Українська література — шкільні твори - 2025

Рідна мова в поезіях Максима Рильського та Володимира Сосюри

Всі публікації щодо:
Рильський Максим
Сосюра Володимир

Варіант 1

О мово рідна! Їй гаряче

Віддав я серце недарма

Без мови рідної, юначе,

Й народу нашого нема.

Володимир Сосюра.

Рідна мова як море — безмежне, безкрає. В ній мудрість віків і пам’ять тисячоліть, в ній неосяжна душа народу: його доброта і щедрість, радощі і печаль, його труд і його безсмертя. Немає мови — нема і народу, нації. Тому кожен народ оберігає її як святиню, бо знає: гине мова — гине і народ.

Наша рідна українська мова — це основа нашої культури, наш дух, наша пісня.

Материнська мова, батьківська хата, колискова пісня, рідна земля — тісно пов’язані між собою словосполучення, що стали символами Батьківщини. Не знати своєї мови — це значить забути матір, зрадити Батьківщину. Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова.

Велика любов до рідної мови звучала у творах видатних майстрів пера XIX — початку XX століття Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Олександра Олеся та інших. Вони творчо розвивали українську мову, вірили в її велике майбутнє.

Традиції видатних митців минулого продовжували письменники XX століття.

Визначний поет, перекладач, вчений, громадський діяч Максим Рильський присвятив рідній мові кілька поетичних творів.

Справжнім заповітом нащадкам став його вірш «Рідна мова», проголошений на IV з’їзді письменників України. Поет уславлює рідну мову, в якій відображається вся історія народу, все його життя.

Для автора рідна мова — це і шум віків, і боротьба за волю, це основа духовного життя народу.

У поезії тавруються «цареві блазні і кати», «раби на розум і на вдачу» — всі ті, хто намагався знищити українську мову. Однак в тяжкі часи національного гноблення український народ не зрікся своєї мови, зберіг її:

Але свій дух велично-гідний,

Як житнє зерно, берегла.

Жито в народній уяві — символ життя. Це зерно дало чудові плоди на дереві народного життя: прекрасні пісні і думи, дало безсмертну «Енеїду», дало великого Шевченка.

Завершується вірш натхненним звертанням поета до рідної мови:

Мужай, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братніх мов.

Живи, народу віще слово,

Над прахом царських корогов,

Цвіти над нами веселково,

Як мир, як щастя, як любов!

Порівняння живого слова народу з яскравою багатобарвною і мінливою веселкою не випадкове, бо у мові знаходить свій вияв весь різноманітний і мінливий навколишній світ.

У метафоричних висловах М. Рильського «життя духовного основа», «язик вогненний», «народу віще слово» розкривається величезна роль української мови в житті українського народу.

Високопатріотичний вірш «Рідна мова» прозвучав понад тридцять років тому, але слова його актуальні і сьогодні, бо поняття «народ», «культура», «рідна мова» вічні.

В іншому своєму вірші «Мова» поет звертається до кожного українця чи українки:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову...

Автор закликає своїх сучасників і нащадків не засмічувати рідну мову, дбати про її чистоту, прислухатися до мови народу, бо немає

.. мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово — це перлина...

Рильський рекомендує частіше заглядати у словник, вживати слова і вирази правильно, щоб мова була виразною, барвистою, багатою.

Так само піклувався про рідне слово один з найтонших українських ліриків Володимир Сосюра. Найкоштовнішою перлиною громадянської поезії автора є вірш «Любіть Україну». Поет палко любив свою вишневу Україну, її солов’їну мову і закликав любити своїх сучасників і нащадків. Сосюра не випадково вживає епітет «солов’їна», бо в ньому розкривається вся мелодійність, співучість українського слова, синівська любов автора до рідної мови.

Поезія «Як не любити рідну мову» наголошує на величезному значенні рідної мови для народу. «Народ без мови не народ», — каже поет.

Сосюра добирає найтепліші слова, порівнюючи мову з відблиском сонця, з чарівним розквітом весняного саду. Закінчується вірш закликом берегти рідну мову:

І в мирні дні й години бою

Її нам треба берегти.

Де б ти не був, вона з тобою

Іде звитяжно у світи.

Та ж думка втілена у вірші «Учись»:

Учися, мій хлоню, відмінником будь,

Люби і поля, і діброви!

Іде б ти не жив, не забудь

Своєї вкраїнської мови.

В образі «хлоні», тобто хлопчика, поет вбачає всю нашу шкільну молодь. До неї звертається він лагідними дохідливими словами, бажає здобувати висоти наук, завжди і всюди пам’ятати рідне слово, не соромитись материнської мови, цікавитись питаннями мовної культури.

