Українська література - шкільні твори - 2026

Відтворення засобами сентименталізму внутрішнього світу марусі та василя в повісті Г. Квітки-Основ’Яненка «Маруся»

Всі публікації щодо:
Квітка-Основ’яненко Григорій

Як відомо, сентименталізм утверджував чуттєву стихію на противагу культу розуму, робивакцент на почуттях та внутрішніх переживаннях людини. Все це дужеперекликається з вродженою м’якістю, здатністю до високих почуттів і чутливістюукраїнського народу. Саме тому цей напрям швидко завоював собі місце в українськійлітературі XVIII століття. І найяскравішим прикладом сентиментального твору, якщо брати до уваги сюжет та образи головних героїв, можна вважати «Марусю» Г.Квітки-Основ’яненка.

Пишучи цю повість, письменник хотів не просто відобразити життя селян, а створити таку історію, щоб, читаючи її, люди плакали. Метою його було довести, що українська мовапридатна не тільки для сатиричних та гумористичних творів, а й може зачепитиза живе. І це вдалося йому на славу.

Маруся й Василь — надзвичайно чутливі натури. Автор постійно звертає увагу на їхні почуття, і навітьскладається враження, що головним є не сюжет, бо письменник легко вирішуєскладні ситуації, а життя серця й душі.

Маруся і Василь нетільки вродливі, працьовиті, слухняні діти, вони ще й еталон чистоти тадоброчесності. Маруся не ходила на вечорниці та й інших відговорювала; обидвагерої богобоязні, живуть за законами Божими, відвідують церкву. Все цевідповідає образу сентиментального героя. Хлопець та дівчина щирі в усьому — вони закохалися з першого погляду, і письменник детально змальовує, якзароджується це почуття: «Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, якопарений. То був шутливий, жартівливий, на вигадки, на приклади — попередусіх…, тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклавпід стіл і ні до кого нічичирк, усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне іпустить очі під лоб». Відповідно поводилася і Маруся: «Тільки що став такВасиль говорити, то Маруся і нестямилась, серденько в неї так і б’ється, асама, як у лихоманці, так і труситься…».

Хлопець і дівчина швидкозрозуміли, що кохають один одного і відверто зізналися у своїх почуттях. Якізворушливі та щирі, повні пестливих слів їх розмови. Як справжній лицар, Василь охороняє Марусину честь: «Не бійсь мене; я знаю Бога небесного… я тебеобережу, як братик сестрицю…» Він навіть згоден поступитись щастям і любов’юзаради добра коханої, не суперечить Наумові Дроту, коли той відмовляє віддатиза нього доньку. Василь розуміє, що без Марусі не зазнає щастя, але воля старшоїлюдини для нього — закон. Маруся ж важко сприйняла відмову батька, «кріпко ідовго» за Василем журилася, «ледве-ледве з журби не вмерла», але в неї навіть іна думці не було виявити непослух. Та й Наум бажав доньці щастя — і осьпроблему вирішено й закохані знову разом. Проте це був би не сентиментальнийтвір, якби розв’язка була щасливою: напередодні, здавалося б, вже останньоїрозлуки в житті Маруся відчуває біду і плаче на плечі коханого: «Поминай мене, не удавайся у тугу… прощай на вікі вічні»…» Померла дівчина від туги закоханимі та й Василь недовго прожив, бо для нього життя без коханої — не життя.

У цій повісті Г. Квітка-Основ’яненко приділив таку пильну увагупочуттям своїх героїв, так щиро змалював їх любов, радість і страждання, що примусивне одного читача плакати над сторінками твору, який можна впевнено назвативершиною українського сентименталізму.