Українська література - шкільні твори - 2026

Трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця (за повістю О. Довженка «Україна в огні»)

«Із творів про перший період війни, написаних у часи Великої Вітчизняної, я, не вагаючись, — стверджує Олександр Підсуха, — на перше місце поставив би кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні» — через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією».

У кіноповісті письменник звертається до тих суворих днів, коли за досить короткий час вся Україна опинилася під фашистським чоботом. Це неможливо було осягнути, у це важко було повірити. Для Довженка, у якого будь-яка безневинна жертва викликала протест, втрата вже на початку війни колосальної території з населенням понад 70 мільйонів стала справжньою трагедією. Йому це заболіло так, що він «крикнув», і цей крик вилився у кіноповість «Україна в огні», яку й сьогодні не можна читати спокійно.

У роки війни і в годину всесвітньо-історичної перемоги багато письменників і митців піддалися загальній ейфорії — масовому культівському психозу, воздаючи осанну «найсвітлішому» і «наймудрішому» «батькові всіх народів» — Сталіну. Тільки не Довженко. Він зумів написати свій неперевершений твір, у якому сказав жорстоку правду про народ і його лихо. Повість відтворює жорстокі будні війни, крім того, тут одверто мовиться 1 про ПОЛІТИЧНІ та ідеологічні помилки, яких припустилося тодішнє керівництво.

На такий випад проти своєї особи Сталін, певна річ, не міг не відреагувати. Твір було заборонено до друку й постановки, а сам автор вже до смерті Сталіна перебуватиме в нього у тяжкій немилості. Рівно через рік після завданої критики Олександр Петрович запише: «Сьогодні роковини моєї смерті… Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть і зло великих якраз у момент їхньої малості».

Українське село Тополівка — композиційний центр кіноповісті. Письменник правдиво зобразив трагічну долю хліборобської родини Лавріна Запорожця, яка уособлює долю всього українського народу, зганьбленого, розтоптаного окупантами. Чимало тут ліричних відступів, роздумів про теперішній суспільний устрій, історичну долю України, про український народ у цій страшній війні. Митець сміливо відкрив вражаючу правду про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну.

«Ой, у мене увесь рід багатий», — співала на родинному святі Тетяна — дружина Лавріна Запорожця. Великий і багатий рід Лавріна: п’ятеро синів-соко- лів — Роман, молодий лейтенант прикордонних військ, Іван — воїн-артилерист, Савка — славний чорноморець. Григорій — агроном, майстер урожаю і Трохим — батько трьох дітей. Та ще й дочка Олеся — всьому роду втіха. Розумниця, красуня, майстриня квітів, чарівних вишивок і пісень.

Повиростали непомітно сини, порозліталися на всі сторони. «Добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в зброї, і в науці, і в звичайних трудах над землею».

Сам Лаврін Запорожець був головою колгоспу. Працьовита, всіма шанована людина, яка свято вірила радянській владі. Чесно й сумлінно працював він для народу, держави. Мирне життя родини жорстоко перервала війна. Усіх п’ятьох синів відправив на фронт Лаврін. Кожному із членів родини довелося пройти величезні випробування, пройти своє пекельне коло. Уже в перші дні війни загинув Савка — славний чорноморець, була тяжко поранена мати, яка пізніше померла, а єдина донька — Олеся, тонка, обдарована натура, тактовна і добра, бездоганно вихована хорошим чесним родом, потрапить до Німеччини, де на неї чекатимуть неволя, приниження, насильство, нужда й голод. Але вона знайде в собі сили і мужність, щоб втекти і повернутися на батьківщину.

Через тяжкі випробування доведеться пройти й Роману, який стане командиром партизанського загону.

Та все ж найважче було голові роду — Лаврінові Запорожцю. Він пережив смерть синів і дружини, але не зламався. «Що смерть моя і смерть моїх дітей? І що мої мізерні муки, коли зникають у небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю…», — думав Лаврін.

Коли німці увійшли в село. Запорожець зняв зі стіни портрет Сталіна. «Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров’ю на своїй території, — тихо промовив він до портрета. — Що буде з народом? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя. Важка доля народна…» Скільки ж розчарування, докори в цих справедливих словах.

Дні фашистської окупації стали тяжкими випробуваннями для Лавріна: рятуючи односельців, він дає згоду бути старостою села. Змушений виконувати накази ворога, він усе ж залишається патріотом. Таємно допомагає партизанам, під виглядом відправки до Німеччини намагається відправити молодь у партизанський загін, але через зраду його план зривається. Юнаки та дівчата ідуть у фашистську неволю, а сам Лаврін опиняється у концентраційному таборі. Це були страшні дні. «Під осіннім холодним небом табір здавався великим кладовищем розритих могил, де лежали на дні живі небіжчики». Та навіть у найтяжчих обставинах, на волоску від смерті. Запорожець не втрачає мужності. Ціною неймовірних зусиль він розправляється із запроданцем Забродою, німецьким офіцером Людвігом Краузом і піднімає полонених в атаку.

«Вперед, брати! Ура-а-а!

І вилізло з могил, печер, із ям все, що було за дротом, все розігнулось, встало і ринулось на дротяний паркан з такою силою, що він упав і вгруз у пісок під тисячами ніг в одну хвилину.

— Свобода!»

А потім — партизанський загін і знову бої. Бої до перемоги.

Родина Запорожців — це символ невмирущості напіого народу, який пережив усі страхіття жорстокої війни і вижив. Недаремно ж повість ця починається й закінчується сценою зустрічі безсмертного роду. Зустрілися Олеся й Василь, прийшов батько Лаврін, брати Роман та Іван.

«А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи».