вiчнi пам’ятники героям, якi полягли в боях за честь i незалежнiсть Вiтчизни.

Крик зболеного серця, вiдчуття минулого горя народу викликає у нас страшна трагедiя бiлоруської Хатинi, яка сприймається як узагальнена картина фашистських злочинiв часiв Великої Вiтчизняної вiйни.

Серце стискається, коли бачиш скалiченi стiни Брестської фортецi, напiвзруйнованi каземати i форти.

Бабин Яр — одна з найстрашнiших трагедiй в iсторiї людства — трагедiя усiєї України, всiх її народiв.

Бабин Яр увiйшов в iсторiю людства як гiгантська братська могила.

Для нашої Батькiвщини завжди буде святом 9 Травня. У тi веснянi днi закiнчився великий шлях, позначений багатьма жертвами.

I наш святий обов’язок — завжди пам’ятати про тих, кого немає поряд з нами, хто загинув на вiйнi. До цього нас закликають рядки з вiрша М. Iсаковського:

Куди б не йшов, не їхав ти,

А тут ти зупинись

Могилi рiднiй, дорогiй

Всiм серцем поклонись.