Українська література - шкільні твори - 2026

Засудження війни в кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»

Варіант 1

Кривава, попалена, розбита, порубана, знедолена, в загравах пожеж — такою була Україна в буремні роки війни. Страшне горе принесли німецькі зайди. Чотири роки чинили наругу над людьми ці негідники! У кіноповісті «Україна в огні» Довженко засуджує фашизм. Засуджую і я носіїв коричневої чуми. Вони викликають у мене ненависть і презирство.

Україна — це передусім українці. У повісті вони змальовані працьовитими, терплячими, винахідливими, співучими та мужніми. Але не всі. Ось Павло Хутірний став зрадником, бо не розумів вічних істин, не знав рідної історії.

Довженко створив величні й прекрасні жіночі образи. Усі вони уособлюють образ України. Це берегиня роду Тетяна Запорожець, її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха та ін. Олеся — найближча серцю автора. Вона глибоко переживає окупацію. «Ой, Боже мій! Що ж воно буде з нами?» — вигукує вона. З «нами» — це з родом, рідним селом, усією Україною. Скільки горя перенесла ця дівчина! Постаріла, посивіла, але залишилася прекрасною душею. До останнього молилася вона за свого Василя. І діждалася його.

Образ Христі — найтрагічніщий у повісті, бо її привселюдно в партизанському загоні засудили за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами — «повія», «устілка». Ця дівчина засудила прокурора як людину несправедливу й брутальну, як прокурора окупаційного режиму.

Образ України доповнюють чоловічі персонажі. Це славна родина Запорожців, які втілюють мужність і силу українського народу. Це славні козаки-запорожці: Кравчина, Товченик та інші воїни.

У своєму творі О. Довженко засуджує війну, окупацію, а також евакуацію. Бо хіба не злочин залишати землю на поталу ворогові? Тільки морально слабкі люди здатні були на це. Вони «дременули туди, де спокійно жити». І не зрозуміти їм, як багато важить для них земля, хата, могили дідів і прадідів. Я теж зневажаю втікачів, серед яких був і Лиманчук.

Повість прочитано до кінця. Але не зникає з моєї уяви жах війни, жах, про який «не забудуть і потомки в віках». Бо пережив народ велике горе. І загоїти рани не можна так швидко. Потрібен час, який вилікує.

Варіант 2

Коли славний князь Ігор вів свої хоробрі полки на ратні подвиги за землю Руську, небо послало йому лиховісний знак - сонячне затемнення. Може, то було застереження всьому роду людському: війна - це велике зло, це потьмарення розуму і затемнення душі? Для чого люди навчилися вбивати один одного, кому потрібна війна? Невже її вигадала людина - Боже створення, вища істота на землі? Які темні сили беруть у свій полон цілі народи?

Наш пісенний край ніколи не торкала ця смертельна отрута вбивства і руйнування. За всю свою історію Україна жодного разу не пішла війною на інший народ, не зазіхнула на чужі землі, чуже багатство. А захищатися доводилося нерідко. І пережити найстрашнішу з воєн - другу світову. Довгий час ми не знали всієї правди про неї. Та сьогодні до нас доходять документальні й художні твори, заборонені раніше як "антирадянські" чи "націоналістичні". Серед них кіноповість Олександра Довженка "Україна в огні" - чесна, неприхована правда про перший період війни.

Близько до серця взяв письменник долю рідного народу в грізний час, коли над Україною нависла смертельна загроза фашистського рабства: "О українська земля, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналива но, озера слізьми та жалем… Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою і жалем". Високим патріотичним пафосом, народнопоетичною образністю ці рядки через століття перегукуються з безсмертним "Словом о полку Ігоревім". Письменника звинувачували у трагедійному звучанні його твору, бо це було відступом від принципів соцреалізму. Та зображення життєвої правди без фальші та прикрас були для Довженка важливіше за всякі догми. Він на власні очі бачив увесь жах війни, який до глибини душі сколихнув його палку, вразливу натуру. Здається, світ збожеволів, одурманений запахом крові, і котиться до якоїсь темної прірви, до свого кінця. Горять хати, рвуться снаряди, стовпи вогню та диму здіймаються до самого неба, а купка звироднілих нелюдів сновигає між людьми, вириваючи з рук матерів заплаканих дітей та кидаючи їх у те пекельне полум’я… То вже ніби й не реальність, а якийсь дикий, лихий сон, бо лежить поза межами людського розуму та болю. "Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі й печища білили серед попелу й вугілля, та де-не-де висіли трупи на ушулах чи на грушах. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати".

