Українська література - шкільні твори - 2026

Мої роздуми про кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні»

Варіант 1

«Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»

Мабуть, неможливо написати про роки Великої Вітчизняної війни краще, ніж це зробив у своїх творах видатний український письменник і драматург О. Довженко. Одним з таких творів є неповторна повість «Україна в огні» — неприхована правда про воєнні роки, від якої болісно щемить серце.

Читаючи цю кіноповість, ми знайомимося з родиною Запорожців, з Василем Кравчиною, родиною Хуторних і з багатьма іншими героями, долі яких знівечила страшна війна. Вона забрала у них найближчих і найдорожчих людей, рідні домівки, а найголовніше — забрала щось добре з їхніх сердець.

У більшості героїв повісті «Україна в огні» в душі залишилася тільки чорна пустеля, зіткана з незгод і поневірянь, з крові та сліз. Бо саме такою була ця страшна війна, яка змітала з обличчя землі міста і села, після якої залишалося лише червоне полум’я від пожеж та чорний попіл від згарищ, почорнілі, змарнілі від знущань, горя і безчестя українці.

У своїй повісті письменник яскраво змалював найжорстокіші сторінки війни, змалював навіть те, як фашистські загарбники вішали наших співвітчизників, як катували українців і як гнали їх до Німеччини. Діда Запорожців вороги повісили, батька Запорожців закатували, а дочку забрали до Німеччини. «Повішені дивилися вгору з страшних своєї шибениць», «клали цілі родини додому вряд і стріляли, підпалюючи хати». А ще, зовсім безпорадних, малих дітей німці, регочучи, кидали у полум’я, від чого у нормальних людей здіймалося на голові волосся. А щоб «не клясти, не плакати», щоб не бачити, як живцем згорають діти, проклинаючи ненависних фашистів, плигали у полум’я й посивілі від горя матері.

Пам’ятав О. Довженко, пам’ятали та пам’ятають і ті люди, які залишилися живими у страшному пеклі війни, і катування, і ґвалтування, і вішання. Пам’ятають вони і заграви, які було видно за десятки кілометрів і які у роки війни освітлювали відчай та безпорадність людей, які перетворювали їхнє майно на попіл.

Всі у світі «за Україну, за єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ розторганий, роздертий». Це добре розуміли й спустошені радянські солдати, розуміли вони, що найголовніше у житті — Батьківщина, рідна Україна. Тому й вдалося перемогти їм ворога, тому й повернулася з німецького рабства Олеся Запорожець, тому й повірила вона в перемогу: «Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!».

Дуже правдиво, хоча й дуже жахливо змалював О. Довженко у своїй кіноповісті криваву війну, яка не тільки фізично, а й духовно знищила багато наших співвітчизників. Він показав, що у трагедії нашого народу винний не тільки фашистський режим, а й радянська влада. Я впевнений, що кіноповість «Україна в огні» назавжди залишиться у нашій пам’яті та у пам’яті майбутніх поколінь, як страшна згадка про роки Великої Вітчизняною війни, про трагедію українського народу, яка є невід’ємною частиною його історії.

Варіант 2

«Війна пройшла по землі, залишаючи після себе сльози, кров, трупи, обгорілі хати, розпалюючи у серцях ненависть та гнів. Він виливається назовні, гнів за змучену рідну країну, за знівечені долі людей, яким довелося пережити жахливі роки війни. Невже це було насправді, невже це й зараз часто-густо Знаходять міну, яка спить спокійно з часів війни, щоб одного дня підірвати на собі якогось неслухняного хлопця; невже…? Так, це наша історія, страшна, кривава історія. І не треба її забувати, відмахуючись від жахливих фактів.

Але було й інше теж страшне, теж жахливе. Згадаємо розповіді про класову боротьбу, що і в роки війни не давала спокою, нівечила душі людей, викликаючи підозрілість, недовіру, заздрість. І це наша історія, ганебна історія. З’являються у нас лиман-чуки, яким байдужі були долі людей. Це були люди «кришталевої чесності і такого ж душевного холоду». Це були люди, як «холодні калькулятори», що невпинно проводили політику партії в життя. Тому і з’являлися у нас на українській землі зрадники, запроданці, що не знають навіть української історії, тому і йде син на батька з гвинтівкою в руках, тому і вбиває його, як Павло Хуторний вбиває свого батька. І це жахливо, але це страшна правда! Натомість ідей про незалежність, про вільну Україну прийшли до нас партійні вказівки, слова Сталіна, які заперечували існування вільних народів. Каже німецький офіцер фон Крауз про українців: «Вони… живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник». Знівечено ширу, чесну душу українців.

Мені здається що неможливо краще написати про роки війни, ніж це зробив Олександр Довженко. Я так і бачу ту неприховану правду війни, від якої щемить болісно серце. Постає переді мною і родина Запорожців, і Василь Кравчина, і родина Хуторних, і ще багато героїв, яких знівечила страшна війна, забравши і родичів, забравши щось добре з серця. Залишилось у багатьох з них тільки чорна пустка, зіткана з поневірянь, незгод, сліз та крові. Бо такою страшною була ця війна, яка змітала з лиця землі і села, і міста, залишаючи позад себе тільки чорний попіл від згарищ, червоне полум’я від пожеж, змарнілих, почорнілих людей від безчестя, горя та знущань. Малює О. Довженко і те, як вішали українських людей — повішено і діда Запорожців, Демида, і як катували їх — катовано і батька Запорожців,

Лавріна, і як гнали до Німеччини — забрано і дочку Запорожців, Олесю. «Повішені дивилися вгору з страшних своєї шибениць», «клали цілі родини додому вряд і стріляли, підпалюючи хати» — це криваві сторінки війни. Кидали німці й малих, ще зовсім безпорадних дітей у полум’я, ре-гочучи від тих злочинів, від яких здіймається на голові волосся. Та щоб не бачити, як живими згорають їхні діти, щоб «не клясти, не плакать», плигали у полум’я посивілі від горя матері, проклинаючи ненависних фашистів. Пам’ятають люди, які залишилися живими, пам’ятає і Олександр Довженко і те вішання, і ґвалтування, і катування. Пам’ятає і заграви, що їх далеко можна було побачити навкруги, бо освітлювали вони безпорадність, відчай людей, їхнє нехитре майно, яке перетворювалося на попіл.

Всі в світі, — за Україну… за єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ розторганий, роздертий». І розуміють ці спустошені солдати, що все ж таки головне — Україна, Батьківщина. Тому і перемагають вони ворога. Тому і доходить додому Олеся, дочка Лавріна Запорожця, відчувши на собі увесь тягар війни, але вірить вона в перемогу: «Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»

Дуже жахливо але дуже правдиво змалював у своїй кіноповісті О. Довженко криваву війну, війну, що не тільки фізично, а й духовно знищувала наших людей. Він показав, що не лише німці винні у страшній трагедії українського народу, а й політика Радянської влади на чолі із Сталіним, та ще й сам народ. Кіноповість «Україна в огні» назавжди залишиться в пам’яті наших людей як страшна згадка про роки війни, що є невід’ємною частиною нашої жахливої історії.