Українська література - шкільні твори - 2024

Краса людини і природи у кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна»

Всі публікації щодо:
Довженко Олександр

I. Твори Довженка — живлюща криниця думок, знань, почуттів, барв, літопис історії українського народу.

(В людських сердець незаймані глибини своїм він серцем глибоко проник, співець краси, природи і людини, душі людської дивний чарівник. І. Гонтаренко)

II. "Зачарована Десна" — лебедина пісня письменника (це сповідь, сповнена любові

до рідного краю, до людей).

1. Двоплановість роздумів автора (спогади малого Сашка і роздуми зрілого письменника):

а) повага до людей праці (в образах батька, матері, діда і прадіда відчувається ставлення до родоводу. Письменник пише про батька: "Скільки він землі ви орав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий");

б) філософські роздуми в спогадах автора (з любов’ю пише про свій родовід, про своє дитинство, про людей, які до революції нічого не мали; про народ, його минуле і майбутнє, про мистецтво і його роль у житті суспільства);

в) односельці у спогадах письменника (об’єднує всіх односельців єдиною філософією: коли вилізає щось із землі, посаджене їх руками, то в цьому найбільша радість).

2. Упевненість О. Довженка у повній гармонії людини і природи:

а) "зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, той не знає тієї радості і повноти життя";

б) незабутні враження від весняної повені, сінокосу, річки, городу (які в кіноповісті "оживають", стають діючими персонажами);

в) людина — творець природи.

III. Світ О. Довженка — це світ дитини, не спокушеної життям.

Варіант 1

Олександр Довженко — людина, щедро обдарована багатогранними здiбностями й талантом. Сьогоднi ми навiть вагаємося, кому надати перевагу — Довженковi як творцевi прекрасних кiноповiстей чи авторовi захоплюючих фiлософських щоденникiв, у яких вiн замислюється над красою i щастям людини на оновленiй землi. Довженко писав також оповiдання та публiцистичнi статтi. У всiх жанрах, в яких вiн виступав, був однаково глибоким i нiжним, мудрим i смiливим, художником i громадянином. У його творах ми бачимо всю велич i красу народної душi. «Я покликаний возвеличувати свiй народ». Цiми словами з автобiографiї вiн оспiвує свою рiдну Україну. Змалював її пастельними, м’якими фарбами в «Зачарованiй Деснi», грiзними блискавками накреслив у «Українi в огнi».

Кожний рядок «Зачарованої Десни» пронизаний глибокою любов’ю до України. Що це за кiноповiсть? Картини дитинства, свiт очима малої людини, яка ще навiть не встигла ознайомитися з цим свiтом, для якої навiть смерть — це радiсть. «Яка то радiсть, коли помирає прабаба!» Маленька людина та свiт дитинства — великий, таємничий, зелений, буйний. Допитливий малий Сашко, мрiйливий, з неабиякою уявою пiзнаючи цей свiт, поринав у нього з головою. I ми розумiємо, що цей бiлоголовий хлопчик — сам Довженко.

З поетичною силою i пафосом оспiвує письменник людей працi — величних i прекрасних у своєму трудовому талантi, у своїй моральнiй чистотi. Це «малесенька i прудка» прабаба Марусина, в устах якої прокльони перетворювалися на чарiвнi пiснi, мати, яка любила «саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало». Адже найсильнiше i найкраще народне поняття про естетичнiсть втiлилося в образi батька — людини надзвичайної талановитостi. Вiн змальований з епiчним розмахом, як зображують народних героїв, i з лiричним щемом синiвської любовi. Батько для Довженка iдеал трудiвника землi: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку. Тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий». Образ батька Довженко пiдносить до вселюдського iдеалу, хоч його життя було нелюдське, злиденне: «Одне в батька було некрасиве — одяг».

Ще один образ людини працi вимальовано в «Зачарованiй Деснi» — це дядько Самiйло, «великий косар». «Орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем, — легко i вправно. Коли б його пустити з косою просто, вiн обкосив би всю земну кулю, аби тiльки була добра трава та хлiб i каша».

Як уособлення народної мудростi виступає у повiстi дiд Семен — лагiдний, працьовитий, залюблений у вiчне слово, такий собi народний фiлософ, що «прожив пiд сонцем коло 100 лiт… нiколи не ховаючись в холодок».

Усi цi образи трудiвникiв i фiлософiв несуть у собi думку про невичерпнiсть i життєдайнiсть народного джерела, про безсмертя народу.

Важливу роль у повiстi вiдiграє природа, нерозривно пов’язана з життям людей. Картини сiножатi, нiчного зоряного неба сповненi веселощiв, пройнятi трепетною закоханiстю у рiдний край, у його красу.

Своєрiдним символом — рiкою життя проходить через повiсть образ зачарованої Десни. Не можна без хвилювання читати Довженкiв образ рiдної рiчки: «Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя».

