Українська література - шкільні твори - 2026

Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна»

Варіант 1

Олександр Петрович Довженко — письменник і кінорежисер, творчість якого стала широко визнаною в усьому світі. У своїй творчості цей важливий діяч описував найголовніше джерело натхнення для великої кількості самовідданих творців — власний народ. У творі «Зачарована Десна» показано відразу кілька аспектів життя народу, які і робили його представників настільки великими і красивими з моральної точки зору. Крім того, з цієї повісті стає чітко зрозуміло, як саме відбувається формування творця, чим він керується і як це впливає на його подальшу творчість.

У своїй повісті автор описує своїх родичів, зокрема, особливе місце відведено батькові й матері. Він показав любов матері до природи, до роботи на землі, а значить, і до праці. У той час не трудитися було просто неможливо, тому чим більше людина трудилася, чим більше вона вкладала свою душу в кожну свою дію на землі, тим більше поваги з боку оточуючих вона заслуговувала. Повною мірою це стосувалося і описаної в повісті матері Олександра Довженка. Але по-справжньому автор був захоплений своїм батьком. Батько його був не тільки великим трудягою, але і ідеальною фізично людиною. Письменник його дуже детально описує, стосується це й його зовнішності, краси. При цьому мужня краса була не тільки зовнішньою, але і внутрішньою. Батько Олександра Довженка був розміреною, мислячою і тактовною людиною.

Завдяки цим високим людським якостям і здатності до великої праці батько письменника в його розумінні дійсно ставав великим, являв собою справжній зразок моральної краси і величі. Думається, що саме описуючи батька, автор хотів показати те, наскільки гарні і навіть великі люди дуже часто зустрічаються в невеликих селах. Захоплено український письменник описував і свого рідного дядька — вмілого косаря, який міг косити і косити, була б робота. Те середовище, в якому автор перебував у дитинстві, назавжди вплинуло на його світогляд, зробило його впевненим у своїх переконаннях щодо того, що таке моральна краса і велич. Окремої уваги заслуговує ставлення автора до природи. Він показав, наскільки облагороджує кожного регулярна взаємодія з природним середовищем — із тваринами, із землею. При ознайомленні з повістю багато хто напевно перейнявся повагою не тільки до описаних людей, а й зрозумів цінність і важливість усього навколишнього для нас природного середовища.

У дитинстві у кожної дитини складаються якісь враження, він отримує певні переконання, ідеї і навіть ідеали. Для Олександра Довженка ідеалом став його батько, який являв собою найкращий приклад моральний краси і величі. Завдяки прочитанню можна перейнятися великою повагою до власної родини, роду і тим самим зробити себе відповідальнішим і кращим.

Варіант 2

Творчість відомого українського письменника і режисера Олександра Довженко відома у багатьох країнах і має широке світове значення. Колись сказані митцем слова «Я належу людству» сьогодні повністю підтверджені життям та діяльністю письменника. Своєму народові О. Довженко віддав свою душу, свій талант і своє серце, вклавши їх в свої твори, одним з яких є кіноповість «Зачарована Десна».

Народна мораль у всі часи була і залишається зараз найважливішим засобом виховання нового покоління. Автор повісті у своєму творі відмовився від звичайного переказу вражень свого дитинства і таким чином ніби підняв завісу над самим потаємним, найважливішим у житті людини. Письменник яскраво зобразив, як у трудовому середовищі сформувався його світогляд, який вплинув на становлення його як майбутнього талановитого митця, як оточуючі людину об’єктивні чинники виховали у нього вірне ставлення до усього прекрасного і потворного, до правди і кривди.

Вихований у великій повазі до праці, О. Довженко усе своє життя звеличував її у своїх творах, бо бачив справжнє людське щастя і красу особистості саме в труді. Це й засвідчує кіноповість «Зачарована Десна», в якій автор розповідає про звичайних сільських трудівників, людей праці, про їх ставлення до труду як до творчості. Наприклад, підтверджують це слова матері маленького Сашка: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю щоб виростало». Саме це висловлювання, по суті, визначає тональність та ідею усього твору.

