Українська література - шкільні твори - 2026

Філософське осмислення краси людини і краси природи в автобіографічній повісті Олександра Довженка Зачарована Десна

Варіант 1

Що викликає спогади? І перші

радощі, і вболівання, і чари

перших захоплень дитячих.

(О. Довженко)

На схилі літ людина раз по раз озирається назад, згадує минуле і найчастіше - світле та безтурботне дитинство. Ось так і в уяві Олександра Довженка, людини з великим життєвим досвідом, з’являються різні картини дитинства. Ось він хлопчиком вперше поїхав з батьком до міста. Виїхали вночі, а вже невдовзі займався світанок у дорозі, зелені луки Придесення купалися в росах. Малий Сашко захоплено вбирав у себе неймовірну красу рідної природи батьківського краю.

Напевне, бажання передати нащадкам тугу за світлими та мальовничими краєвидами дитинства, а також потреба розповісти про «чарівних українських велетнів» - простих людей праці - і викликало задум написати зворушливу повість «Зачарована Десна».

Щиро і з великою любов’ю автор розповідає про звичайних селян - простих трудівників на рідній землі. Дуже колоритно подано постать діда: «У нас був дід, схожий на Бога». У спогадах Сашка пахнув він теплою землею і трохи млином. Дід був не лише хорошим робітником, але й умів читати псалтир та писати по-церковному. Найбільше він цінував розумну бесіду і добре слово, бо був людиною надзвичайно щирою і доброзичливою. Ніхто не вмів так гарно, як він, збирати в лісі гриби і ягоди, розмовляти з усім живим, що росло і рухалося навколо. Недарма дідуся називали «добрим духом луків і риби». Дуже любив дідусь сонце, бо воно дарувало життя, надихало на працю. «Він прожив під сонцем біля ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем… він помер». У цих спогадах автора стільки тепла і любові, людяності та доброзичливості!

Зворушливо і щиро змалював Олександр Довженко свою матір, яка найбільше любила саджати в городі всяку рослину, щоб «проізростала», та батька - прекрасного у своїй доброті, щирості і любові до праці.

З усього відчувається, що батько займав особливе місце в душі письменника, він був для нього майже казковим ідеалом. Саме до батька, як до глави роду, сім’ї з давніх- давен в Україні ставилися шанобливо, і це своїми почуттями стверджує автор «Зачарованої Десни».

«Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив» ,- казав письменник. У його спогадах очі батька (дарма що він мав веселу вдачу) сповнював смуток: далися взнаки тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Але ж яким прекрасним був батько в роботі, яким талановитим він був хліборобом і косарем: «Скільки землі він виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий, чистий ». З такого красеня можна було б змалювати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, - він годився на все».

Але вічний закон життя нездоланний: спливли роки, батько змінився, та ще й війна наклала свій пекельний відбиток. І уява письменника малює вже іншу картину спогадів: батько з посинілим від німецьких побоїв лицем, з очима, залитими сльозами туги і болю, та останніми словами, зверненими до своїх діточок: «Діти мої, соловейки». Ось така глибока батьківська любов справді здатна захищати дітей все життя, надихати їх на прекрасні вчинки.

Письменник у своїй повісті створює багато колоритних образів рідних йому людей, і образи ці сприймаються глибоко індивідуалізованими. Разом з тим ці образи уособлюють і весь український народ. Довженко пише натхненно, наділяючи своїх героїв найкращими людськими рисами.

Очима малого Сашка автор захоплено милується красою Десни і всього Придесення. Читаючи повість, розумієш, що не лише ті люди, серед яких жив Сашко, але й рідна природа робила його добрим, духовно багатим і щедрим. «Так багато дала ти, Десно, мені подарунків на все життя».

Своє щастя автор бачив у тому, що пив у незабутні роки м’яку, веселу, сиву воду Десни, ходив босий по казкових висипах, слухав розмови рибалок та казання старих про сиву давнину, у тому, що лічив зорі і «не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Саме з цієї малої батьківщини починається для письменника Вітчизна. У кожного з нас є своя батьківщина, до якої, незалежно від того, як складаються наші життєві шляхи, ми обов’язково повертаємося чи у снах, чи у мріях. Недаремно кажуть, що всі ми родом із дитинства.

