Українська література — шкільні твори - 2022

«Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами». (І. Багряний)

Всі публікації щодо:
Багряний Іван

Варіант 1

Ім’я Івана Багряного довгі десятиліття було невідомим в Україні, і тільки після проголошення незалежності нашої держави письменник повернувся на Батьківщину своїми прозовими творами, статтями, поезією.

Іван Багряний (справжнє прізвище — Лозов’ягин) народився 2 жовтня 1906 року на Полтавщині в селищі Куземин, в родині робітника-муляра. Навчався спочатку в м. Охтирка в церковно-парафіяльній школі, аз 1916 до 1918 року — у початковій школі. У 14-річному віці став свідком жорстокої розправи чекістів із 92-літнім дідусем та дядьком, чиї страшні муки і смерть вразили хлопця в саме серце.

З 1920 року вчився в Краснопільеькій художньо-керамічній школі, після закінчення якої викладав малювання, працював шахтарем на Донбасі.

Іван Багряний так і не здобув вищої освіти, адже після чотирьох років навчання у Київському художньому інституті йому не вручили диплом, бо він виявив себе «політично неблагонадійним».

Іван Багряний був усебічно обдарованою людиною. Ще в школі почав писати вірші, гарно малював, міг запальним словом повести людей за собою.

Перші поетичні твори Багряного були надруковані в часописах «Глобус» і «Життя й революція». Згодом вийшла збірка віршів «До меж заказаних» та поеми «Монголія» і «Аве Марія». У поемі «Монголія» Багряний показав жалюгідне життя народу, предки якого володіли світом. «Аве Марія» — це гімн бунтарству й заперечення духовного рабства. Обидві поеми містили досить прозорі натяки на тогочасну дійсність, і саме неординарний характер творчості молодого митця, як і його волелюбна вдача, привернули увагу чекістів. А втім, під підозрою була вся українська інтелігенція.

У 1932 році Багряного заарештували. Його звинуватили в націоналізмі, адже він прагнув працювати насамперед для української культури, закликав митців орієнтуватися у своїй творчості на Європу, а не на Москву, критикував національну політику СРСР.

Арешт і засудження не паралізували волю Івана Багряного. На допитах він тримався гордо й незалежно, мовчав, коли його катували, не назвав жодного прізвища, не обмовив жодного знайомого. Слідчі НКВС шаленіли від злості, але нічого не могли вдіяти з гордим нащадком козачого духу. Усе пережите в чекістських катівнях і у в’язниці Іван Багряний пізніше виклав у романі «Сад Гетсиман- ський», який можна вважати автобіографічним. Письменник не змінив жодного прізвища працівників НКВС, слідчих, представників тюремної адміністрації, які знущалися з безневинних людей. Не змінив він і більшості прізвищ в’язнів, які зазнали страшних мук, не вчинивши жодного злочину. Серед нешасних були селяни і робітники, голови колгоспів і директори заводів-гігантів, представники інтелігенції, письменники, композитори, актори. Багато в’язнів сподівалися, що їх заарештовано випадково, адже вони не чинили ніяких злочинів, та Іван Багряний розумів, що це система нишить українство, а тому поіменно назвав усіх катів.

Івана Багряного відправили в концтабір на Далекий Схід, але він утік з етапу, переховувався серед українців Зеленого Клину, який був заселений вихідцями з Київщини, Полтавщини, Сумщини, Вінниччини та інших областей України. Враження від життя серед дикої природи в оточенні земляків, які на далекій чужині зберегли свою мову, віру, звичаї, стали основою пригодницького роману «Тигролови».

Коли Іван Багряний повернувся додому, то його знову заарештували. Письменник просидів у Харківській в’язниці два роки і сім місяців. З відбитими легенями і нирками, хворого, його у 1940 році відпустили помирати на волі, але під нагляд «за недостатністю матеріалів для повторного засудження».

З початком війни — нові випробування. Опинившись на окупованій німцями території, письменник дуже скоро пересвідчився, що фашистське «визволення» від більшовиків — це новий страшний геноцид українського народу. Іван Багряний намагається знайти своє місце в УПА, пише статті, листівки, бойові пісні і марші, малює агітаційні плакати, та згодом розходиться в поглядах з керівництвом повстанців і емігрує до Західної Європи, де живе нелегально.

