Українська література - шкільні твори - 2022

Образ Софії Київської — символ духовного надбання українського народу (за романом П. Загребельного «Диво»)

Всі публікації щодо:
Загребельний Павло

Варіант 1

Народу геній, що не вмер,

не вмре…

М. Рильський.


Київ… Читаємо рядки роману П.Загребельного «Диво»? «Є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність». Йдеш вулицями столиці, — і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького — і народ зачаровує білокам’яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець?

Подумки ніби перегортаєш сторінки роману: «1965 рік. Провесінь. Надмор’я». «Рік 992 Великий сонцестій», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Весна. Київ» — і подорожуєш із сучасного в минуле, потім з глибин віків повертаєшся до XX ст. І дивуєшся, як письменник знайшов ідею, ті зв’язки, на яких тримаються подих з різночасових площин, виразно перегукуючись між собою або й пояснюючи одна одну.

Образ архітектурної пам’ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируще творче начало, що народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмирущого естафетою народного генія.

Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника?

Над багатьма складними питаннями б’ється в романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг — вимріяти і подарувати людям диво дивне землі Руської — Софію Київську. Сивоок уже побудував у багатьох чужих землях, прочитав силу-силенну старовинних фоліантів і замислюється над тим, що ми сьогодні називаємо філософією мистецтва. У нього виникає підозра: а може, є на світі дві історії? Одна — та, що забувається, відходить в минуле, бо приречена вмерти через її невигідність для можних світу, і тільки скупи поодинокі натяки про неї зустрічаються в книгах. Сивоок іноді іронізує із соціальних стереотипів історії: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, хтось приходив і просвіщав їх… Чи то не велика брехні історії?»

Подолавши таки лабіринти сумнівів, Сивоок прозріває, вивищується в людину, соціально набагато зрілішу від інших. Він нарешті збагнув причинно-наслідкову природу речей, їхню обов’язкову взаємопов’язаність. Приходить до нього й своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда. На кожну барву життя, думає Сивоок, повинна бути своя — неодмінно точна — барва мистецтва. У нього навіть склався своєрідний «табель про ранги» кольорів. Він твердо перекопаний, що «кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди бувають…» — різні. Йому вдалося осягти символічне значення кольорів: «червона барва означає кохання й милосердя, небесна — вірність, біла — невинність, чорна — жалобу, смуток, а жовта — ненависть, зраду, золота — святість, досконалість, мудрість, повагу». І це — не просто «технологія» мистецтва Сивоока, така собі примхливо вигадана химерія кольорів, це — колористичне віддзеркалення сил і пристрастей того світу, в якому судилося жити й боротися Сивооку. За свою духовну незайманість.

«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу… А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним криком, її співом, мелодією, барвою. «Диво!» — пише П. Загребельний. І справді, диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної.

Варіант 2

Духовність… Ми знаємо, що починається вона з прадавніх коренів нашого роду, нашого народу, про який весь світ дізнався, слухаючи чарівний голос України в дзвонах куполів величного Софіївського собору, збудованого десять століть тому. Стоїть він і досі під небом історії як велич українського народу, як його мудрість і сила, талант і слава, як символ духовного єднання нації, яквиквіт її душі.

Величний образ собору, цього незвичайного дива, "що ніколи не кінчається і не переводиться", став об’єднуючим центром роману П. Загребельного "Диво". Софія Київська схвилювала письменника, що вже, здавалось, назавжди визначив себе як романіст сучасної теми, сучасних проблем і форм, змусив ще раз звернутися, але вже з позиції дня сьогоднішнього, до далекої і сивої історії. Й плодом таланту митця став твір, що вражає своєю незвичайно несподіваною побудовою, зухвалим перехрещуванням часів і епох, яке впадає в очі після прочитання вже перших сторінок.

І зламуються перед читачем глухі перегородки між темами сучасності й історії, розгортаються розмови про духовні та моральні начала людини, нове й старе в національному характері, про ставлення до минулого, спадкоємність поколінь, вічні загальнолюдські питання життя і смерті, минущого і вічного. Бо осмислювати історію — то дбати про майбутнє.

Історія народу, на думку П.Загребельного, є сумою прагнень, дій і жертв багатьох поколінь, що жили в різні періоди на землі, і тому кожний народ має на собі печать духовної сили або слабкості тих, хто творив його історію. Романом "Диво" письменник стверджує, що наші предки були не лише умілими майстрами, а й людьми високої духовної культури. І це передовсім полонить читача, западає в душу.

Чи можна втекти від краси, побачивши її бодай раз? — ставить автор запитання. Чи можна її знищити? Hі! І таким незнищенним та вічним у своїй величі й красі є Софія. "Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі, може, тому й боялися звинувачень в богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв, несхитно, вічно, так ніби небудований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!"

І творцем цього дива став осиротілий "роб" Сивоок, який з глибини пущі пробився до людей, побачив красу Києва, барви церкви Богородиці, і вона, ця краса, пробудила його творчі сили. Hещасному лісовикові, якому ніхто ніколи "не поступився бодай шматком хліба", хотілося плакати "від захвату тим буйно-дивним світом барв, який він носив у собі, та не знав про це, а відкрив тільки нині, тільки тут, в сизовишневих безмежжях співаючого, сяйливого храму".