Рядки поезій Максима Рильського і Володимира Сосюри особливо актуально звучать сьогодні, коли українська мова нарешті стала державною. Українська молодь, всі патріотично настроєні громадяни України повинні впроваджувати рідну мову у всі сфери суспільного життя, працювати так, щоб вона стала справді державною на всій території України.

Я вірю, що наше молоде покоління не зречеться своєї рідної мови, буде любити і берегти її, виконувати заповіти наших великих поетів.

Варіант 2

Найбільше й найдорожче добро в кожного народу — це його мова. Вона є найдивовижнішим і найчарівнішим скарбом, який створила людина за всю свою історію. Кожен народ оберігає цей скарб, його чистоту й багатство, бо знас: вмерла мова в устах народу — вмер і народ. У складних умовах похмурої імперської дійсності розвивалася українська мова. Російське самодержавство, проводячи згубну для нашого народу політику соціального і національного гніту, принижувало і душило все живе в народі. Царські жандарми ретельно стежили, «щоб од молдаванина до фінна на всіх яьиках» усе мовчало, впадало в безпам’ять, не знало ні свого роду, ні своєї історії. XIX і XX століття — тяжкі сторінки гласних і негласних заборон української мови, репресій; утисків, зневажання. Але наш народ зберіг свою мову. У цьому йому допомагала українська інтелігенція — репресована, знищувана, розстрілювана, але нескорена. Серед неї були видатні поети М. Рильський і П. Тичина, В. Сосюра і А. Малишко та інші, які виступали на захист прав, за самобутність української мови.

Щоб пояснити важку долю рідної мови М. Рильський звертається у своєму вірші «Рідна мова» до трагічної історії нашого народу. Страшні царські заборони і укази заковували наше слово в кайдани, перекривали йому подих, не пускали його до школи, літератури, мистецтва.

Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений крик,

В’язнили, кидали за грати…

Слабодухі люди, «блазні» на догоду царським сатрапам поспішили зрадити Україну, рідне слово, слухняно називаючи себе малоросами. Та слово наше знайшло місце у душі і пам’яті справжнього українця-патріота. Думати по-українськи ніхто не міг заборонити! Мова ожила, спалахнула неопалимою купиною Шевченкової поезії. Геніальний Кобзар підніс рідне слово на таку духовну висоту, де воно розправило свої крила і розквітло у всіх поетичних барвах. Шевченкову естафету підхопили наші патріоти. Це незабутній І.

Франко і геніальна наша Леся Українка, які не мовчали, а словом, як мечем, боролися проти царських підручних, що топтали нашу гідність, наше мову.

«Зробить калікою з калік тебе хотіли, рідна мати» — гнівно зазначає М. Рильський, і він закликає відроджувати рідну мову, дбати про її духовний розквіт:«Як парость виноградної лози, плекайте мову… чистіша від сльози вона хай буде!» Не меншого переслідування зазнало наше слово у сталінську й брежневську добу. Любити Україну і її мову стає смертельним гріхом. Нові репресії, звинувачення у «націоналізмі» не припинялися. Насамперед це торкнулося мужнього поета Володимира Сосюри. і Нині із забуття повертаються йок, полум’яні твори «Юнакові». «До брата», крамольні «Мазепа», «Розстріляне відродження», де автор порушус національні проблеми, особливо мовні. Значну увагу привертає вірш «Юнакові», адресований молодим:

Прийми слова мої жагучі,

Як заповіт, юначе мій.

Що ж заповідає поет? Що радить? Перш за все Володимир Сосюра засуджує національний нігілізм у ставленні до мови, який проявлявся у декого з молодих:

Листку подібний над землею,

Що вітер з дерева зрива,

Хто мову матері своєї

Як син невдячний забува.

Автор звертається до молодих з проханням: не ростіть безбатченками, пустоцвітами, відступниками від материнської мови, адже «без мови рідної, юначе, й народу нашого нема». За спогадами письменника Сергія Гальченка у другій половині шістдесятих мало не з-під поли читали твори Сосюри «Любіть Україну», «Юнакові», «До брата». У посланні «До брата» теж біль поета за долю рідної мови:

Невже народ мій мову гудить!?

Не вірю я! Це не народ!

Окремі люди. їм не знати

Сяйливих творчості висот.

І хай людей таких багато,

Але нас більше! Ми — народ!

З великою синівською любов’ю говорить поет про багатство рідного слова, його чудодійну силу в поезії «О мово моя!» Мова — «душа голосна України» має магічну силу, яку поет підкреслює за допомогою метафоричних зворотів-персоніфікацій. Вона — «сурми на сонці…», «вибухів огненних повна», гостріша за крицю багнета», мова «єднає сердець міліони». Свій щирий монолог на честь мови поет увінчує строфою:

Це матері мова Я звуки твої

Люблю, наче очі дитини…

О мова вкраїнська! Хто любить її,

Той любить мою Україну.