Після закінчення війни, яка розлучила сім’ї, розкидала людей по всіх усю- дах, інтерновані з різних країн намагалися повернутися додому. По всій Європі роз’їжджали спеціальні комісії, які відправляли репатріантів на батьківщину. Європейці дивувалися, чому вихідці з СРСР не хочуть повертатися додому. Така поведінка радянських людей наводила на думку, що ці емігранти — страшні злочинці, які бояться правосуддя, а тому ховаються в Європі. Європейцям було важко повірити в те, що більшість вивезених з Радянського Союзу людей та в’язнів

фашистських концтаборів знову опинялися в радянських таборах смерті як зрадники і запроданці. Цивілізованому світу важко було увити, що в СРСР людей ув’язнювали за анекдот, пісню чи зайве слово.

Памфлет І. Багряного «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» розвінчував облудні заклики радянської пропаганди і безсоромні дії західних урядів, котрі сприяли насильницькій репатріації в СРСР, де люди одразу ж потрапляли в концтабори. Цей твір був гірким докором західній громадськості, яка здебільшого не помічала трагедії жертв більшовизму.

Іван Багряний прожив тяжке, сповнене пригод і тривог життя, але він не зневірився в людях, знав, що добро завжди перемагає зло. Він любив Україну, боровся за її волю та незалежність і вірив, що колись повернеться на рідну землю через багато десятиліть. Він повернувся до нас своїми творами.

Варіант 2

Кажуть, що слова «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами» вибиті на надгробку Івана Багряного. Несхитною вірою в незнищенність життя, любов’ю до України були наповнені всі твори письменника.

Як і багато хто з письменників, Іван Багряний починав свою творчість поезією. У 1926 році він написав поему «Бумеранг». Не знаю, хто ще так щиро, залю-блено говорив про Україну, як це зробив Багряний у своїй поемі:

Лице в зеніт. Коса в цвітінь.

Рожеві руки в моря синь.

Заквітчана, усміхнена

І мрійна над усіх вона.

Пливе Україна під сонцем, і світ дивується її красі і силі. Вона була плацдармом для всіх європейських воєн, об’єктом для всіх завойовників, бо лежить на межі двох світів. Але:

Не'дин там кораблі спалив.

Не'дин там пальці посмалив.

Україна для поета «земля титанів — «нетитанів», земля веселих кобзарів». Вона мала багато співців, але ніколи не мала і не потребувала своїх царів; вона не мала свого імені в світі, її доля була їй мачухою, але народжуються і виростають її діти, і пливе рона із давно забутої пори в майбутнє, щоб розпочати «все з початку».

Багато горя і нещасть пережила Україна. «Над пережитим, мов печатки, стоять хрести, лиснять могили…», які є пам’ятниками минулих битв і слави. А зараз:

Вже не бряжчать мечі, як здавна,

В лискучім сон'яшнім пилу.

В Путивлі-граді на валу

Давно не плаче Ярославна.

Пил, порох як перламутр укривають «плацдарм бойовиськ». Не скоро тут знову забряжчать мечі, може, цього й зовсім ніколи не буде. Цей «край — дитина. І зветься край той Україна».

Але наймирніший у всьому світі край знову стає ареною бойовиська.

Лежить Гуляй-поле в крові і сльозах,

Потоптане, смертю розоране,

В бомбових кратерах і черепах,

В гільзах,

В ожугах,

В м'язах,

В трісках...

І навіть не крячуть ворони —

Жахаються круки, минають здаля, —

Шкіриться жаско, смердить земля.

Поет знаходить безліч слів, щоб передати жахливий стан рідної землі, яка лежить спалена і поруйнована.

«Перед ким, перед чим завинила єси?» — розпачливо звучать слова, але «мовчить Гуляй-поле, мовчить Гуляй-поле».

Першим великим прозовим твором Івана Багряного був роман «Тигролови».

Мчить на Далекий Схід страшний потяг, вщерть наповнений в’язнями, які не мають ні перед людьми, ні перед державою жодної вини. З вагона прямо на ходу вистрибує молодий в’язень Григорій Многогрішний і потрапляє на розкішний острівець у тайзі, де вже багато років живуть українці. Вони зберегли свою мову, культуру, селам дали українські назви. Тут, у дикій тайзі, тоталітарна система не може понівечити душі вільних українців. Вони створили свій світ, наповнений чистотою і гармонією.

Кожен твір Івана Багряного — це гімн Україні; бажання бачити її вільною від усяких зайд, а народ щасливим домінує в творчості митця.

Варіант 3

Всім відомо, що ці слова вибиті на нагробку Івана Багряного у Новому Ульмі та назавжди закарбовані у серцях мільйонів українців, щоб давати натхнення і вселяти віру й патріотизм в душі під час тяжких випробувань.

