Українська література - шкільні твори - 2025

Мій улюблений вірш Максима Рильського

Варіант 1

Максим Рильський починав своє творче життя у складний час. Поразка першої російської революції, економічні труднощі в країні, глибоке соціальне розшарування, назрівання нових політичних потрясінь — все це викликало до життя нігілізм і зневіру у світлі поривання, любов, дружбу. Митці включалися в літературну боротьбу, і молодому поетові важко було розібратися в політичних подіях і уникнути різних ідейних впливів. Він зробив єдине, що міг зробити у тій ситуації: поринув у світ краси, природи, любові. Зовсім юний, він писав про те, що відчував, на що відгукувалися найтонші струни його душі.

Мені дуже подобається рання лірика Рильського. Я не бачу, не відчуваю в ній декадентських впливів і мотивів, як про те пишуть авторитетні дослідники його творчості. Читаючи ці мініатюри, я неначе бачу перед собою широке біле поле гречки, яке мерехтить тисячами краплинок роси у променях вранішнього сонця; блакитні отари перших пролісків; опалий лист осики на тихому плесі озера. Чую, як співають золотії струни, як піняться весняні потоки, як вогко вистукують про кохання краплі дощу по шибках. У поезіях молодого Рильського все різнокольорове: дощ блакитний, птахи срібнокрилі, коні огняні…

Я люблю багато його творів, але найбільше мене хвилює лірична мініатюра «Яблука доспіли». Це один із чудових зразків любовної лірики, де поет оспівує кохання — поезію і сонце життя. Вірш схожий на народну пісню, в якій ідеться:

Не всі ж тії та сади цвітуть.

Що зарання розвиваються.

Не всі ж тії та вінчаються.

Що любляться та кохаються.

Якось у житті так виходить, що перше кохання завжди залишається в пам’яті на все життя, але не кожному щастить прожити своє життя з тією, яку покохало серце на зорі юності. Рильський у творі «Яблука доспіли» проводить паралель між явищами природи і людського життя. Любов і розлука нагадують розквіт і згасання в природі: «Яблука доспіли, яблука червоні!» бувають тільки восени, яка аж ніяк не є символом розквіту кохання. Молоді люди розл5шаються і, щвидще за все, назавжди.

Останній поцілунок, останні обійми — і закохані більше ніколи не зустрінуться. Не хочеться вірити, що таке сильне почуття просто згасло. Ні! І я малюю собі романтичну історію.

Хлопець не з власної волі покидає кохану. Він іде захищати рідну землю від ворогів. Прекрасний, мужній чоловік держить у руці тендітну руку дівчини, яка проводжає його на війну. Вони йдуть садом, і червоні яблука падають їм під ноги. Ось попереду вже видніється поле, до якого проведе воїна дівчина. Вони не знають, чи зустрінуться ще коли, чи повернеться він живий-здоровий до коханої. Передчуття розлуки тривожить серця закоханих, навіває їм сумний настрій, а пейзажна картина осені відтіняє біль розлуки:

Гей, поля жовтіють, і синіє небо.

Плугатар у полі ледве маячить…

Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Варіант 2

«Слово про рідну матір» — прекрасний здобуток української літератури, найвизначніший твір воєнних років. Академік Л. Булаховський у статті «Максим Рильський — поет-патріот» відзначив, що в «Слові про рідну матір» його вразило «відчуття незвичайного простору, цілющого повітря рідної землі, її міцного дихання…» Відчуття великих просторів української землі уміло передано географічними назвами: Київ, Херсон, Карпати, Дніпро, Сула. До того ж поет використовує образні слова, що показують дію у просторі:

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими босими ногами.

Красу і багатство природи рідної України поет відтворив у різнобарвних пейзажах. Україна у творі виступає як рідна мати. Це прекрасна жінка, що «свій дівочий гнучкий стан до Дніпрового тулить лона», «в болях ран» веде боротьбу проти фашистських загарбників.

У творі утверджується віра в безсмертя країни, в перемогу над ворогом:

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море.

Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре.

Хто серця чистого добро Злобою чорною поборе?

Майстерним зіставленням контрастних понять М. Рильський утверджує ідею нездоланності українського народу: «Чи совам зборкати орла? Чи правду кривді подолати?». Завершується «Слово» образом сонця, що сходить, — символом недалекої перемоги над ворогом. Автор упевнений:

Ні! Сили на землі нема І сили на землі не буде.

Щоб потягти нас до ярма.

Щоб потоптати наші груди.

Не вмре Україна, осяяна мудрістю Г. Сковороди, думою Кобзаря, словом Каменяра, музикою М. Лисенка. Сила і могутність України — в живій пам’яті про звитягу і мужність нашого народу.

І нині сивочолі ветерани пам’ятають виступ Максима Рильського грізного 1941 року. Прочитане автором «Слово про рідну матір» звучало для воїнів «як голос матері крилатий», запалювало на безсмертні подвиги в ім’я щастя і свободи. На багатьох незабутнє враження справив твір, у який поет вклав криваві сльози тимчасово поневоленої Батьківщини, безмірну тугу і нездоланну, непохитну віру в перемогу та безсмертя народу.

Мене захоплює ця поезія патріотичністю, полум’яною любов’ю до України, її героїчної історії, багатої культури.

Варіант 3

Вірш М. Рильського «Шопен» — справжній витвір високого поетичного мистецтва. Написаний серцем, він має довершену форму, звучить, як музика. Це не дивно, бо поет відчуває музику, розуміє її:

Шопена вальс… Ну хто не грав його І хто не слухав?

Риторичне запитання одразу занурює читача у власні спогади, де звуки зливаються з образами близьких людей, барвами світу. Та й сам поет змальовує враження від Шопенової музики через картини своїх спогадів:

В сніги, у сиву сніжну невідомість.

Мережані, оздобні линуть сани,

І в них, як сонце, блиснув із-під вій Лукавий чи журливий — хто вгадає? —

Гарячий чи холодний — хто збагне? —

Останній, може, може, перший усміх.

Чому такі переконливі ці картини, змальовані поетом? Та передусім тому, що живо відгукнулося у душі читача. За рядками поезії свіжість почуття і радість крізь легкий серпанок невідомості, очікування щастя. І воно обов’язково буде. Та навіть уже є, і наступні запальні рядки це підтверджують: «Це щастя! Щастя!..» Такою життєдайною енергією віє від поезії «Шопен», що не можна втриматись, щоб не поринути назустріч заманливим словам: «Це щастя! Це любов! Це безнадія!»

Вірш ніби складається з трьох частин. І якщо у першій вчуваються звуки вальсу Шопена, створені віршовим розміром, то у другій постає жива картина почуттів, навіяних музикою Шопена. А третя частина містить ніби реверанс до Шопена:

Пане Фредеріку,

Я знаю, що ні вітру, ні саней.

Ані коня немає в вашім вальсі.

Що все це — тільки вигадка моя.

Проте…

І справді «той ніжний вихор звуків» навіяв чарівний сон поетові. І як Шо- пен музикою навіває чарівні сни щастя своєю поезією і сам Рильський. Придивімося до низки епітетів з вірша «Шопен»: «усмішка примхлива», «срібна даль», «злагідніле серце», «сива невідомість». У них запорука радості і краси життя, його повноти. У вірші усе гармонійне, немає нічого зайвого. Як майстерно змальовано пейзаж, що супроводжує спогади поета! З допомогою анафори він створює ілюзію мигтіння картин навколишнього світу, ніби повз них скаче його невтомний кінь:

А вечір палить вікна незнайомі,

А синя хмара жаром пройнялася,

А синій ліс просвічує огнем,

А вітер віти клонить і співає Мені в ушах…

Вишукані метафори, влучні епітети, природно вжиті фігури поетичної мови — усе це створює чарівне враження від вірша, робить читача щасливим і вмиротвореним. А це і є найвища оцінка поезії!