Українська література — шкільні твори - 2021

Митець і сучасність (за поетичною творчістю Олександра Ірванця)

Всі публікації щодо:
Ірванець Олександр

Варіант 1

Олександр Ірванець свого часу належав до літературного угруповання «Бу-Ба-Бу» (1985), яке сповідувало постмодернізм, що поєднував різні стильові течії, знаходячи образне вираження то в іронії, то буфонаді чи карнавалі, а то й у відвертому пародіюванні тощо. Причиною виникнення різних літературних угруповань стали насамперед зміни в суспільстві (розпад СРСР, прагнення багатьох письменників відійти від старих методів художнього зображення, депресія як наслідок тоталітарної системи), а також розширені можливості контакту зі своїми однодумцями-митцями за кордоном. Стан суспільства того часу породжував карнавальність у творах письменників, викликав сміхову рефлексію на катаклізми посттоталітарної системи: сміються тоді, коли вже зовсім забракло сліз і смутку.

О. Ірванець — представник саме карнавально-провокативної складової постмодернізму. Не дивно, що письменник виступає то як поет, то як прозаїк, то як драматург чи літературний критик. У притаманній саме йому лірично-буфонадній манері автор зупиняє свій вибір на людях і подіях, що на перший погляд видаються буденними, начебто непримітними. Однак саме в них він і знаходить приховані чи то високі почуття, чи то явища, значимі для власного сумління або для моральності суспільства. У творах митця спостерігаємо висвітлення звичайного (буденного) життя. Письменник не ставить якихось модерних чи постмодерних експериментів, його поезії насичені розмаїтими, доволі незвичайними та оригінальними римами, а часом натрапляємо на примітивний кітч, який теж стає йому за помічника.

Дехто з літературознавців закидає поетові, що він просто вправно жонглює словом. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового (карикатурного) вигляду. Ірванець-поет ніби балансує на межі кітчу й високої поезії. Штампи й стереотипи кітчевої культури поет використовує як художні засоби для поетичного маскування порушуваних питань і проблем, аби сам читач доходив до розуміння поставленої поетом мети. Наприклад, поезія «До французького шансоньє» — це вірш-звертання з певною настановою, що поступово переростає в роздуми над сутністю, призначенням і долею поета, митця. Автор зазначає, що найвища й відповідно найцінніша поезія інтимно сфокусована — це «коли передаються вірші, як поцілунки — з уст в уста». Розвиваючи цю думку, він малює образ типового співця («французького шансоньє»), чиї пісні «легкі і світлі», його покликання — бути «гітарою», «гілкою з дерева» мистецтва. Поет акцентує увагу на мистецтві, бо мода — це не завжди справжнє мистецтво, однак співакові слід «вдягатися модно» і «лаятися модно», але водночас не забувати, що в мистецьких творах (віршах, музиці, живописі) живе справжнє почуття досконалості. Це певною мірою інтимний процес, не для публіки, не для гамірливого натовпу, який може просто цього не помітити. Однак саме відчуття досконалості творить дивні речі, надихає на щирі почуття і творчість. Тому й радить ліричний герой своєму співрозмовникові — шансоньє — час від часу пригадувати, «як слухав дзвона Квазімодо В глухонімому Нотр-Дам», тоді й з’являться вірші, які можна слухати тільки «серцем і кров’ю» і сприймати тільки душею.

В описі звичайної буденної ситуації (хлопець проводжає дівчину з кінотеатру додому) у вірші «Тінь великого класика» поет ніби зупиняє мить для роздумів над зовсім небуденними речами. Чия ж тінь зустрінеться нам у вірші, розуміємо вже з міні-епіграфу: «Вул. Уїльяма-Шекспіра. Напис на табличці». У будинку, на якому ця табличка, живе дівчина, котру проводжає ліричний герой. Він зауважує, що вулиця з такою назвою «існує в будь-якій з держав», бо це англійський геніальний поет і геніальний драматург. Схоже, однак, що це не обходить супутницю ліричного героя, яка, навіть не слухаючи хлопця, «не могла забути й не забула сліпучу посмішку Ріші Капура», вона вся була під враженням переглянутого фільму, їй було байдуже до всього, не тільки до Шекспіра. Неодноразово поет акцентує увагу на дивному написанні — «через рисочку: Уїльяма-Шекспіра». Тому й знаний у всьому світі класик у нас залишається лише прозорою тінню, що невідступно спостерігає за всім, що відбувається: «Я відчував чийсь гострий-гострий погляд, А власник погляду десь мусив бути поряд». Навряд чи це міг бути випадковий перехожий, здається, що це власне сумління ліричного героя не дає йому спокою. Та навряд чи можемо дізнатися про це, бо він вже мусить «вертатись на автобусну зупинку», тобто від роздумів до буденності. Автор ніби сумно констатує: нині духовні скарби мало кого цікавлять, дешеві фільми викликають сплеск емоцій, але не наповнюють душу тим єдиним смислом, до якого прагне людина, — духовного й морального розвитку.

Варіант 2

Дехто з літературознавців вважає, що український поет О. Ірванець, представник сучасного постмодернізму, просто вправно жонглює словом, але це досить спрощена характеристика його творчої діяльності. Культурні, соціальні, політичні реалії в його творчості набувають рис карикатурного (гротескового), а сам автор немов балансує на межі високої поезії та кітчу. Стереотипи і штампи цієї культури він використовує як оригінальні художні засоби, що маскують реальні питання і проблеми. Це робиться для того, щоб читач сам доходив до розуміння мети, поставленої поетом у тому чи іншому вірші.

Прикладом такого підходу до творчості може бути вірш «До французького шансоньє», звертання з певною настановою, яке поступово переростає в роздуми автора над долею, призначенням і сутністю поета. Автор визначає, що найцінніша і, відповідно, найвища поезія інтимно сфокусована, тобто такі вірші передаються «як поцілунки — з уст в уста». Цю думку поет розвиває в образі типового французького шансоньє, пісні якого «світлі і легкі», а його життєве покликання — бути «гілкою з дерева мистецтва».

А ось у поезії «Тінь великого класика» в описі буденної звичайної ситуації (хлопець проводжає дівчину додому з кінотеатру) поету вдається ніби зупинити мить і поміркувати над зовсім небуденними проблемами. А чия тінь зустрінеться нам у вірші, стає зрозумілим з епіграфу до вірша: «Вул. Вільяма Шекспіра. Напис на табличці». Саме в цьому будинку живе дівчина, яку проводжає герой вірша. Хлопець зауважує, що вулиця з такою назвою «існує в будь-якій з держав», адже це геніальний англійський драматург і поет.

Але супутницю ліричного героя міркування хлопця не цікавлять, вона навіть не прислухається до того, що він розповідає. Вона була захоплена зовсім іншим: дівчина «не могла забути й не забула сліпучу посмішку Ріші Капура», вона залишалася під враженням від фільму і їй було байдуже усе навколо, тим більше Шекспір.

Тому відомий у всьому світі класик хоча й спостерігає за тім, що відбувається у світі, але так і залишається прозорою, невидимою для живих людей тінню. Ліричний герой мав більш тонку душу, ніж його супутниця, тому й відчував тінь Шекспіра:

«Я відчував чийсь гострий-гострий погляд,

А власник погляду десь мусив бути поряд».

У своїх поетичних творах О. Ірванець стверджує, що в наш час духовні скарби майже нікого не цікавлять, а ось дешеві, «підроблені» цінності, чомусь визивають бурю емоцій. Та вони, на жаль, не наповнюють людську душу тим єдиним и сенсом, до якого прагне будь-хто — сенсом морального і духовного розвитку.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.