«Зачарована Десна» - це гімн людині, яка своїми мозолястими руками вирощує хліб і творить добро. І коли в останні роки життя переслідуваний і гнаний за1 любов до України Довженко згадував своє дитинство, він підкреслював, звертаючись до своїх нащадків: «Сумно і смутно людині, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, ніщо не гріє її. Безбарвна людина ота». Ці слова мають торкнути серця кожного з нас, і тоді ми збережемо високу духовність наших дідів і прадідів.

Варіант 2

У кіноповісті О. Довженка "Зачарована Десна" поетично відображене духовне багатство простих людей, їхня моральна велич, тверезість мислення, тонкий гумор. Вони народилися на цей світ для добра, праці та любові; вони черпали добро і любов зі своєї рідної матері-землі.

Замилування красою людини і природи, пронизує кожен рядок незабутньої "Зачарованої Десни". У "Щоденнику" письменник писав: "Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне. І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучасному, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса — верховний вчитель".

Кіноповість не має чіткого сюжету. Складається вона з окремих спогадів, схожих на новели, про життя селянської родини, про красу виснажливої хліборобської праці, про народну мудрість. У цих спогадах найближчі люди: мати на буйному городі, яка любила "саджати що-небудь у землю, щоб проізростало", дід Семен, що був схожий на Бога і вмів читати церковні книги, прабаба Марусина, духовною їжею якої були прокльони. Я хотів би звернути увагу на образ батька Сашка, бо, на мій погляд, саме цей образ найяскравіше ілюструє авторську тезу про верховенство краси у цьому світі, про своєрідний шлях пізнання через пізнання краси.

Монолог-характеристика батька вирізняється незвичайним багатством тропів і емоційно-забарвленою лексикою: "Багато я бачив гарних людей, ну такого, як батько, не бачив". Просторічне "ну" ніби акцентує увагу на винятковості образу. Далі митець зазначає: "Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі", у яких "було повно смутку: тяжкі кайдани не писемності і несвободи. Весь в полоні у сумного", "в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів". Про важку працю батька письменник розповідає, застосовуючи епітети, риторичні оклики: "Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапати рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість".

Батько ненавидів "всякий нестаток, що навіть саме слово "бідність" не вживав відносно до своєї особи. Замість "моя бідність" він міг сказати "моє багатство", наприклад: "Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи". Ця ненависть перекинулась і на людське уособлення бідності — старців, жебраків. Особливу зневагу викликав ватаг старців Холод. Чому — навіть сам батько не знав: чи "за марно погублену силу, чи за пропащий багатирський голос, що повергав його в смуток".

Якщо порівняти двох персонажів, батька і Богдана Холода, можна побачити між ними щось спільне: обидва вони нагадують зачарованих богатирів, приречених на смуток і печаль. Порівняймо: "З нього (батька) можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував від води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку". Згадаймо ще такий факт: батька, вже вісімдесятилітнього старця, люди мали за жебрака і подавали йому копійки. Богдан Холод був могутній, він не просив данину, а вимагав: "Його оглушливий лютий голос не годивсь для прохання". Недаремно ж він — дуб, розбитий громом. А, за давніми українськими віруваннями, тіло людини створилося з дерева, а її душа — з вогню. Чи не тому покарав Холода вогонь небесний, бо душа, вогонь внутрішній, згасла? Але між ними є суттєва відмінність: усвідомлюючи свій статус у суспільстві, батько продовжує боротьбу, тому деякі його вчинки набувають богатирського розмаху, а Холод перестав боротися. Його голос і сила пропадають ні за що. Саме це, мабуть, і завдавало Сашковому батьку такого смутку.