Хто ж допустив такої страшної наруги над цілим народом? Може, ті, що відділили нас від нашого минулого, від загальнолюдських та національних духовних цінностей, привівши до історичного безпам’ятства? "Обучали класам", виховували нігілістів, зрадників, "людей-гвинтиків". А самі бездарно стояли біля керма, втративши всяку відповідальність за долю народу. Промовистим є той епізод, де Лаврін Запорожець знімає з покуття портрет Сталіна і ставить його долі. Адже пророцтва "батька усіх часів і народів" ганебно провалилися у самому початку війни. І вже безпечно та хазяйнувато походжають українською землею всілякі фон Краузи, ведуть філософські розмови про високі матерії і при цьому, ніби між іншими, вішають, допитують, розстрілюють. Війна розкидала по ворожих таборах батьків і синів - Товченків, Хуторних, Гаркавенків. Правда, непутящі діти прозрівають від жахливої правди війни, усвідомлюють свою страшну помилку і поспішають виправити її, та не всі. Дехто так і лишається зрадником, покидьком, поліцаєм.

А наші багатостраждальні жінки! Через яке пекло їм довелося пройти! Принижені, понівечені, згвалтовані, вони не втрачали людської гідності, сили духу, життєвої мудрості. "Ми матері нашого народу, говорить Олеся своїй подрузі Христі. - Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ". Обидві випили свою гірку чашу страждань до дна. Сповна розплатилася Олеся за ту ніч любові й щастя з Василем, що зігрівала серця закоханих серед цього несамовитого розгулу божевілля і смерті. Не зміліла душею, не зламалася, не озлобилася. І тільки сивою стала, бо пережила вічність. Не такою сильною виявилася Христя, та й для її згорьованого серця знаходяться ліки - безжалісна помста.

І хоч як не відвертали наш народ від його історії, національна генетична пам’ять зберегла її для нас. Коли Лаврін Запорожець побачив перед собою невблаганне обличчя смерті, раптом озвався у ньому голос його далекого предка Байди: "І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою". З козацьким завзяттям кидається він у нерівний бій за життя і перемагає. У цьому епізоді Запорожець уособлює силу і безсмертя українського народу, який мужньо виніс на своїх плечах воєнне лихоліття і зумів загоїти страшні рани, відродитися до нового життя.

Написана по гарячих слідах війни, кіноповість передає глибоке душевне потрясіння Довженка всенародною трагедією. Самою своєю назвою твір тривожно перегукується з патріотичною поезією Тараса Шевченка. Два великі сини українського народу ніби спілкуються і радяться між собою через відстань часу. Бо віддаль нічого не значить для справжньої любові. Не злякавшись гніву й осуду Сталіна, Олександр Довженко заступився за свій народ, який поніс тяжкі втрати. Змалювавши криваве, потворне обличчя війни, збагнувши її нелюдську, диявольську суть, письменник виступає палким противником будь-якого насильства і кровопролиття. Війна - то ознака духовної деградації і звиродніння людства. Український народ завжди прагнув до мирного життя, а кров і вогонь були "послані йому ганебною історією Європи".

Варіант 3

Тема війни для О. Довженка не була новою. Ще у фільмах «Арсенал» і «Щорс» він відтворив тяжкі воєнні часи громадянської війни в Україні.

Довженко першим із кіномайстрів одягнув військову форму 17 вересня 1939 року. Це почалася Друга світова війна 1 вересня 1939 року. Ішла небувала війна. Жертви виявилися незчисленними. О. П. Довженко виступає в різних жанрах, описуючи страхіття війни: публіцистика («До зброї», «Душа народна недовольна», «Я бачу перемогу»), оповідання («Стій, смерть, зупинись», «Мати», «На колючому дроті», «Ніч перед боєм», «Незабутнє»), кіносценарії («Визволення», «Повість полум’яних літ»).

«Україна в огні» — один із найкращих і найправдивіших творів про війну. Але Довженкові стало ясно, що найголовніший, найпродуманіший, найвистражданіший твір не доведеться екранізувати. Звинувачення у різних гріхах, у тому числі й безглузде звинувачення у націоналізмі, яке відродилося знову у деяких українських працівників культури.

