Українська література - шкільні твори - 2026

Співець краси, природи і людини, Душі людської дивний чарівник (І. Гончаренко)

Довженківський світ — це світ чудової української природи, краси людської душі. Палко закоханий у рідний край, Олександр Довженко закликав творити добро для людей. Його герої багаті душею, щедрі, працьовиті, віддані Україні. Особливо прекрасними постають прості люди у повісті «Зачарована Десна».

Доросла людина, згадуючи дитинство, часто опоетизовує той щасливий час, коли життя здається незкінченним, а люди, що живуть поруч, найкращими людьми у світі. Забувається все погане, дріб’язкове, некрасиве. У повісті «Зачарована Десна» О. Довженко не заплющує очі на негативне в характерах близьких йому людей, але все негарне відходить на задній план. А натомість ми бачимо перед собою людей цілісних, совісливих, добрих і порядних.

Якою прекрасною постає перед нами мати письменника, якій понад усе подобалося саджати що-небудь у землю. І тоді на початку літа «огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшнику, а маку, буряків, лободи, кропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати». Найбільшою радістю для неї було, «коли вилізає саме з землі всяка росиночка». І читач забуває, що це глибоко нещасна жінка, яка все життя прожила у сварках родинних, зі свекром, що взимку «лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов», а влітку «частенько лежав на погребні ближче до сонця». А з чим можна порівняти горе матері, яка ледь не кожного року ховала своїх маленьких діток? Але ця проста жінка не втратила своєї душевної краси, здатності милуватись рідною землею, наповнювати її щедротами від своїх рук.

З особливою теплотою Довженко пише про батька: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь у полоні у сумного і весь, в той же час, з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів». Батько був великим трудівником: орав землю, косив хліб, допомагав людям у біді. Та, незважаючи на неписьменність, він не був затурканим селюком. «Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя… З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годився на все».

У кінці твору письменник резонно ставить собі запитання: «А чи не занадто вже я славословлю… і село, і стару свою хату? Чи не помиляюся я в спогадах і почуттях?» І сам письменник, і ми, читачі, одностайно говоримо: ні! Своїм твором письменник славить простих українців-трудівників, які люблять свою Батьківщину, оспівує дивну красу природи і велич людської душі.