Мовчазна бесiда коней пiдслухана малим хлопцем, це вмiння вiн перейняв у дiда, образнi прикмети народних вiрувань, звичаїв, забобонiв, що надають повiстi нацiональної своєрiдностi й колориту, казковий образ яблунатого коня, про якого наспiвали малому хлопцевi колядники — все це чарiвний свiт фантастики, що своїм корiнням сягає у глибину народної уяви.

Iсторiя лiтератури знає чимало творiв про дитинство, про вихован ня почуттiв. Олександр Довженко зробив у цю скарбницю свiй внесок, i його повiсть про народження великого митця перетворилася на гiмн рiдному народовi, його працелюбству, мудростi, силi, невичерпнiй життєвiй енергiї.

Варіант 2

Олександр Довженко зазначав, що в його «реальний по всякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади». Їх виникнення він пояснив бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі, коло самих її первих джерел». Таке відбувається не обов’язкове на схилі років, але завжди тоді, коли життєвий і духовний досвід цього потребує.

Повість «Зачарована Десна» зворушує. Довженкові вдалося передати читачеві світлу тугу за краєвидами дитинства, чарівну мальовничими й надихаючими на життя. Автор згадує діда Семена, який пахнув «теплою землею і трохи млином». Цей старий «був письменний по-церковному й за неділю любив урочисто читати Псалтир». Дід полюбляв рибалити, казали, що він навіть «знав таке слово», що риба до нього йшла. Ще Довженко з теплотою згадує бабусю, яка «хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів». Велично постає в спогадах письменника батько-трудар, чоловік непокірної козацької вдачі. «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годився на все». Наддеснянські селяни існували «в певній гармонії» із силами природи. Цікава деталь: коли навесні Десна розливалася, малий з батьком і дідом «рятували людей, корів і коней», уважаючи це за свій громадський обов’язок. І є розважливістю справжнього філософа Довженко зазначає. «Тоді ще не знав я, що все проходить, усе минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу». Час — це ріка, а Десна — це сам час. Ось до такого висновку приходить автор, ідучи за течією спогадів.

Олександр Довженко зазначає, що він не вважає себе прихильником усього старого. Він критично розглядає ті часи, коли було «багато плачу, темряви й жалю». Але ж той, хто позбавлений спогадів, зазнає страшної кари: «висихає й сліпне уява». З часом спогади тьмянішають. «Одна лише Десна зосталася нетлінною в стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій».

Розповідь Олександра Довженка є справжнім гімном красі й духовній насназі людини. На тлі фантастично прекрасних наддеснянських краєвидів розгорталася найкраща частина життя тих людей, про яких зараз лишився лише спогад. Ліричне почуття автора наскрізь пронизує повість. Здається, «Зачарована Десна» могла бути написана віршованою мовою — такі чудові описи природи вміщено в ній. Довженкові не бракувало спостережливості: найменші подробиці, найдрібніші деталі, важливі для формування цілісного художнього образу, не пройшли повз його увагу. Адже коли письменник укладав свої спогади в тісні рукописні рядки, він був тим самим хлопчиком, який ось допише сторінку й помчить разом з друзями до Десни, де можна купатися, скільки забажаєш, адже ріка така велика, а літо таке довге, майже безкінечне. «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим», — говорить Довженко.

У читача «Зачарованої Десни» поступово складається впевненість, що сам Олександр Довженко був духовно красивою людиною. Байдужа чи черства людина нізащо не змогла б ось так щиро й без зайвих прикрас розповісти про найдорожче, найпотаємніше. Інколи ця розповідь нагадує освідчення в коханні, де кохана — повноводна Десна: «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі… що лічив у тобі зорі на перекинутому небі». Замилувано вдивляючись у річкові простори, Олександр Довженко ніби вдивляється в душу кожного з нас: а чи є в цій душі місце для безмежної, сповитої туманом річкової долини? Це той хлопчик «із широко розкритими зеленими очима» придивляється до сьогодення, намагаючись зрозуміти нас.

Такі твори, як «Зачарована Десна», входять до скарбниці вітчизняної літератури скоро після свого написання, і це можна вважати проявом справедливості, вищої за людську. Олександр Довженко був не лише тонким прозаїком, а ще й кінорежисером світового рівня. І ці таланти, поєднавшись, дали нам неповторний у своїй красі й величі твір. Так, Десна дійсно зачарована: ще за часів створення світу Творець зачарував її, щоб через багато тисячоліть вона навіки, як русалка, причарувала Олександра Петровича Довженка.

Варіант 3

Пензлем захопленого живописця малює О. Довженко у кіноповісті «Зачарована Десна», як і в інших своїх творах, неповторну красу природи. Через увесь твір проходить образ зачарованої Десни. У своїй «Автобіографії» О. Довженко писав: «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем. Та й не тільки митцем…»

«Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку веселу сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах», — писав Олександр Довженко про незабутню річку свого дитинства — Десну, яка зосталася нетлінною в уяві митця. Свята, чиста ріка його дитячих незабутніх літ і мрій.

Органічна єдність людини і природи — ось що передусім характеризує палітру Довженка-художника. Природа у «Зачарованій Десні» живе, безперервно змінюється. Наприклад, картини рятування затопленців уже не забудеш ніколи.

«…Сходило сонце. Картина була незвичайна, наче сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкривався зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці».

Блискуче відтворена Довженком природа служить емоційним акомпанементом, ліричною паралеллю до настроїв героя: «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну».

Через світосприймання семирічного Сашка письменник змальовує пластичні картини сінокосу, щедрого літа. Виписані вони надзвичайно виразно, най- тоншими відтінками барв:

«Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці… І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожина. У кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба».

А як вражає буйне цвітіння городу на початку «Зачарованої Десни»:

«Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хліб, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю».

Опис такий, що за ним живописець може створити картину.

Отже, винятково важливу роль у повісті відіграє природа, нерозривно пов’язана з життям людей. «Жили ми в певній гармонії з силами природи, — читаємо на сторінках повісті, — зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя».

Картини повені, сіножаті, нічного зоряного неба сповнені смутку й веселощів, пройняті трепетною закоханістю в рідний край, у його красу.

Сповнені чару картини чернігівського Полісся — казкові сіножаті і повінь на Десні, розкішні українські ночі й буйне травоцвіття назавжди увійшли в нашу пам’ять із «Зачарованої Десни» прекрасного художника слова Олександра Петровича Довженка.

Варіант 4

Коли я в дитинстві проходила повз кіностудію імені О. Довженка, мене завжди вражав її великий фруктовий сад. Особливо навесні, коли яблуні та груші цвіли, й сад перетворювався на велике біло-молочне запашне море, нібито зима повернулась у місто й сніжною хугою пелюстків полонила його. Якось я спитала г батька: «Звідки взялось тут таке диво?» І почула відповідь, що цей сад посади Олександр Петрович Довженко. «Якщо людина за своє життя посадила дерево й виростила сина, то вона недаремно прожила життя», — казали колись мудрі люди. О. Довженко був небайдужою людиною, бо все своє життя писав, творив, малював, знімав фільми.

Якось після поїздки до одного з нових сіл Довженко замислився: «Чому українська мальовничість поступалася місцем мертвій думці архітектора? чому ми від-1 кидаємо живу душу людську?» Тому і прагнув у своїх творах показати всю велич і красу народної душі, бо був «покликаний возвеличувати український народ». Усе своє життя Довженко оспівував рідну Україну, змалював пастельними, м’якими фарбами в «Зачарованій Десні», стурбованими, грізними блискавками накреслив в «Україні в огні». Але найпалкішу любов автора до рідної землі ми бачимо в його кіноповісті «Зачарована Десна». Що являє собою цей твір? Перед читачами проходять картини дитинства, побачені малим Сашком. Цей світ — великий, таємничий, зелений, буйний. Допитливий, мрійливий, з неабиякою уявою, пізнаючи цей світ, майбутній письменник поринав у нього з головою.

Згадаймо хоча б маленького Івана з твору М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», що котився зеленими царинками, маленький і білий, наче кулька кульбаби… чи малого Тараса, який ходив шукати тих стовпів, що підпирають десь там небо. А ось Довженкову жагу буденності тамувала вода з Десни. «Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима», — писав у своїй автобіографії митець. Єдність людини з природою, зі світлом при народженні — основне, що визначає світогляд цієї людини. Все жило в очах маленького хлопчика подвійним життям, навіть потворне містило в собі частину прекрасного. У кіноповісті подається образ коней, як образ чогось прекрасного, високого. Красиві, сильні коні, що постають в його уяві, насправді ж були худі, бо працювали весь свій вік і помирали за роботою. Так і народ з великою душею, що все своє життя жив у злиднях, просто не має права жити в нестатках.

Батько — чоловік з якого можна було писати богів, людина з великими дужими роботящими руками та розумними сірими очима, топив свою тугу в склянці горілки. Мати, яка поховала 12 дітей, кляла все життя батька, діда й бабу, шо занапастили її життя, — втілення жіночої долі. Вона все-таки прекрасна, бо прекрасна в неї душа й роботящі руки, які насаджали за свій вік багато чото… «Коли вилізає саме з землі всяка рослдночка, ото «мені радість», — любила проказувати вона.

І матір, і батько, і дід який схожий на доброго духа, і зла, сварлива прабаба, — усі вони складають єдиний образ народу, тото народу, складовою частиною якого так гостро відчував себе Довженко. І чи не тому звертається він до світлих криниць дитинства, що дійсність та люди, а особливо політична система, жорстоко покарали йото. Згадаймо лише фейлетон Д. Бєдното «Філософи», саме через нього О. Довженко соромився ходити вулицями Москви та посивів і постарів за кілька днів. «Зачарована Десна» — це втеча від дійсності в сонячний світ дитинства, це — джерело наснаги для письменника.

І чи не в тону причина нашо’і бездуховності, що не повертаємось до сво’іх коренів, що хочемо зірки хапати з небес, а нахилитися й побачити зірку в калюжі не вміємо. Безбарвна та людина, праця якої не зігріта теплим промінням дитинства.