У майстерно дібраних деталях, які письменник відображає на протязі усіх подій твору, він гармонічно пов’язує моральну та естетичну красу людини у праці. Саме такою людиною хлопчик запам’ятав свого прадіда, саме таким письменник згадує і свого батька. Його портрет він змалював і світі народного сприймання, у світі гармонійного поєднання фізичної досконалості, працьовитості та високих моральних якостей. Запам’ятовується портретна характеристика батька, надана у творі автором: «Велика темноволоса голова й великі розумні сірі очі, тіло оте, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі». Крім того, батько Сашка мав високу внутрішню моральну культуру своїх почуттів і думок, був тактовним і шанобливим.

Навіть сама важка, але чесна праця, готовність завжди і усім прийти на допомогу, підносять його в наших очах та дають право не тільки письменнику, а й усім іншим бачити батька Сашка прекрасним працівником та людиною, гідною поваги. О. Довженко каже, що з нього можна було писати портрети лицарів і богів, що він годився на все, що завгодно. Внутрішня краса, високі моральні якості та поетичність душі кожного з героїв кіноповісті зробили їх привабливим для тих, хто розуміє, що таке справжній труд, для тих, хто знає і поважає важку працю селянина.

На мій погляд, саме образ Сашкового батька є зразком духовної величі і моральної краси людини, в якій поєдналися найкращі якості українського народу. Лише спираючись на ці якості ми зможемо стати повноцінними членами сучасного суспільства, гідними представниками великого та незламного українського народу. Сам письменник доходить висновку, що саме з дитинства він виніс любов до рідного краю, любов до свого народу. Деснянські селяни навчили Сашка, ще малого, працювати, поважати старших, цінувати і розуміти прекрасне, творити добро. Завдяки цим людям О. Довженко на протязі усього свого життя не втрачав здатності «бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». А для мене кіноповість стала своєрідною книгою життя. Завдяки їй я зрозумів, що людині обов’язково треба любити працю, поважати батьків і шанувати старість. Твір став для мене своєрідним поштовхом для мого особистого вдосконалення.

Варіант 3

Багато відомих авторів української національності в усі часи були захоплені звичайними людьми і часто про них писали. Думається, що сталося так не випадково, адже наш народ дійсно вартий уваги і самих утішних відгуків. Одним з таких авторів, які описували будні звичайної української людини праці, був Олександр Довженко. У своїй кіноповісті «Зачарована Десна» він описав людей праці, зокрема, своїх батьків. Автор показував і доводив те, що лише трудяща людина може бути дійсно моральною, а духовна велич може бути досягнута тільки за допомогою праці.

Олександр Довженко з великим пієтетом описує свого батька, який був дійсно дуже талановитою людиною, оскільки справлявся з абсолютно різними завданнями, кожна з яких була пов’язана з роботою на землі. Олександр Довженко не боїться називати свого батька по істині красивою людиною, краса якого особливо проявляється тоді, коли батько трудиться, не шкодуючи своїх сил. Шалено любила працювати на землі і мати автора. Він описує її захват про те, як її праця на землі стала давати справжній результат. Вона цьому шалено раділа. Крім того, варто зауважити, що любов матері до рідної української мови, до українських різних видів творчості, а також до української пісні точно так само були передані її синові Олександру.

Саме завдяки матері, тому, чого вона його вчила і показувала йому, він став цікавитися настільки багатьма речами, в тому числі і творчістю. Варто сказати і ще про одну людину, яку згадав автор у своїй кіноповісті, про свого діда. До нього Олександр Довженко відчуває крайню форму поваги, дійсно регулярно виявляє дідові свою підтримку і навіть називає його Богом. Варто зауважити, що всі герої, описані Олександром Довженком, дійсно щасливі та задоволені собою і життям. Вони раді займатися своєю улюбленою справою, їм цілком комфортно бути серед тих людей, які знаходяться поруч з ними. Це в черговий раз підтверджує те, що велич людей і їх моральна краса повною мірою пов’язані з задоволеністю від життя і гармонійністю в ній.

Як відомо, Олександр Довженко був вдячний своїм батькам і близьким за те, ким він став і за те, як вони посприяли цьому доброчинного процесу. Його батьки були звичайними селянами, які працювали на землі, але їх задоволеність, щастя і самоповага показують всім читачам, що ці люди були великими духовно і мали моральну красу.

Варіант 4

Всi ми родом з дитинства. Вiд того, який свiт i якi люди оточують нас на початку життя, залежить наше духовне багатство чи бiднiсть, моральна краса чи потворнiсть. Саме про своє дитинство згадує Олександр Довженко, змальовуючи образи «Зачарованої Десни». Звiдти прийшли i чарiвна краса пейзажiв, на тлi яких ми бачимо фiзично i морально красивих людей.

