Українська література - шкільні твори - 2024

Осінь, у вирій не бери моєї радості і світлої жури (Чарівна мелодія пісні про кохання)

«Десь на дні мого серця

Заплела дивну казку любов».

(П. Тичина)

Вона приходить, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли терези почуттів миттєво виходять з рівноваги і починають швидко-швидко коливатись в очікуванні незнаного, коли в калюжах життя відбиваються промені невловимої, трепетної радості, коли душа спалахує барвистими іскорками мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти… Вона приходить, коли однієї неповторної миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино. Тоді їхні погляди зустрінуться, а серця, вражені стрілою Амура, виведуть на скрижалі життя те звичне й неповторне водночас «кохаю». Вона - це любов. Кришталева чаша життя, наповнена краплинами радощів і страждань, злетів і падінь, надій і розчарувань. Розбити її - значить навіки зранити гострими осколками душу, зламати ніжну квітку, напоєну п’янким вином щастя. Пелюстки таких квітів, свіжі і прив’ялі, вранішні і вечірні, весняні і осінні, торкнувшись поетичного таланту, впали безцінними перлами на палітру української літератури.

Весна… Пора пробудження природи, коли під свіжим подихом вітру все сповнюється новою жагою до життя. Весна… Пора народження кохання, юного і невинного, мов небесна блакить, мов золотий промінчик сонця, мов чарівний бутон лілеї. І квітку цю, що зацвітає раз у вічність, Олександр Олесь вважає безсмертною:

Квітки любові розцвітають

Єдиний раз, єдиний раз.

Вони ніколи не вмирають

І вічно жалем ранять нас…

І невимовний біль лещатами охоплює душу, коли кохання, тягнучись до світла взаємності, бачить перед собою лише морок байдужості, яка для люблячого серця є страшнішою за ненависть. Об стіну неприступності розбивається серце ліричного героя поезії Миколи Вороного:

Ти не любиш мене, ти не любиш мене,

Вже нема повороту до раю…

Страждання і розпач обертаються в тугу ліричного героя збірки Івана Франка «Зів’яле листя», і туга та зникає тільки уві сні, бо лише там неприступна кохана поруч.

Тож хай те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті.

Марніє, в’яне, засиха,

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в пахощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха…

Перше кохання, кажуть, найсильніше… Мабуть, тому, що приходить рожевими серпанками юності, зачіпає серце крилом ліричної пісні, збурює почуття, перетворюючи всі думки в солодкі мрії, що несуть, несуть у вир романтики… Ліричний герой Дмитра Павличка стверджує неповторність цього почуття, говорячи, що «тільки раз, єдиний раз любив».

Не може забути свою юну мрію і Володимир Сосюра. Його ліричний герой прекрасними, ніжними словами сповіді говорить про неповторність і безмежжя любові:

Так ніхто не кохав…

Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

Любов… Солодка, мов мед, і гірка, мов полин-трава. Серед ураганів життя і штормів долі можуть розійтись стежки, що тільки-но з’єднались, навіки розімкнутись руки, що так і не встигли сплестися… Тополею стала дівчина, що втратила надію на зустріч з милим. Ліричний герой Д. Павличка - явір, якому «сниться яворина та її кохання молоде»:

Він не знає, що надійдуть люди.

Зміряють його на поруби.

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

Та його любов не помре, не розвіється попелом, а житиме в піснях, які даруватиме скрипка.

Час… Він гоїть рани, що ятряться болем, і розлучає, обриваючи струни серця, та не може вбити палкого кохання в душі ліричного героя поезії Володимира Сосюри. Між ним і його коханою - роки, що все змінили, та він готовий пробачити зраду й мовчання, холод і біль, тільки б знову бути поруч з дорогою людиною:

Я б забув і образи, і сльози,

Тільки б знову іти через гать,

Тільки б голос твій слухать

І коси, твої коси сумні цілувать…

Кохання і поезія… Вони є дзеркалом людської душі, де, мов на рентгенівській плівці, відбиваються найсокровенніші думки й найзаповітніші мрії, де найглибше й найвиразніше знаходять свій вияв почуття. Це істинні скарбниці духовності, на дні яких стоїть печать вічності. Чи не тому любов і лірика, мов різнойменні заряди, притягуються з такою силою, що зливаються в єдине ціле, ім’я якому - безсмертя?