Українська література - шкільні твори - 2026

Типи українців у повісті Олександра Довженка «Україна у вогні»

Варіант 1

У своєму творі «Україна в огні» Олександр Довженко розповідає лякаючу історію про війну і про те, як люди можуть змінюватися через цієї жахливої події. Автор описує воєнні події і поведінку людей в умовах війни. Слід сказати, що люди у військових умовах дійсно можуть змінюватися. Проблема в тому, що деякі люди змінюються в кращу сторону, а деякі в гіршу. Хтось втрачає обличчя, стає зрадником і негідною людиною, а інші люди все ж не ламаються, переносять вся тяготи життя в тому числі в умовах окупації і готові страждати, щоб залишитися справжніми людьми. Між двома цими типами, я думаю, і можна провести лінію, поділивши їх на два типи українців.

Велику увага в повісті автор приділяє розповіді про те, як українці під час Другої світової війни реагували на те, що до їх населених пунктів наближаються німці-вороги. Тут можна побачити відразу кілька типів українців. Деякі бігли, не бажали боротися і битися з окупантами. Серед цих людей було багато місцевих чиновників, які вели себе особливо некрасиво і непослідовно. Вони закликали людей, за яких були відповідальні, залишатися на землі і зустрічати окупантів, а самі в цей час бігли в тил, ховалися там.

Але пізніше, коли війна закінчилася, ці ж чиновники поверталися на звільнену радянськими військами землю і пред’являли претензії до того, хто залишився, звинувачуючи їх у шпигунстві. Але люди, які залишилися, були схильні величезному жаху. Німці не тільки знущалися над ними на рідній українській землі, спалюючи дітей у закритих будівлях, а й вивозили деяких з найбільш сильних і красивих українців на чужину і змушували їх там на себе важко трудитися. Яка ж була біль тих українців, які повернулися з чужини, втомлені, морально вбиті, принижені, коли їх почали переслідувати також і на батьківщині. Проти них заводилися справи, їх звинувачували в зраді батьківщині, це робили ніби про всяк випадок, зовсім не турбуючись про життя людини, якого вони підозрює. Саме таким чином одні українці знущалися над іншими, принижували їх іноді навіть мало не більше, ніж німці.

Звичайно, війна сильно змінює людей, робить їх гіршими. Але далеко не всі псуються, є й винятки. Автор повісті досить критично ставиться і відгукується про українців, наводить безліч прикладів тому, як вони поводяться неправильно і навіть безсовісно. У той же час досить позитивно описується сім’я Запорожців, що дає віру в нашу націю і можливість її процвітання.

Варіант 2

Велика Вітчизняна війна прокотилася по нашій рідній землі, розпаливши в серцях людей гнів і ненависть, залишивши після себе обгорілі будинки, трупи, кров і сльози. І цей гнів за знівечені долі людей, за змучену рідну країну, за те, що довелося пережити нашим співвітчизникам у роки війни, вилився назовні. Через десятиліття здається, що цього не було, або було в далекому минулому, та міни і снаряди, які знаходять і сьогодні, не дають нам забути священний подвиг наших дідів та прадідів. І це ні в якому разі не треба робити, адже це наша страшна історія, наше криваве минуле, і відмахуватися від цих фактів ми не маємо права.

Але було і інше минуле, не менш жахливе і страшне. Досить згадати твори про класову боротьбу, яка і в роки Великої вітчизняної війни не давала спокою українцям, викликала заздрість, недовіру, підозрілість, калічила душі людей. Це теж наша, хоча і ганебна, але все ж таки наша історія. В роки війни з’являлися на українській землі люди, яким були байдужі долі людей, які невпинно проводили у життя політику партії. Тому з’являлися у нас і продажні люди, і зрадники, які навіть не знали української історії, через це і йшли зі зброєю у руках один проти одного рідні люди, тому і біли такі, як Павло Хутірний із роману О. Довженка «Україна в огні», який вбиває свого батька.

Все це ще більш жахливо, тому що все це — страшна правда, від якої нікуди дітися. Бо разом з ідеєю про вільну Україну, про самостійність і незалежність, прийшли до нас і слова «вождя усіх народів» разом з партійним вказівками, які заперечували факт існування вільного народу у складі СРСР. Навіть німецький офіцер фон Крауз каже про українців: «Вони живуть негативними гаслами очікування Бога, власності, сім’ї, дружби!».

На мій погляд, про роки війни неможливо написати краще, ніж це зробив у своїй кіноповісті «Україна в огні» О. Довженко. У цьому творі дуже добре видно неприховану правду війни, від якої дуже болісно щемить серце. Виникає перед читачем і сімя Хутірних, і Василь Кравчина, і сімя Запорожців, і багато інших героїв, яких створив не автор, а страшна війна, забравши у них не тільки родичів, а й щось важливе з їхніх душ.

В душах багатьох персонажів повісті залишилося лише чорне згарище, виткане з крові і сліз, незгод і страждань. І це тому, що ця війна була настільки страшною, що змітала з обличчя землі міста і села, а залишала після себе тільки червоне полум’я змарнілих пожеж, попіл від пожарищ і людей, почорнілих від знущань, горя і безчестя.

О. Довженко змальовує у повісті і те, як гнали українських людей у Німеччину — туди забрали дочку Запорожців Олесю, як катували — стратили і Лаврина, батька Запорожців, як вішали — повішено і Демида, діда Запорожця. «Повішені дивилися нагору зі страшних своїх шибениць» — це дуже жахливі сторінки війни. А маленьких і зовсім безпорадних людей німці кидали у полум’я, коячи злочини, від яких волосся на голові піднімалося дибом. А щоб «не клясти, не плакати», щоб не бачити, як живими горять їхні діти, за ними, проклинаючи ненависних фашистів, кидалися у вогонь і їхні матері.

Пам’ятають усе це люди, яким пощастило вижити у цьому пеклі, пам’ятав це і О. Довженко. «Усе у світі, — за Україну, за єдиний народ, що не знайшов собі в сторіччях Європи, не знайшов людського життя на своїй землі, за народ роздертий». І спустошені солдати розуміють, що все ж таки головне — це Батьківщина, рідна Україна. Тому й перемагають вони ворога, крокуючи до великої Перемоги. Тому й повертається додому дочка Лаврина Запорожця Олеся. Хоча вона і відчула на собі увесь тягар страшної війни, але не втратила віру у перемогу: «Нізащо не буде по-німецькому, нізащо!».

Жахливо, криваво, але дуже правдиво зобразив у своїй повісті «Україна в огні» О. Довженко страшну війну, війну, яка знищувала наших людей не тільки фізично, а й духовно. Автор показав, що в страшній трагедії українського народу винні не тільки фашистські загарбники, а й принизлива політика Радянської влади. Я впевнений, що ця повість назавжди залишиться у пам’яті наших співвітчизників і буде страшним спогадом про невід’ємні сторінки історії українського народу.