Лiрично, схвильовано, з теплим гумором розповiдає письменник про природу й людей, як про єдине цiле. «Жили ми в певнiй гармонiї з природою», — говорить вiн. Тут мишi пiдказували Яремi Бобиревi, що навеснi буде повiнь, погодою «завiдувала ворона», дiд найбiльше в свiтi любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, а мисливець був не здатен пiдняти руку на ту саму ворону. Зрозумiло, чому всi радощi i прикрощi малого Сашка теж пов’язанi з природою.

«I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта й побачити в хатi теля, що найшлося вночi…» — перелiк таких от приємностей займає цiлу сторiнку. Чи не з цiєї гармонiйної єдностi людей зображених у кiноповiстi з навколишнiм прекрасним свiтом витiкає їхня моральна краса?

Не випадково, що кiлька дiйових осiб, безпосередньо не пов’язаних iз пануючим у селi духом, постають менш привабливими. Учитель не розумiє малого Сашка, пiп, замiсть того, щоб допомагати людям пiд час повiнi, святить паски, полiцай б’є людей тощо.

Але таких персонажiв — меншiсть. Бiльшiсть усе ж таки «дiти природи». Це й епiзодичнi герої, як Ярема, що знається на народних прикметах, i старий коваль-рибалка Захарко, i колоритнi старцi Холод i Кулик. Це й Самiйло-косар, що «орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем».

Але в центрi повiстi — родина Довженкiв. Про декого з родичiв письменник лише згадує, iнших змальовує дуже детально й образно. Взагалi Довженко добре передавав iндивiдуальнiсть кожної з осiб, що зображувалися.

Наприклад, дiд Семен, що «розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, зi старою грушею i дубом — з усiм живим, що росло i рухалось навколо», i був «схожий на Бога»: усе поряд — внутрiшнє, зовнiшнє та метафоричне.

А от — бабуся Марусина, що мала «очi такi видющi й гострi, що сховатися вiд неї не могло нiщо в свiтi», яка полюбляла прокльони (саме як рiзновид творчостi, а не справжнє бажання комусь зла), так що без них «не могла прожити й дня».

Не менш живим постає батько — в убогому одязi та з великим духовним багатством i високою культурою мислення, якого Сашко i поважав i любив, але часом плакати хотiв, як бачив того у дрантi. «З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiятелiв — вiн годився на все». I коли говорити про духовну велич людини, то важко знайти кращий приклад.

Ось серед яких людей зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником — письменником та кiнорежисером.

Добре вiдчувається у повiстi й спадкоємнiсть поколiнь, адже «сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє».

Батько пояснює малому Сашковi «хто ми», згадуючи козацтво. дiвочi колядки переплiтаються з народними думами про героїчну боротьбу українського народу з турками i татарами.

Свої моральнi принципи старi передають молодим. Дiд Семен говорить Сашковi, що за кожне пошанування старої людини якийсь грiх з душi знiмається. Батько i дiд беруть хлопця на сiнокiс, помалу привчаючи до працi.

«…Ношу дрова до куреня, — згадує Довженко, — розводжу вогонь, картоплю чищу, ожину збираю косарям до горiлки».

Символiчно звучить розповiдь про те, як в одну нiч у Сашка померла прабаба i народилася сестричка: на змiну старому приходить нове.

Проблему зв’язку поколiнь Довженко з притаманним йому гумором розв’язує навiть у розповiдi про собак — Пiрата старого i Пiрата молодого.

Отже, всiєю своєю повiстю, сповненою поетичностi, Довженко нiби кличе нас бути таким само щирим, красивим, духовно багатим i гордим, як нашi предки: як мужнi герої, так i прекраснi у своїй працелюбностi трударi-хлiбороби. Хоч якоїсь «педагогiчної» мети письменник свiдомо не ставив, прекрасне завжди виховує тих, хто з ним зустрiчається.

