Українська література — шкільні твори - 2026

«Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя» (Василь Стус)

Всі публікації щодо:
Стус Василь

Кожен обирає собі власний шлях між життям і смертю, забуттям і безсмертям. Свою життєву дорогу Василь Стус вибрав собі сам. У тяжкі часи панування комуністичного тоталітарного режиму в Україні він вступив у суперечність з облудою і лицемірством, неправдою і злом, за що заплатив тюрмами, засланням, і, врешті, життям. Особливо боляче сприймав поет спробу тоталітаризму зневажити людську гідність і людські свободи, повністю зрусифікувати Україну, знищити нашу мову. Як справжній громадянин, Стус піклувався не власного долею, а долею України, її народу, долею демократії, української інтелігенції, яка переслідувалась владою. Активні виступи талановитого поета проти беззаконь, репресій трактувались відповідними органами як антирадянська агітація і пропаганда, його любов до рідного народу, стурбованість кризовим становищем української культури були розцінені як націоналізм. Стус двічі був покараний комуністичним режимом: у 1972 році його арештовують і засуджують на вісім років тюрми і заслання, в 1979 — на 15 років.

Покарання мали на меті задушити дух бунтівного поета, ізолювати його від України.

Як це нам нагадує долю нашого великого генія, нашого національного пророка Тараса Шевченка! Стус, як і Шевченко, був справжнім сином України, мужнім і сильним духом. Тортури, попри всі сподівання його катів, лише загострили в ньому реакцію на кривду, і вона набула характеру відкритої, безкомпромісної боротьби. Навіть в нелюдських умовах таборів і заслання поет залишався борцем. Він продовжує творити, хоче донести до читача свої болі і сподівання: «Голови гнути я не збираюся. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». Ці слова стали девізом життя великого поета і громадянина, який не міг бути щасливим, коли був нещасним його народ. Василь Стус повністю розділив його трагічну долю.

Україна була болем і радістю поета, головним смислом його життя. Вона жила в кожному рядку, написаному Стусом, в кожному його слові. Ще до арешту був написаний вірш «Сто років, як сконала Січ», в якому молодий поет відображає трагічну історію своєї землі. Та віра у її нескореність, в могутній дух її синів живе у серці автора:

Ти вже не згинеш, ти двожилава,

Земля, рабована віками,

І не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Розлука тільки підсилила синівський зв’язок з рідним краєм. Як і Тарасові Шевченку, що в степу безкраїм за Уралом бачив свою мальовничу Україну і створив більшість своїх ліричних шедеврів про неї, так і Стусові Україна бачилась в холодних табірних снігах. Бачилась на тюремних мурах як дзвінкий собор рідного краю, як калина, що зацвітає рудим цвітом. Поезія «За мною Київ тягнеться у снах» розкриває безмежну тугу за своєю вітчизною, за зеленою глицею і достиглими черешнями як символами рідної землі:

О коханий краю,

Ти наче посаг мій — у головах...

Поет звертається до матері, щоб вона чекала його, хоч і марне, чекала і виглядала з того світу, якщо він помре («Ввесь обшир мій чотири на чотири»). У цьому святому образі рідної матері вбачається нам образ Батьківщини, до якої сподівається вернутись її син. Він впевнений, що Україна «геть за ним стужіла». Думи про рідну землю, про дорогих і близьких серцю людей давали Василю Стусу силу і наснагу творити в тюремній неволі, стійко і мужньо переносити всі злигодні:

Вітчизно, Матере, Жоно!

Недоля ця, коли б не ти

Мене б косою підкосила,

А ти всі криларозкрилила...

Любов’ю до України, тугою за нею пройняті його вірші «Скучив за степом, скучив за лугом...», «Такий близький ти, краю мій», «О земле втрачена, явися...» Часом вона бачиться поетові «ошуканою», «навісною», «рідною чужиною», та він не мислить себе поза рідним краєм. Це його найбільша святиня, його духовний порятунок:

Все одно милішої нема

За оцю утрачену й ледачу,

За байдужу, осоружну, за

Землю цю, якою тільки й значу

І якою барвиться сльоза.

І той, у кого тяжкі муки душі зродили слова любові до своєї багатостраждальної Вітчизни, той мав право говорити їй і найгіркіші слова болю, гніву і сорому. Сорому за ту атмосферу обману, фальшу, зневажання людської гідності, сорому за покору, терпіння, мовчазне рабство своїх співвітчизників:

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

Вітчизно боягузів і убивць.

Морально рятувала Василя Стуса його поезія. Завдяки творчості мовби розсувались тюремні мури, падали грати. Його мужня муза загартовувалась у двобої з тоталітарною державою. Поет писав для нас, для свого народу: «Я пишу вірші і гадаю, що колись то потрібне буде моєму народові. А що мене мучать за них, то що зробиш? Комусь же треба підставляти свої плечі. Ось я й підставив свої. І мушу триматися». Поет пройшов через усі муки і страждання тюремного життя, та не втратив стійкості і мужності, вірності собі і своїм переконанням:

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю,чи тяжкий мій хрест,

Що перед вами, судді, не корюся

Є передчутті недовідомих верст,

Що жив, любив і не набрався скверни,

Ненависті, прокльону, каяття.

Ці слова — життєве кредо поета-патріота, людини, яка сама обрала свою долю і не відступила від обраного шляху. Стус вірить у справедливість справи, за яку бореться, і знає, що він потрібний своєму народові, що народ зрозуміє і оцінить його подвижницьку діяльність:

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя

Своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

І чесно гляну в чесні твої вічі

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Воістину пророчі слова. Василь Стус повернувся до свого народу через чотири роки по смерті. Повернувся у рідну землю його прах. Повертається до українського читача його поезія. Стус, як і Шевченко, любив Україну «во врем’я люте», в найтяжчі часи її національної руйнації, і в цей трагічний час своєю громадянською позицією у житті і творчості прирік себе на загибель. Тільки через смерть повертається до життя великий поет-подвижник, мученик, пророк, голос і сумління України.