Українська література - шкільні твори - 2026

Духовна краса українського народу в повісті О. Довженка «Зачарована Десна»

Всі публікації щодо:
Довженко Олександр

Варіант 1

Треба прагнути до того, щоб

виявити сутність свого народу,

його характер, його високі

благородні поривання і духовну

красу…

О. П. Довженко

Досі є на Чернігівщині проста селянська хата, в якій на вервечках висить потемніла від часу колиска. На білій стіні цієї звичайної оселі виблискує фотографія з гордим профілем людини. Це — славетний син України Олександр Довженко. Геній від Бога і від батька-матері. Митець, вихований природою і людьми праці, добрими й мудрими, яких він навічно уславив у своїй кіноповісті "Зачарована Десна".

У кіноповісті Олександр Довженко поетично відображає духовне багатство трудівників, їх високу моральність" тверезість мислення, тонкий гумор, безмежну терплячість. Через весь твір проходить думка: праця є однією з Найважливіших моральних цінностей людства. Тому людей, що змалку були поряд із майбутнім письменником, змальовано величними і прекрасними у своєму трудовому таланті. Автор показав, як у трудовому селянському середовищі формується особистість майбутнього митця, що впливає на становлення його уявлень про прекрасне і потворне, про добро і зло.

Олександр Довженко осмислює життя крізь дитяче сприйняття, тому через весь твір лине добра й мудра посмішка. Мимоволі милуємося героями повісті. Ось вони перед нами: звичайні хлібороби, селяни, люди тяжкої фізичної праці, і водночас бачимо, що це глибокі натури, сповнені величної людської гідності, закохані в красу рідного краю і пісні, — типові представники української нації.

У "Зачарованій Десні" Олександр Довженко створює цілу галерею типових народних характерів. Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка нічого в світі так не любила, як "саджати що-небудь в землю, щоб проізростало". У любові до праці виховала вона і своїх дітей. Сашкова мати — це уособлення найкращих рис українських матерів. Упродовж багатьох років вона, проводжаючи сина в дорогу, хреститиме йому слід і "стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх…" Батько… Трудівник богатирської сили і краси, неписьменний, але сповнений мудрості віків. Автор підносить образ батька до вселюдського ідеалу, до рівня античного героя, з якого можна писати і богів, і лицарів, і великих учених. З повагою і любов’ю змальовано в творі образи діда Семена й прадіда Тараса, що втілюють міць духу народного і людську величавість. Вони прожили довге життя, впродовж якого знали тільки труд і добро. Западає в душу й образ дядька Самійла, який орудував "косою, як добрий маляр пензлем". Навіть прудку всевидющу бабу Марусину змальовано із задушевністю.

Велич та широчінь Довженкової душі відобразилися в змалюванні людей, дорогих і рідних з дитинства, що вчили та виховували його, наставляли на вірний життєвий шлях, людей з його рідного народу, для якого він творив і який він так натхненно оспівав.

Варіант 2

Йому і страшно, і блаженно,

Він посивів, як сивий світ.

Людинолюбцеві Довженку

Запахло мудрістю століть

Ігор Калинець.

Український народ постає з творів Олександра Довженка як народ, здатний до високих духовних злетів, народ з розвиненою фантазією, який живе у світі міфологізованому, сповненому олюднених природних істот. Краса — ось головний принцип духовного світу його народу. Олександр Довженко пише: «Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких історичних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в Бога не дуже вірили… Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувалися утруждати безпосередньо… Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій».

Народ у кіноповісті Довженка постає як простий і щирий в будь-яких своїх пориваннях, відкритий у своїх життєвих реакціях, здатний до чистої міфологічності світосприйняття. Часто віра сприймається людиною чисто інтуїтивно, на основі не інтелектуального, а відчуттєвого сприйняття. Так, про діда Семена розповідається: «Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця». Таємничі сакральні тексти спонукали дитячу уяву до бурхливих фантазій, змушували шукати відповіді на безліч питань: «На чому б не спинилось моє око, скрізь і завжди бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар. Бійку чи потоп. Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявне й пережите».

Мені здається, що Довженкові вдалося у своєму творі передати Атмосферу творення народного українського міфу, за допомогою якого реалізується «бажання… усвідомити свою природу на ранній (освітній зорі коло самих її первісних джерел».

У творі «Зачарована Десна» автор змальовує своє дитинство, яке дивним чином зливається з дитинством нації, з умінням представників її кін простого неосвіченого селянства опоетизовувати все навколишнє буття, антропоморфізувати дерева, рослини, вірити в перетворення людей на звірів. Письменник відтворює той світ свідомості, для якого все навколо міфологізується, оживлюється, стає казкою. Мабуть, саме тому «Зачарована Десна» сприймається як відгомін давніх міфів, що не зникли в народі навіть під багатовіковим тиском християнства.

Герої повісті мудрі й прекрасні у своїй простоті та глибині. Прадід Тарас, наприклад, немов давній мудрець: «Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні…» Невипадково руки діда порівнюються з деревом, яке є символом родоводу, вічності.

Зовсім протилежна за характером прабаба Марусина, що нагадує якусь античну Фурію: «Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в світі… Без прокльонів вона не могла прожити і дня… Вони лились :і її уст потоком, як вірші з натхненного поета… У неї тоді блищали очі і червоніли щоки. Це була творчість її палкої темної перестарілої душі». Отже, навіть у прокльонах прабабина душа віднаходила творчість, виливаючи притаманну народові схильність до словотворення та віднайдення влучних висловів.

Дід Семен — немов давній сонцепоклонник, любитель життя в його першоосновах, бо «більш за все на світі любив… сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок». Крім того, дід був «…добрий дух лугу, риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом… Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось наче брав їх з води прямо руками…»

В уяві хлопчика образ діда Семена зливається з образом святого Миколая: «Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофільгових латах… Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялася…»

Краса суто міфологічного світосприйняття відтворена в картині бою, який Сашко бачить суто у своїй уяві, і яка надихається народними легендами й переказами: «…Я затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами. Відрубували один одному голови, руки, врубувалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами… Розлючений Самійло кидався на діда і прохромлював йому живіт наскрізь величезними… вилами і притискав до стерні, мов Георгій Побідоносець змія…» Чи не нагадує нам ця картина самородні малюнки народних майстрів на рілігійно-міфологічні сюжети? Те ж буяння кольорів, та ж гіперболізація, захоплення деталями, характерністю події…

Як ми бачимо на прикладі членів Сашкової родини, у народному світогляді зливаються дві релігії — християнська та язичницька, витворюючи незвичайне та прекрасне світоглядне поєднання, в чомусь казкове, у чомусь легендарне. Саме ці особливості світогляду дозволяють народові зберігати свій творчий дух, своєрідність ментальності, здатність до опоетизації буденності.