Про те, що душа батькова заходиться Від болю, знають навіть його коні, теж "заворожені навіки грішники". Незважаючи на те, що "часом кричав на них батько, і кляв, і бив їх раз у раз по чім попало, важко дихаючи і полотніючи од гніву", коні розуміють джерело хазяйської не добра: "Конику, він б’є недолю свою. Худі ми, коростяві, і сили в нас мало, от що. А натура в нього старовинна, геройська, хіба йому таких треба, як ми?" Малий Сашко, незважаючи на відсутність життєвого досвіду, підсвідомо розуміє агресію батька: "Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай хоч іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море — бездонне і безкрає". Широка душа не могла вдовольнитися обмеженістю щоденної буденності.

Батькові властива роздвоєність: богатирська сила і людське безсилля; краса душі, тіла і потворність одягу, звичок тощо. Наприклад: "З усіх старців батько визнавав тільки одного — Кулика. І хоч Кулик, одягнений у чемерку і великі незносимі чоботи, здавався зовні багатшим від батька, він не жалів для нього милостині і ніколи не образив його словом. Він шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з бандурою і співав не про божественне. Батько шанував у Куликові зовнішню пристойність митця. Сам же батько, хоч і мав вигляд переодягненого у погану одежу артиста імператорських театрів, співати не вмів. Лише іноді, напившись з сусідом і другом своїм Миколаєм Тройгубом, пробували удвох співати своєї єдиної бурлацької…"

Цю роздвоєність можна пояснити тим, що образ батька письменник сприймає не тільки через призму незайманого, дитячого замилування й відчуття, а й "у перейнятій філософсько-етичними узагальненнями ретроспекції народного художника, митця. Головний герой "Зачарованої Десни", змальований в образі малого босоногого Сашка і великого досвідченого художника, з особливою жадобою прагне до всього величного, красивого і героїчного, але, наштовхуючись на все мізерне, потворне і буденне, змушений із цим миритися: "…Я почав утішати себе химерною думкою, що бездоганність людська є в більшій мірі ділом удачі і щастя, аніж наслідком чеснот. І був я неправий, звичайно… Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей"; "…вже прокидаються мої редактори. Вони живуть навколо мене скрізь… Вони повні всі здорового глузду і ненавидять неясності. їх мета — щоб я писав або так, як усі, або трохи краще чи трохи гірше від інших. Там, де моє серце холоне, вони підігрівають його; де я починаю палати в огні своїх пристрастей, вони розхолоджують мій мозок, аби чого не вийшло".

Проте були в батька і веселі перемоги. Як тоді, коли через якісь прорахунки небесної канцелярії село, замість "Христос воскрес", гукало в розпачі "рятуйте", спасаючись від повені на стріхах. Поки служителі церкви підтримували "морально-релігійний рівень парафії", Петро — богатир рятував людей і худобу. Не випадково саме на воді відбулася зустріч батька з батьком Кирилом. Колись вірили, що спочатку була вода, по ній плавало дерево, а пташка пірнула з нього і принесла з дна пісочку, з якого потім зробилася земля. Християнські ж легенди говорять, що ходив Бог з Сатаніїлом по воді… Батюшка не любив батька за його " красу і нешанобливу вдачу ". Тому нас не дивує така їхня бесіда:

— І тут ти проти Бога, нечестивець, безвірнику лукавий…

— Не проти Бога я… І коли я часом гнівлю його всесильне, всеблаге, всевидяще око, так це зовсім не тому, що я в нього не вірую чи не вірую в якогось іншого бога… Звичайно, Богу з неба більш ніж нам видать, що й до чого… ну, з другого боку, я теж, як божеське створіння, маю свій інтерес і розсудительність, хоча й дрібну, проте не злу і не дурну неначе…"

Суперечка між опонентами закінчилась таки батьковою перемогою: "Похитнувшись в човні, священнослужитель зателепав руками і полетів сторч у воду! А човен тоді хить на другий бік, — од дяка і паламаря тільки жмурки пішли". Якби тільки це, то поразка духовних осіб, можливо, не була б такою прикрою. Але в цей час "ой як же зарегоче наше потоплене село, як не возрадуються стріхи! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх з святої навіть паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько — великий добрий чоловік ".

Отже, слова митця про те, що краса — це найголовніший шлях пізнання минулого, сучасного і майбутнього, набувають у кіноповісті глибинного філософського змісту.

