Українська література - шкільні твори - 2026

Кіноповість О. Довженка «Україна в огні»

Які проблеми ставив письменник у кіноповісті?

Перша — проблема національної самосвідомості людини і народу.

Друга — показ трагедійності реалій війни.

Третя — життя простої людини на війні і в тилу, проблема цінності загальнолюдських ідеалів, які Довженко обстоює через зображення конкретних характерів.

Чи можна кіноповість «Зачарована Десна» назвати автобіографічною?

Чому «Щоденник» О. Довженка не можна було надрукувати за життя письменника?

Кіноповість О. Довженка «Україна в огні»

«Україна мусить родити найсильніші твори про народ у війні, бодай один твір». («Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу», — так писав Олександр Довженко. Таким твором стала кіноповість «Україна в огні».)

«Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу».

«Я знаю добре, наскільки похитнеться добре до мене ставлення зверху». (Дійсно, після того, як сам Сталін познайомився із повістю, було скликано Політбюро ЦК ВКП(б), на якому Довженка називали «куркульським підспівувачем», «відвертим націоналістом», від якого залишилось би тільки мокре місце, аби твір надрукували.

«Смутно мені і тужно недаром». (У листопаді 1943 року з Кшєва до Харкова приїхав М.С. Хрущов і подзвонив Олександру Петровичу, щоб висловити своє обурення і гнів з приводу того, що Довженко написав в «Україні в огні» щось вороже народу, партії й уряду. Хрущов повідомив, що Сталін ображений на письменника за його таємну ворожість до партії і погрожував страшними змінами в його житті.)

«Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі». (Після пам’ятного засідання Політбюро багато хто з старих знайомих відвернувся від Довженка, відчуваючи, що одне тільки спілкування з ним може нести в собі загрозу.

Але Довженко відчував себе частинкою народу і прощав своїм ворогам ницість і зло, бо відчував за собою велику правду.)

«Я почуваю себе на грані катастрофи». (Після нещадної критики «України в огні», всіляких звинувачень, принижень, погроз Олександр Петрович почувався виснаженим до краю — і фізично і духовно. Іноді йому здавалося.

що він уже мертвий, лежить у глибокій ямі на дні і відчуває, як важке груддя землі падає на нього; що від нього одцуралаея вся Україна. І це було важче за смерть.)

«Реве радіо. Шумить Червона площа… Я лину на Вкраїну, заглядаю у вікна убогих хатин, де вдови сумують і діти, де пухне од голоду народ». (Власні нещастя ніколи не закривали від Довженка народне горе. Він не мав права жити на Україні, його тримали в золотій клітці в Москві, але усі його думи були про народ, він рвався на Батьківщину і мріяв, щоб хоч після смерті його серце «закопали в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі».

«Господи, пошли мені сили!» (Після розгрому «України в огні» Довженка не вислали на Соловки, не розстріляли, але і жити по-людськи не давали. Він переніс удар, не втратив людської гідності, але тепер уже твердо знав, що треба бути вкрай обережним. Вдруге йому такого не подарують. Та він не міг не писати про Україну, не творити для неї. Крізь пустелю духовної порожнечі, яка була навколо Олександра Петровича, він ніс свій хрест з єдиною метою — допомогти народові повірити у власні сили.)