На цей раз до цього прислухались у Москві. Матеріалів у митця було на цілий роман-епопею. Розлучитися з ними було неможливо, а знімати — не можна. Саме за неприховану правду, за хист свого народу, своєї України автор потрапив у немилість. А якби ще дізналися про його «Щоденник»?!

Україна була в немилості у 1933 році, була «в огні» сталінського і фашистського терору: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі. міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю»,— з болем у серці проголошує Довженко.

Червона Армія відступала. Залишилися на страту ворогові діти, жінки, старі люди.

Сплюндрована Україна плакала кривавими сльозами, сльозами жінок і дівчат, які знали, що будуть брутально збезчещені виродками-фашистами. Тому дівчина Олеся наважується на нечуваний вчинок, нечуваний тому, що нібито, на перший погляд, кидає під ноги свою цнотливість юнакові — українському солдатові, просячи переночувати з нею: «Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці… замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною…» Здається, інтимна справа… Але тут криється великий патріотизм дівчини — навіть свою дівочу незайманість віддати своєму землякові, а не ворогам.

Побувавши на звільнених територіях під Валуйками й Воронежем, автор із гіркотою констатує: «Гітлерівські офіцери — тварини й мерзотники, як на замовлення. Вони огидніші від своїх хамських солдат. Вони крали, били, грабували й ґвалтували. Перед ними дрижало наше населення й німецькі солдати теж».

І він відмовить їм у своїй повазі — назавжди: «Гниють по дорогах і в полі людські й фашистські трупи…» Фашисти — не люди.

Довженко з великим презирством і огидою показує нам ницих людей, українських запроданців-старост, поліцаїв. Таким є Заброда в оповіданні «На колючому дроті». Та й прізвище його промовисте. У нерівному поєдинку зустрілися командир партизанського загону Лаврін. Запорожець і Заброда. Перший за колючим дротом, другий — на волі: «Вони били один одного важкими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів». Страшно усвідомлювати, що земляки, односельці стали ворогами: один бореться за волю народу, а інший — за своє добро. Це результат виховання соціалістичної системи. Довженко вкладає в уста своєї героїні Христі Хутірної власні роздуми: «Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому? Чому в нашому районі до війни виміряли наші дівочі чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові…» Відома сталінська цитата про людей як гвинтиків і шурупиків: можна крутити куди завгодно, підкручувати все тугіше й тугіше.

І все ж традиційно українці люблять свою батьківщину, зневажають смерть, ідуть на неї заради звільнення рідної землі. Тому німці були вражені стоїцизмом українців і приходять до висновку, що український народ не можна підкорити, а раз так — то знищити його, якщо хочеш володіти його багатствами. І представники «вищої раси» на зразок хрестоносців на очах матерів кидали у полум’я їхніх немовлят, вішали, різали, розпинали, вивозили у рабство людей.

Уже з перших хвилин війни було очевидно, що наші керівні кадри не були здатні взяти справу оборони в свої руки. Про це пише Довженко у своєму записнику: «Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, формалізм, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених…» Про безсмертя народу говорив Сталін, виступаючи по радіо. А Довженко у своєму кіносценарії прозоро натякав про те, що саме народ страждає, мучиться, помирають кращі його сини й дочки. Тому було заборонено урядом знімати цей фільм.

«Яка величезна безліч жертв війни: калік, безруких, безногих, сліпих, поранених і покалічених наших людей живе сьогодні в глибокому тилу…— говорив тоді Довженко.— А скільки вдов, скільки сиріт!.. Чи це не трагедія народу?» І все-таки народ воював, і Довженко пише таку сильну фразу: «Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями і де вони полягли мільйонами, рятуючи себе й прокляту стару повію Європу». У щоденник він заносить чіткий постулат: «Зроблено так багато зла, що помстою його вже не приховаєш. Потрібна не лють і ненависть, а висота розуму». Ця висота розуму народного і перемогла.

Патріот Довженко своїм твором «Україна в огні» засудив війну, її ідеолога — божевільного Гітлера, недолугу політику верхівки, що обіцяла здобути перемогу малими жертвами на чужій території, а сама кинула на розтерзання ворогові свій народ. «Україна в огні» — це крик змученого серця письменника-громадянина, уклін своєму народові, який у тяжких муках здобув перемогу.

А в 1945 році Довженко записує у щоденнику: «Закінчилась світова війна. Я хочу працювати. Я хочу вірити до смерті, що вже не потрібні будуть людству… генерали. Що буде мир. Що не потрібні будуть герої мученики».