Українська література — шкільні твори - 2023

«Я хочу правді бути вічним другом І ворогом одвічним злу» (За творчістю Василя Симоненка)

Василь Симоненко — поет громадянського звучання: глибокий, безкомпромісний, відвертий. Він не боявся вступати у двобій з несправедливістю, яку б високу посаду вона не займала, завжди боронив правду. У сонеті «Я молодий» поет чітко сформулював своє життєве кредо:

Не знаю ким — дияволом чи богом —

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

Так сміливо і прямо говорити було дуже небезпечно, та автор не боїться наслідків. У вірші «Злодій» розповідається про дядька, який щось украв у полі. Осуджуючи конкретне зло, Симоненко звертається до його першопричин, які він вбачає у невідповідності між словом і ділом:

Де вони ті, відгодовані й сірі,

Недорікуваті демагоги й брехуни,

Що в’язи скрутили дядьковій вірі,

Пробираючись в крісла й чини,

Їх би за грати! Їх би до суду!

Вірш «Злодій» — це крик болю поета за упосліджену долю і обкрадені надії селянина — творця хліба.

За своєю природою Симоненко був бійцем, добре знав, за що і проти чого воює. Поетові твори — це зброя у боротьбі з потворними явищами і вадами нашого суспільства. Вірш «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті» — дошкульна їдка сатира на безгосподарність. У могилу, де лежить качан, «лягли і людська праця, і щедроти нив». Пристрасно звучить звертання до безневинної жертви:

Качане мій, за що тебе згноїли ?

Качане мій, кому ти завинив!

Гнів і обурення проти тих, що гноять людську працю, звучать в останній строфі:

Ви убиваете людську надію

Так само, як убили качана.

А ось «Лист до всесвітнього обивателя». Обивателів мільйони. Вони «диво-фіранками» закрили від себе світ, дбаючи лише про свою шкуру. Але автор застерігає нас, що обивателі не такі безневинні, що це — страшна інертна сила на шляху прогресу.

У вірші «Моралісти нас довго вчили» звучить гостра критика на любителів порожньої красивої фрази.

Цілу галерею не тільки смішних, а й страшних у своєму цинізмі, нахабстві і глупоті типів показав Василь Симоненко у низці епітафій «Мандрівка по цвинтарю». Брехуни, яничари, нечисть, що заважає жити трудовому народу по-людськи, — антигерої цього твору.

Слово поета часом б’є з усього розмаху по пихатих чиновниках, у яких «пиха точить чоло», демагогах, які високими словами виправдовують свою бездіяльність, по снобах і славолюбцях.

Автор гостро і влучно каже, як «параграфи присіли біля столу», як на свіжу думку чатують «цитати із багнетами в руках», як бездушний чиновник

ладен розіпнути людину, яка поважає себе. Симоненко виставляє на громадський посміх все, що вважає негідним, принизливим для людини.

Поет співчував людям знедоленим і покривдженим. У новелі «Кривда» зображено хлопчика, який росте без батька, але потай мріє про нього, його перше в житті зіткнення з людською жорстокістю. Сусід пожартував, що Івасика дома жде батько, а дитина повірила і бігла додому, немов на свято. Лише дома хлопчик зрозумів, що з нього посміялись. Симоненко підтримує його хлоп’ячу помсту («вибив шибку одну із рогатки») як можливість у такий спосіб відстояти свою гідність перед людською глупотою і черствістю.

Василь Симоненко мав усі шанси швидко вибитись в люди завдяки своєму таланту, та творив він не на догоду сильним світу цього, а лише за велінням власного серця. У сонеті «Поет» автор створює узагальнений образ митця, незламного, твердого волею і свідомого свого високого покликання:

Я не вмирав. На прив’язі міцному

Мене, мов пса, покірні холуї

Тримали в закутку холодному, тісному,

Закинувши в віддалені краї.

Та, не піддавшись зарібку легкому,

Я не прислужував ніколи і нікому.

Такі твори не могли бути надруковані навіть у період хрущовської відлиги. Симоненко це добре розумів:

Хай сміються тупі кентаври!

В мене власна погорда есть!

Бо за ваші дешеві лаври

Не продав я совість і честь.

Поет болів болями свого народу, виступав за правду і справедливість, гнівно осуджував носіїв кривди і зла.

Я хочу правді бути вічним другом

І ворогом одвічним злу, —

таким було життєве кредо великого поета України, що ствердив його власним життям і безсмертям. Голос Симоненка став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу.