Українська література — шкільні твори - 2021

Ліричні герої у поетичних творах Юрія Андруховича (за творами «Пісня мандрівного спудея», «Казкар», «Астролог»)

Всі публікації щодо:
Андрухович Юрій

Коли досліджують українську літературу кінця XX ст., наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що знайшов яскраве втілення у творчості Юрія Андруховича, — це і поєднання тенденцій різних стильових течій, опозиційність до традицій, позачасове й позапросторове зображення подій, зміна функцій автора та героя, поява незалежної особистості, часом іронічність чи пародійність тощо. Ці особливості ми спостерігаємо в поетичних творах збірок: «Небо і площі», «Передмістя», «Екзотичні птахи і рослини» та ін.

Як послідовний митець постмодерністського напряму Андрухович оригінально поєднує патетику з іронією, часом захоплюється стилістичними прийомами або ж ніби замінює ліричного героя якоюсь новою «маскою». Твори поета й прозаїка внесли в українську літературу своєрідну стихію вільного мислення, не обтяженого сумнівними умовностями, і найперше, що привертає увагу, — у них постає новий образ вільної творчої особистості.

У творі «Пісня мандрівного спудея» автор навмисно використовує архаїзми «черленяться», «отець», «соловій» і зокрема слово «спудей», аби надати цьому слову того глибокого значення, що мала назва молодих людей, які вивчали науки. За часів Сковороди й трохи пізніше абихто не міг стати «спудєєм», отже, це були люди високоосвічені, талановиті, творчі.

Власне, таким є ліричний герой — «мандрівний спудей», він не просто собі мандрує, він досліджує життя, поспішає туди, «де кров з любов’ю черленяться, де пристрастей і пропастей сувій…», і своїм поетичним словом хоче творити добро, «щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало, щоб завше був натхненний соловій». Мандрівка спудея — не задля споглядання, він у пошуку свободи для своєї творчості, хоча, як справжній спудей, муситьдотримуватися правил, усталених канонів, та він протестує проти дього:

«З риторик і поетик академій —- гайда на площу, як на дно’ ріки! Підслухані у вирі цілоденнім ті рими — вчителям наперекір», і тут же іронічно, граючи словом, зауважує: «У вчителів, здається, перекір».

Поет ніби стверджує думку: справжня поезія може творитися там, де люди, де вирує життя. По-доброму й іронічно ліричний герой ставиться до моменту творчого виявлення своєї особистості: він творить поезію, Є свої неслухняні римовані рядки називає «маленькими чортенятами», що допомагають йому. Незвичним використанням епітета «на зелену прощу» автор декларує, що справжній вияв натхнення — у вільному леті думок й образів, коли хочеться «читати вірші травам і вітрам!..»

В іншому плані постає ліричний герой поезії «Казкар», він знайшов свою стежину в житті, хоча все могло бути інакше, він «міг би гнати тепле стадо» або ж «пізнав би легко й радо просте корисне ремесло». Тоді б усе було як слід, проте ліричний герой у похвалі довколишнього світу відчуває сумнів: «Ти мудро й праведно живеш, якщо живеш, якщо живеш!»

Таке життя — не для нього: «А я — не той, бо родом з райдуг і я махнув на похвали…», «адже в мені бринить як свято земних історій вічний рух…» І своє призначення, що дає насолоду йому й слухачам, він вбачає в тому, щоб розповідати казки «про незугарне і прегарне, про сонний сад і жах темниць, про дівчину з очима сарни, що виросла в краю суниць, про двоголосся неба й хліба…»

Навіть своїй коханій він освідчується як поєт-казкар, порівнюючи кохану зі світилом золотим, що може вмістити весь світ, бо він, «як плід у нас надвоє, аж ми ласуємо обоє». Незаперечно випливає головна думка твору — людина має виконувати своє призначення на землі, а воно можливе за умов свободи творчості.

Неординарна особистість у навколишньому світі — тема поезії «Астролог».

Для героя цієї поезії бути астрологом (хоча точніше було б сказати астрономом) — не просто якась робота чи заняття, а спосіб життя: «У нього палка потреба, у нього бажання слізне: окраєць нічного неба спіймати у фокус лінзи». Мабуть, він дивак для довколишніх, але має внутрішню свободу, хоча земні спокуси йому видно з горища, «коли в полудневу пору від кухні смаженим віє».

Авторський неологізм стосовно землі, яка «собі пілігримить», вказує на час, що минає, і життя людини в часі — коротка мить, «а в місті вічність минає не так, як він загадає..’.» Повторений двічі останній рядок — «Забуду святі мороки» — лише підтверджує думку, що бути творчою особистістю — це пережити злети й падіння, відчай і натхнення, та кожен обирає свій шлях, як це зробив ліричний герой: «…а він живе на горищі (там зимно, там вітер свище), але насправді з горища небесна ковбаня ближча».



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.