Навіть під час написання кіноповісті Олександру Петровичу довелося пережити чимало неприємних миттєвостей задля того, аби правдиво показати долю українського народу під час Великої Вітчизняної війни. Адже те, що у кіноповісті письменник показав випробування духу людей, показав прорахунки не лише ворога, а й нашого командування, зобразив усе правдиво та відверто, багатьом не сподобалось. Дуже у скоро Сталін заборонив твір до друку та постановки, а на засіданні ЦК, де було вилито багато бруду як на автора, так і на сам шедевр української літератури, Довженка звинуватили в тому, що він «духовно роззброював рідний народ». Як на мене, цей епізод також є важливим для усвідомлення того факту, що Довженко витримав далеко не один бій з бюрократами й українофобами, щоб перемогти у війні, як це зробили і персонажі його твору.

Звісно, персонажі кіноповісті «Україна в огні» не знали про напис, вони просто стали на захист своєї Батьківщини, свободи, майбутнього, але саме цим кредо можна якнайвлучніше окреслити усю їхню боротьбу.

Пам’ятаєте, що на початку твору уся родина Запорожців, всі сині-соколи і дочка-ластівка, зібрались до рідної хати «щоб ушанувати материнську старість — п’ятдесят та ще й п’ять років»?

Так само увесь народ піднявся-злетівся з усіх куточків нашої країни, аби чесно й шанобливо захищати свою другу Матір — Україну.

Пам’ятаєте, Лаврін Запорожець, з діда-прадіда вільна людина, отримавши посаду старости, запрягає односельців у плуги, щоб землю орали, кажучи при цьому дочці Олесі: «Не хотіли ярем, треба було битися за волю». Отак одним реченням Олександр Довженко хотів ще раз підтвердити споконвічну істину: за волю треба боротися і не поступатися своєю землею нікому.

Письменник показав, що перемога держави — це перш за все перемога сотень тисяч простих людей, що зробили свій внесок у цю боротьбу. У творі пророчо передбачено відродження зраненої України, яка засяє, та так засяє на увесь світ, що осліпнуть від заздрощів всі.

Я вірю, що так і станеться, адже країна, де живуть настільки мужні та щирі люди, просто приречена бути осяйною та щасливою. А ми, нащадки генія народу, повинні зробити все, щоб так і сталось.

Варіант 4

Могутнім відгомоном сивої давнини лунають слова великого українського письменника Івана Павловича Багряного: «Ми є. Були. І будем ми. Й вітчизна наша з нами. Ми є. Були. Не вмремо ми. Й не будемо рабами!». Ці рядки були вибиті на надгробному камені письменника, що вкотре доводить нам його безмежний патріотизм і віру в рідну країну. Той, хто вже знайомився з його творчістю, неодмінно прочитав пригодницький роман «Тигролови», темою якого є зображення трагічної долі людини-особистості в радянському тоталітарному режимі. Головним героєм твору є Григорій Многогрішний — гідний правнук славетного гетьмана Дем’яна Многогрішного, який успадкував найкращі чесноти від свого великого родича. В образі Григорія є чимало символічного, що передано завдяки художнім деталям, використаних автором. Можна сказати, що головний герой роману є прототипом самого письменника, адже свого часу доля не була ласкавою до Івана Багряного, і йому довгі роки довелося прожити в еміграції. Таким чином, проблема любові до рідної країни на чужині є надзвичайно близькою для письменника. Він казав: «Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі й виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником... Я не просто писав, я — жив і упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів».

З упевненістю можна сказати, що Григорій Многогрішний перейняв у свого творця безмежну любов до свободи, відданість Батьківщині та бажання боротися за правду та свої переконання, не піддаючись життєвим труднощам. Девізом головного героя роману були такі слова: «Ліпше вмерти, біжучи, аніж жити, гниючи». Це гасло справжньої волелюбної людини, патріота, що не бажає коритися гніту та жити в чужій неволі. І не важливо, живеш ти на Батьківщині чи життєві обставини змусили тебе опинитися за її межами — ти будеш гідним сином свого рідного краю, якщо плекатимеш у серці любов до батьківського дому, пам’ятатимеш пісню материнську, мову солов’їну, і за потреби станеш на їхній захист.

Якщо кожна людина керуватиметься подібними переконаннями, то це буде вічний і вільний народ з несхитною вірою у власну незнищенність. У кожному творі Івана Павловича Багряного присутнє бажання бачити свою країну вільною, квітучою та щасливою. Така творчість сприяє духовному налаштуванню читачів та їхньому усвідомленню себе в ролі синів своєї Батьківщини.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.