Коли ж Ярослав Мудрий задумав звести собор, який би мав прославити Київську Русь, возвеличити його як могутнього князя, зодчим став Сивоок. І це не випадково. Бо ж він мав талант від Бога, талант, ніким і нічим незіпсований, а лише примножений побаченим, талант, що йшов з глибин народної мудрості, з невичерпних скарбниць народного досвіду.

І Сивоок-зодчий зводить храм, рівного якому не буде в усій північній півкулі. І прославить це творіння, це диво народ слов’янський, його державу — Русь Київську навіки. І схилятимуть голови перед цим витвором душі народної друзі і недруги наші, й ніхто й іколи не зможе заперечити самобутність і самостійність витоків культури предків народу українського. Hе німці, не гунни нам її принесли — народ сам заклав її підвалини. Це була неповторна культура, якої світ ще не бачив. Hе випадково на зауваження князя Ярослава Мудрого, який, спостерігаючи за роботою Сивоока, сказав: "Hезвично кладеш", той відповів: "Ото й тільки мистецтво, як незвичне… Владі це не до вподоби. Владі миле усталене. А краса лише в неоднаковості".

Своїм талантом Сивоок створив поезію в камені — величну Софію, яка стала духовним надбанням українського народу, доказом талановитості народних умільців сивої минувшини.

Щоб відтворити непідвладні часові моральні цінності, П. Загребельний вдається до двоплановості в оповіді. Духовні скарби давнини, що стали вічним джерелом духовності сьогодення, захищає мистецтвознавець двадцятого століття Гордій Отава. Саме він у полеміці з німецьким професором Шпурре відстояв ідею первісності культури українського народу, ціною свого життя зберігши від розкрадання фашистами творінь прадавнього генія. І бачимо ми перегук між образами Сивоока та Гордія Отави, його сина Бориса — продовжувача справи батька. І відчуваємо зв’язок поколінь українського народу, тих, що представляли його геній в добу Київської Русі, і сучасників, що примножують цей геній сьогодні. А об’єднуючою силою між цими поколіннями, між епохами, і не тільки минулими та сьогоднішніми, а й прийдешніми, виступає Софія Київська.

У час, коли в Україні йде процес державотворення, пробудження національної свідомості народу, повернення його до духовних цінностей предків, Софія Київська знову і знову набуває рис незаперечного символу нації. Її покликання сьогодні — об’єднати народ український навколо ідеї державності, незалежності, соборності України, принести порозуміння в ряди представників різних конфесій православ’я.

Пишалися Софією наші предки. То чи ж можемо ми не гордитися цією вічною красою сьогодні, чи можемо не відчувати тих духовних витоків, які йдуть до нас з нерозгаданих секретів її мозаїк та фресок, її витонченої оздоби?

Ми повинні цим гордитися. Ми зобов’язані вбирати в себе ці духовні витоки, дорогоцінні набутки минулих віків, бо це — пам’ять для нас і наших дітей, бо це — дух наших предків, який допомагає нам усвідомити себе як етнос, пройнятися гордістю за свою велич і вистояти, примножити надбання минулого і передати цей "лист у вічність" грядущим поколінням.

Варіант 3

Яке чудове й чарівне місто — Київ! Навколо стільки чудових споруд і пам’ятників, що лишилися з минулих часів: Золоті Ворота, Володимирська Гірка, Лавра, печери, Богдан Хмкльницький на баскому коні — все це прекрасне й вічне, формує доброзичливу, відкриту душу. І, зрозуміло, одну з найважливіших ролей у цьому формуванні відіграє славетна Софія Київська.

Про цей чудовий храм написано багато творів, і одним і найкращих і найповніших є роман Павла Загребельного «Диво». У ньому образ Софії справедливо зображено як символ духовної незламности й нескорености всього народу. У кожної нації, у кожної держави є своя неповторна та єдина святиня, без якої її неможливо уявити. І ось саме з Софією нерозривно пов’язано образ України.

Під час Великої Вітчизняної фашисти хотіли відібрати в нас цю святиню, тим самим принизивши наш народ. Багато читачів засуджують Гордія Отаву, що він не був на фронті, не вбивав німців, не рив траншей. Чи не варто цим людям замислитися, що лишитися в окупованому Києві сам на сам зі смертельною небезпекою, щоб урятувати Софію, захищати духовний скарб України, до останньої хвилини затягуючи пошуки схованих фресок, - чи не найбільша мужність на землі? А чому ж саме Софія уособлює собою всю Україну? Варто пригадати, як будувався цей храм. Якби мрія всіх візантійських священиків здійснилася, і в Києві було б возведено копію Софії Константинопольської, навряд чи вона стала справжньою святинею. У Софії відбилося все найкраще, що було створено ще до часів християнства на Русі. Історія нашого народу, його духовність, висока культура Київської Руси вивщуються над стародавнім містом. Стоїть і віками буде стояти наша Софія, наша Оранта, зі зболеними очима нещасної Ісси — вінець духовности нашого народу!



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.