Довженко не приховує окремих вад батьківської вдачі, не прикрашає своє оповідання про нього якимись ідилічними барвами, але від того краса цієї людини не зникає, а навпаки виблискує всіма яскравими кольорами.

Варіант 3

Олександр Довженко зазначав, що в його «реальний повсякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади» . Їх виникнення він пояснив бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі, коло самих її первих джерел» . Таке відбувається не обов’язково на схилі років, але завжди тоді, коли життєвий і духовний досвід цього потребує.

Повість «Зачарована Десна» зворушує. Довженкові вдалося передати читачеві світлу тугу за краєвидами дитинства, чарівно мальовничими й надихаючими на життя. Автор згадує діда Семена, який пахнув «теплою землею і трохи млином» . Цей старий «був письменний по-церковному й у неділю любив урочисто читати Псалтир». Дід полюбляв рибалити, казали, що він навіть «знав таке слово», що риба до нього йшла. Ще Довженко з теплотою згадує бабусю, яка «хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів» . Велично постає в спогадах письменника батько-трудар, чоловік непокірної козацької вдачі. «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годився на все». Наддеснянські селяни існували «в певній гармонії» із силами природи. Цікава деталь: коли навесні Десна розливалася, малий з батьком і дідом «рятували людей, корів і коней» , уважаючи це за свій громадський обов’язок. І з розважливістю справжнього філософа Довженко зазначає: «Тоді ще не знав я, що все проходить, усе минає, забудеться й губиться в невпинній зміні годин, що всі наші прийди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу» . Час — це Ріка, а Десна — це сам час. Ось до такого висновку приходить автор, ідучи за течією спогадів.

Олександр Довженко зазначає, що він не вважає себе прихильником усього старого. Він критично розглядає ті часи, коли було «багато плачу, темряви й жалю». Але ж той, хто позбавлений спогадів, зазнає страшної кари: «висихає й сліпне уява» .З часом спогади тьмянішають. «Одна лише Десна зосталася нетлінною в стомленій уяві. Свята, чиста ріка цих дитячих незабутніх літ і мрій».

Розповідь Олександра Довженка є справжнім гімном красі й духовній насназі людини. На тлі фантастично прекрасних наддеснянських краєвидів розгорталася найкраща частина життя тих людей, про яких зараз лишився лише спогад. Ліричне почуття автора наскрізь пронизує повість. Здається, «Зачарована Десна» могла бути написана віршованою мовою — такі чудові описи природи вміщено в ній. Довженкові не бракувало спостережливості: найменші подробиці, найдрібніші деталі, важливі для формування цілісного художнього образу, не пройшли повз його увагу. Адже коли письменник укладав свої спогади в тісні рукописні рядки, він був тим самим хлопчиком, який ось допише сторінку й помчить разом з друзями до Десни, де можна купатися, скільки забажаєш, адже ріка така велика, а літо таке довге, майже безкінечне. «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим», — говорить Довженко.

У читача «Зачарованої Десни» поступово складається впевненість, що сам Олександр Довженко був духовно красивою людиною. Байдужа чи черства людина нізащо не змогла б ось так щиро й без зайвих прикрас розповісти про найдорожче, найпотаємніше. Інколи ця розповідь нагадує освідчення в коханні, де кохана — повноводна Десна: «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі… що лічив у тобі зорі на перекинутому небі». Замилувано вдивляючись у річкові простори, Олександр Довженко ніби вдивляється в душу кожного з нас: а чи є в цій душі місце для безмежної, сповитої туманом річкової долини? Це той хлопчик «із широко розкритими зеленими очима» придивляється до сьогодення, намагаючись зрозуміти нас.

Такі твори, як «Зачарована Десна», входять до скарбниці вітчизняної літератури скоро після свого написання, і це можна вважати проявом справедливості, вищої за людську. Олександр Довженко був не лише тонким прозаїком, а ще й кінорежисером світового рівня. І ці таланти, поєднавшись, дали неповторний у своїй красі й величі твір. Так, Десна дійсно й чарована: ще за часів створення світу Творець зачарував її, щоб через багато тисячоліть вона навіки, як русалка, причащала Олександра Петровича Довженка.