Українська література - шкільні твори - 2026

Взаємозв’язок людини і природи у поемі Івана Драча «Чорнобильська мадонна»

Всі публікації щодо:
Драч Іван

Варіант 1

Зупинимось же, доки не пізно.

Біймося мертвої планети Земля.

Досить того, що у нас вже є мертва зона…

Поема І. Драча «Чорнобильська мадонна» - це неповторна пісня, присвячена матері-Україні. Центральне місце в поемі посідає образ рідної землі. Не випадково автор звертається і до образу Мадонни, який надихав митців багато століть. Мадонна у поемі — нещаслива молода жінка з рожевощоким, здоровим немовлям на руках. Бо якою ж буде дитина у Мадонни з Чорнобиля, якщо поряд тече ріка Прип’ять і росте рудий ліс? Це може бути і нормальна дитина, і мутант з різними відхиленнями, а можливо, ця дитина і зовсім не з’явиться на білий світ.

Героїня одного з віршів поеми під назвою «Трактористка» щодня ковтала чорнобильську пилюку з радіонуклідами, бо не знайшли для трактористів техніки з безпечними герметичними кабінами. Вона вірила вченим, які запевняли, що доза радіації мінімальна, і благала лише про те, щоб їй не брехали, бо їй «ще треба родити».

Зараз вже, мабуть, майже кожному мешканцю планети відомо, що радіація — це смертельно небезпечне лихо без запаху і кольору, лихо, якого не почуєш і не побачиш, від якого неможливо сховатися. Це тільки чиясь старенька мати з чорнобильської зони може наївно ховатися під целофановою плівкою і взувати у старі чоботи свою корову. А ось запитання автора до можновладців зовсім не наївні:

«Де знайти кілометри целофану

На рукотворне Київське море

Чи бодай на Десну зачаровану,

З якої Київ п’є воду».

Розмірковуючи над Чорнобильською катастрофою, автор поеми не може не згадати і тих, хто на скору руку проектував та розставляв по родючій українській землі атомні електростанції. Можливо, вагомим виправданням для них був нестаток в країні енергоресурсів, яких потребували промисловість і народне господарство, що швидко розвивалися в ті часи в Україні.

Але сталося непоправне лихо. І як гірко було тій матері, чий син

«…все це вигадав:

— Звели… Звели станцію і місто, десь

недодивилися — трапилось лихо…

Бурхає полум’я, валує дим».

У фіналі поеми І. Драч порушує питання відносин між людиною і природою, між природою і наукою. Поет стверджує, що науковці повинні робити відкриття, наука повинна розвиватися, але не для того, щоб вкорочувати людський вік, і не для того, щоб знищувати природу.

Наша планета вже зараз дуже хвора. А захворіла вона через нашу байдужість, через бездумні наукові відкриття. Але що ж тоді буде далі? А далі люди повинні усвідомити, що вони не господарі природи, а лише невід’ємні її частки. І найменший злочин обов’язково обернеться якщо не проти винуватців, то проти їх дітей та онуків.

«За безладну безмір, кар’єри і премії,

Немов на війні, знову вихід один;

За мудрість всесвітню дурних академій

Платимо безсмертям — життям молодим».

Варіант 1

Людина уявила себе царем природи, її законів: стала змінювати русла рік, осушувати й зрошувати землі, творити моря, літати в космос, — зовсім забувши, що вона лише маленька частинка Всесвіту, нехтуючи обережністю і відповідальністю перед віковічними законами природи. Довго терпить природа, та настає час і це терпіння кінчиться і вона жорстоко покарає своїх кривдників. Саме таким покаранням за безвідповідальність, байдужість і була аварія на ЧАЕС 26 квітня 1986 року.

Людина і природа, їх взаємозв’язок — така ідея поеми "Чорнобильська мадонна", що вийшла з-під пера відомого письменника і державного діяча І. Драча. Своєрідність поеми в тому, що автор поставив перед собою завдання відобразити не саму трагедію, а стан душі, яка має осмислити те, що сталося.

"Чорнобильська мадонна" — це своєрідна скорботна пісня матері-України. Центральне місце в поемі посідає заголовний образ. Не випадково звертається поет до образу Мадонни, який стільки віків надихав митців пера, пензля та деригентського жезла. Мадонна — це щаслива молода жінка з немовлям на руках, здоровим, рожевощоким немовлям. Якою ж буде дитина Чорнобильської мадонни, коли поруч рудий ліс і ріка Прип’ять?! Нормальною чи мутантом із ногами різної довжини, нижньою частиною, схожою на риб’ячий хвіст, без очей чи з Трьома головами? Та й чи буде ця дитина взагалі?!

Героїня вірша "Трактористка" щодня ковтає пилюку з чорнобильськими радіонуклідами, бо не для неї трактор із герметичною кабіною. Вона здатна ще раз повірити вченим, що доза радіації мінімальна, і прохає лише не брехати, бо їй "ще треба родити".

Радіація — це велике лихо, лихо без кольору і запаху, якого не побачиш і не почуєш, від якого важко сховатися. Це чиясь старенька мати сама наївно ховається під целофановою плівкою і ховає під нею та взуває у старі кирзаки свою корову. Але зовсім не наївне запитання поета:

Де знайти кілометри целофану

На рукотворне Київське море

Чи бодай на Десну зачаровану,

З якої Київ п’є воду.

Розмірковуючи над Чорнобильським лихом, поет не може обминути тих, хто спроектував і розставив на родючих українських землях атомні електростанції. Здавалось, у них є вагомі виправдання, бо важко знайти таку кількість енергоресурсів, якої потребує промисловість.

Але сталося лихо. І як гірко матері, чий син "…все це вигадав:

— Звели… Звели станцію і місто, десь

недодивилися — трапилось лихо. …

Бурхає полум’я, валує дим.

І Майже мої ровесники біжать по перекриттю, скидають на землю шматки графіту з реактора, хоч лічильник Гейгера пищить "так потойбічно", що навіть роботи виходять із ладу. Серед цих хлопців міг бути і я, якби народився трохи раніше. Цього разу світ врятований, врятований ще раз життям молодих.

У фіналі твору поет знову порушує питання: людина і природа, природа і наука. Так, наука має розвиватися, науковці повинні робити відкриття, але не для того, щоб знищувати природу, вкорочувати вік людині.

Захворіла наша планета. Захворіла через бездумні відкриття, дякуючи нашій байдужості. А що буде далі? Людина повинна усвідомити, що вона таки не цар природи, а невід’ємна її частина. І найменший злочин перед Матір’ю-природою неодмінно обернеться, якщо не проти самого винуватця тієї чи іншої екологічної катастрофи, то проти дітей і онуків його, впавши карою на їхні ще безгрішні душі. Найстрашніше ж, якщо їх не буде… Страшно

За безладну безмір, кар’єри і премії,

Немов на війні, знову вихід один;

За мудрість всесвітню дурних академій

Платим безсмертям — життям молодим.

Зупинимось же, доки не пізно. Біймося мертвої планети Земля. Досить того, що у нас вже є мертва зона…