Зачаровує, як Десна…

Варіант 5

Чудовий світ «Зачарованої Десни» О. Довженка не може, на мій погляд, нікого залишити байдужим. У цьому світі не тільки природа приваблює своєю красою, а й духовне багатство і висока мораль людей викликає захоплення. Тому, коли читаєш цю повість, здається, що й сам стаєш кращим, і так хочеться, щоб змінився цей жорстокий світ — адже поряд живе казка. Велике місце у цій «казці» займають люди. живі, реальні. Це і батьки маленького Сашка, і діди, і його бабуся… Народилися вони серед царства трав і пішли туди, але навічно залишилися живими в серці видатного кінорежисера. Теплотою та щирістю віє від згадок Довженка про свою матір. Кохала та пестила вона все. що бачила: кожну рослиночку, кожне деревце: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Та найбільш за все любила мати своїх дітей. Але доля була жорсткою до неї, відібрала вона багатьох з них і залишила тільки двох. Мати ж не зачинила свого серця для навколишнього світу, зуміла винести все: і трагічні смерті, і злидні, яким не було кінця, й щоденну тяжку працю, й свою недолю. І ще багато-багато років буде згадувати дорослий вже Олександр Довженко свою стареньку матір, яка змогла винести з свого нещасливого життя високу моральну красу і велике духовне багатство.

Ніколи не забував Сашко і свого діда та прадіда. Іноді дивуєшся, звідки у цих неписьменних людей було стільки любові до усього живого, щирості та душевної чистоти! Здається, що тяжка доля повинна була б зробити їх жорстокими та заздрісними до чужого щастя. Але цього не сталося, і виявилося, що головний скарб людини — це її чисте серце та жива душа. І справді, скільки добра в їх серцях, скільки розумної поваги до людини і до природи! Недарма дід Сашка був для усіх «добрим духом лугу і риби». Недарма в спогадах він видається схожим на самого Бога. Здається, що він — людина-легенда, якийсь чаклун, що розуміє мову усього живого. Коли людина не відривається своїм «корінням» від природи, то не губиться її духовна велич та моральна краса.

Цільними натурами були дід та прадід Сашка. Таким, на мій погляд, був і його батько. Недарма пише про нього Довженко: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив». Та він не тільки має на увазі зовнішню красу, а й показує великий духовний світ цієї людини. Мені здається, що авторові це вдалося, бо, коли читаєш повість, бачиш перед собою дуже красиву людину. Причому в усьому: чи працював, чи відпочивав, чи розмовляв з людьми, дітьми. Був навіть гарний і тоді, коли був нещадно битий поліцаями в роки війни. Таким він навіки залишився в пам’яті Олександра Довженка, таким і я його побачила. Побачила і його безсмертну любов до дітей, до його «соловейків», побачила і велику любов до рідної землі, до праці: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів — він годивсь на все».

Краса людська не вмирає, а ніби продовжує жити в наступних поколіннях. Мені здається, тому Олександр Довженко мав такий великий талант, талант людяності та любові до усього живого, що батьки й діди його подарували це йому у спадок. А він щедро ділився цим з усім людством, намагаючись утвердити в усьому світі любов, мир, взаємодопомогу. Це вдалося Олександрові Довженку, адже уся його творчість є возвеличенням людяності та духовного багатства людини.

Варіант 6

«Створювала мене українська земля… годувала хлібом і медом, поїла думками, почуттями, купала у віруваннях і звичаях нашого народу, вкладала в мою душу свої горді героїчні поеми, любов до себе». Цю землю геніальний митець любив безмежно, до нестями. Цій землі присвятив усі свої творіння, серед яких й «Зачарована Десна».

«Зачарована Десна» — один з найпрекрасніших творів, який Довженко навіть не зміг екранізувати. Зробили це вже після смерті митця. Це Довженкова сповідь, хвилююча розповідь про своє дитинство й водночас про народ, про Україну, про невмирущість людського оптимізму. Сам Довженко, людина винятково трагічної долі, не втрачав мужності лише завдяки тому, що ніколи не втрачав духовного зв’язку з своїм народом, думками завжди линув на омріяну Україну.

У кіноповісті уславлений кінорежисер силою таланту розгортає перед своїм духовним зором і читачами картини далекого дитинства. Босоногий білоголовий хлопчик бігає на золотих висипах Десни. Рідна природа формувала в малого Сашка ідеали краси, любові, гуманності, повноти життя. «Далека красо моя!» — звертається митець до ріки свого дитинства. Він щасливий, що пив у незабутні роки її м’яку воду, слухав рибальські розмови, казання старих про давнину, лічив зорі на небі, «що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». Уява, фантазія малого хлопчика малюють чарівні картини.

«Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо», — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися» — котиться… Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев» — появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою».

Не тільки прекрасна природа України формувала Довженка. Цілим світом для хлопця були рідні. Непідробна щирість, довіра, м’якість, поетичність проймають рядки, присвячені сім’ї письменника. «У нас був дід дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих, срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи моїх молитов», Дід в уявленні дитини не тільки Бог, а й добрий дух лугу й риби, бо «краще за нас усіх… розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що рухалось і росло навколо».

Галереї прекрасних людських образів повісті продовжує батько Довженка, про якого той пише: «Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь було завжди повно смутку. » А скільки поезії в описі зовнішнього вигляду батька: «Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі»,

Цікаво, що коли Довженко підбирав артистів для своєї кіностудії, то за зовнішніми рисами і вдачею актори походили на батька й діда режисера. Все тепло, яке Довженко мав в дитинстві, він прагнув перенести й на екран.

Варіант 7

Мабуть, природа вклала в Олександра Довженка ще змалку стільки оптимізму, що він бачив у світі тільки неповторну красу, а все потворне, зле відкидав від себе. Дитинство його проходило серед "неладу, плачу, темряви і жалю", тяжкої праці рідних, постійних нестатків. Але хлопець умів знаходити прості життєві радощі, радіти їм і самому життю.

Великими ласощами Сашкові здавалися "мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових", він смакував зеленими калачиками, вишневим клеєм та іншими нехитрими дарами природи, а найбільше любив моркву.

Вчитаймось уважно в рядки кіноповісті. Письменник не прикрашає життя, не "лакує" його під впливом дорогих для нього дитячих спогадів.

Ось батько. Довженко пише про нього: "Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. …Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий". Разом із тим пив горілку і бив матір, мав негарний одяг. Письменник розумів, що це не від гарного життя, і батько, напевне, сам розумів ганебність такого стану, адже в очах його "завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи". "І все одно був красивий,— стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї,— однаково. Коли стояв він на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний".

Мати Довженка — невсипуща трудівниця, над усе любила "саджати що-небудь у землю, щоб проізростало". Любила співати, була ніжною і турботливою матір’ю. Але теж не безгрішною змальовує її письменник: вона ворогувала з дідом і бабою, вважала себе ворожкою, сцалила дідів Псалтир. Та не це головне було в неї, якщо згадати, скільки роботи було на її плечах (родина була великою), скільки горя їй довелося пережити. За словами Сашка, у них "уже вмерло п’ять хлопчиків і дві дівчинки".

Дід Семен, який "більш за все на світі любив сонце", "гарну бесіду і добре слово", був добрим духом "лугу і риби". Він умів так добре розповідати про "казкові нетрі старовини", що діти забували про все, вслухаючись у дідові слова. Але цей же дід Семен був войовничим та запальним, особливо у бійках за сіно. Та хіба можна не замилуватися його могутньою столітньою постаттю, читаючи, як він найкраще за всіх збирав у лісі гриби і ягоди, "розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, із старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо".

Теплим словом згадує О, Довженко не лише своїх рідних, а й односельців. Причому робить він це з об’єктивних позицій, вважаючи, що у кожної, навіть скромної за здібностями й непомітної людини є свій талант. Наприклад, Самійлу-косареві нічого більше так не вдавалося добре, як косити сіно: "Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою,— легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша". В усьому ж іншому він був зовсім "нездатний", але користувався повагою селян за свій косарський талант і невтомну працю.

Читаючи Довженкові рядки про людей, про чарівну Десну та інші принади природи, не перестаєш дивуватися, скільки любові вкладено в них письменником, скільки доброти, прихованого гумору! Думаю, це тому, що Олександр Петрович — вірний син свого народу і увібрав у себе кращі риси його національного характеру: пошану до людей, працьовитість, потяг до краси, природжений гумор, оптимістичне світовідчуття, терплячість.

Не закриває письменник очі й на вади: "Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя,мінливого в постійній драмі і радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей".

Хіба ці слова не звернені прямо до нашого покоління? Якщо поглянути ширше, то кіноповість "Зачарована Десна" — не лише автобіографія великого митця, а й біографія нашого прекрасного трудового народу на чудовій зачарованій землі. І палкий заповіт прийдешнім поколінням — любити життя, творити добро.