Українська література — шкільні твори - 2024

«Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі» (З улюблених поезій Ліни Костенко)

Всі публікації щодо:
Костенко Ліна

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться, —

у мене жодних претензій нема

до Долі — моєї обраниці.

Так говорить Ліна Костенко про ту нелегку ношу, яку вона взяла на свої жіночі плечі, про свідомо зроблений життєвий вибір. її поезія вивіряється вищою людською цінністю — правдою, їй поклялась авторка служити чесно і до останку і підтвердила свою клятву власним життям. Шістнадцять довгих років витримала вона випробування мовчанкою, коли не тільки вірші, але й ім’я поетеси зникло з літературного процесу. Та ніщо не могло змусити мужню жінку йти на компроміси з совістю, писати на догоду можновладцям. Вона писала лише за велінням власного серця.

Поезія Ліни Костенко ввійшла в мою душу, наповнила її красою, любов’ю до людей, до всього живого і прекрасного. Вірші поетеси вражають своєю задушевністю, щирістю, теплотою, що і сам стаєш іншим, кращим, читаючи їх.

У центрі художніх роздумів поетеси завжди перебуває людина як найвища цінність. Проблема «людина і війна» — наскрізна у її творчості. І найтрагічнішим віршем з цієї тематики є «Пастораль XX сторіччя». Серце стискається від болю і жалю, коли читаєш про страшну смерть трьох пастушків від «покиддя війни» — залишених гранат. Тільки жінка-мати могла сказати так: «Як їх зносили з поля! Набрякали від крові рядна». Сама природа страждає від горя. Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Та найбільший біль і розпач переживають матері загиблих хлопчиків, для них це горе — вічне. Але життя безперервне: і далі цвітуть мальви, спадають на землю вечори й світанки, народжуються діти. Ліна Костенко писала про війну, щоб передати свій тяжкий досвід поколінням, які війни не знали, застерегти їх від повторювання такої трагедії, підтримувати в них пам’ять про великий подвиг народу.

Минуле живе з нами, в нас, для нас, — переконливо доводить поетеса. Його уроки не повинні зникнути марно. Авторка засуджує позицію байдужості до зла й неправди, мовчазних, а інколи й зловісних свідків злочину у своїх віршах «Князь Василько», «Руан», «Брейгель. Шлях на Голгофу». Поезія «Руан» розповідає про спалення французької героїні Жанни д’Арк. Ціле місто прийшло дивитись на її смерть.

Ну хай — це кат, вогонь розвів ретельно.

А хто, Руане, хто примушував тебе?!

Ліна Костенко вважає, що поет повинен бути совістю народу. Якщо голос совісті стихає, то митець втрачає і свій талант:

Що доля нелегка — в цім користь і своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

Так могла сказати тільки людина твердих переконань і сильної волі,

І доля всіх її героїв нелегка. До них приходить Муза і обирає саме їх, «хоч є і кращі, і щасливіші». Але щоб стати творцем, не досить просто писати, треба писати правду життя, казати людям хоч кілька необхідних слів. Поезія для таких людей — «це свято, як любов».

Ліна Костенко ставить і вирішує проблему взаємин поета і народу. В поезії «Циганська муза» авторка стверджує, що митець — частинка народу і повинен страждати за свій народ, навіть коли його не розуміють і не хочуть розуміти.

Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?

Але ж, але ж, але ж... Народ не вибирають.

І сам ти тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

Ох, не тому, що він — найкращий на землі!

Дуже важливою в творчості поетеси є тема вірності собі. Вірність собі — це і вірність своїм переконанням, вірність друзям і коханим, вірність Вітчизні.

Знайти своє «я» на шляху до цього, утвердитись як сильна особистість — такий пафос багатьох її творів. Це і «Шукайте цензора в собі», «Циганська муза», «Трамплін для сосен і снігів», «Отак, як зроду, потаємно, з тилу...»

Ну що ж, нехай. Я сильна. Навіть зла.

Я знаю: слабкість — це одна з диверсій,

А я ще в диверсантах не була.

Та Ліна Костенко — жінка, і вона відчуває втому від своєї мужності, прагне ніжності й лицарської відданості. Цілий внутрішній світ поетеси розкривається в її інтимній ліриці. Поетеса благоговіє перед любов’ю, що виникає «як спалах, як сваволя, без дозволу, без права, без причин».

У багатьох любовних віршах авторки показано коротке щастя ліричної героїні, звучить туга за втраченим коханням. У світі злому і холодному... . «Не говори печальними очима», «Я дуже тяжко Вами відболіла...»). Та немає в них безнадії, бо

... тихе сяйво над моєю долею! —

Воно лишилось на усе життя.

Ліна Костенко передає той рідкісний і дорогоцінний момент у житті людини, коли кохання усвідомлюється як найвище духовне благо, що дає силу і наснагу, робить людину кращою, сильнішою. Це ми спостерігаємо в її поезіях «Недумано, негадано...». Божевілля моє, божемилля...», «Моя любове! Я перед тобою...»

Любов безкорислива, щира, що відкриває безмежну велич людської душі, оспівана у вірші «Не знаю, чи побачу Вас, чи ні...»

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні,

А, може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

Вірші Ліни Костенко для мене — добрі, щирі друзі і порадники, до яких хочеться звертатись знову і знову.