Ми щасливі і горді тим що на білому світі є справжнє диво калинове — наша співуча українська мова, є розкішний мистецький світ, витворений розумом і серцем славних синів і дочок. Нам, українцям, треба леліяти рідну мову, плекати її, вчити своїх дітей, онуків і правнуків, — усе робити для розквіту українського слова, пісні, красного письменства. .

Хай немеркнучим заповітом усім живим і ненародженим синам і дочкам України стануть полум’яні слова М. Рильського:

Мужай, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братніх мов.

Живи, народу вільне слово,

Над прахом царських корогов,

Цвіти над нами веселково,

Як мир, як щастя, як любов!

М. Рильський проголосив ці патріотичні слова понад 30 років тому, а звучать вони свіжо, актуально, бо вічним є народ, його національна свідомість, його культура і рідна мова. Любов до рідної мови к : заперечує любові і пошани до інших мов і народів. З любові до рідного краю, до рідної мови виникає любов і повага до всього людства.

Варіант 3

Доля нашої країни, як і доля рідної української мови, невесела і складна. Наша Батьківщина у всі часи свого існування приваблювала своїми багатствами неситі очі загарбників. А захоплюючи українські землі, загарбники робили все, щоб наші співвітчизники втратили не тільки рідну мову, а й національну пам’ять, адже саме людей без коренів найлегше зробити зрадниками, найманцями і холопами.

Наприклад, за часів панування польської шляхти каралися ті люди, які розмовляли українською. У ті часи, коли Україна входила до Російської імперії, заборонялося друкування українських книжок. А під час Радянської влади на словах Україну підтримували, але водночас методично знищували найкращих носіїв мови і найталановитіших українських митців — письменників поетів і драматургів.

В тому, що українська мова й досі жива, в тому, що зараз вона переживає свій розквіт, заслуга тих, хто, незважаючи на заборону та перешкоди, часом смертельно небезпечні, писав українською казки, повісті та вірші, п’єси та романи. Саме ці автори найчастіше страждали від звинувачень у шовінізмі та націоналізмі. Через це пройшли такі видатні українські митці, як П. Тичина, М. Стельмах, В. Сосюра, М. Рильський та багато інших. Але попри все, вони працювали усе своє життя і все ж таки зберегли неповторну українську мову.

Видатний український поет Володимир Сосюра був поетом негучної довірливої інтонації і тому досить рідко використовував у своїх творах звертання до читача, прямі заклики і гасла. Але добре відчувалося, що з його душі постійно рвався крик, особливо, коли автор закликав берегти і любити рідну мову, рідну землю і рідну країну. Наприклад, у своєму вірші «Юнакові» В. Сосюра каже наполегливо і твердо:

«Листку подібний над землею,

що вітер з дерева зрива,

хто мову матері своєї,

як син невдячний, забува».

Приводом до звинувачення В. Сосюри у шовінізмі та націоналізмі стала поезія «Любіть Україну», причому тільки через те, що автор висловив у вірші зрозумілі кожному речі: не можна любити власний народ, ненавидячи людство, і не можна любити людство, не люблячи свій народ.

Не менш часто замислювався над значенням української мови для народу і М. Рильський. Поет був гарним знавцем скарбів рідної мови, він уболівав за її красу і чистоту, наполягав, щоб українці:

«Як парость виноградної лози,

Плекали мову…»

Митець був впевнений в тому, що мова повинна бути «чистішою від сльози».

Як це не гірко визнавати, але ідеї В. Сосюри і М. Рильського залишаються актуальними і в наші часи. Зараз українська мова отримала державну підтримку, вона лунає з екранів телевізорів, її можна почути на вулицях будь-якого українського міста. Але й сьогодні, за великим рахунком, ми чуємо суржик, перекручені англійські та російські слова. Зовсім не про це мріяв М. Рильський:

«Мужай, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братських мов!»

І тільки чиста мова у вустах обізнаної людини може стати тією силою, про яку писав В. Сосюра у вірші «Я знаю силу слова»:

«Воно проміння швидше,

в нім думка й почуття.

Воно іде в народи

для вічного життя».

Варіант 4

О, як переливалися пісні

Під Вашою гарячою рукою

Хоч тихі, а, мов травень,

Голосні!

/ М. Рильський /

Дійсно, всі поетичні твори Павла Тичини схожі на травень, бо в них звучить непереможним акордом свіжість і молодість, надія і сподіван ня. Як весна, що буяє радістю, примушує тіло дрижати від солодкої втоми, так поезія П. Тичини впливає на розум і серце людини. Впливає всеперемагаюче, бо насичена вона глибиною і щирістю почуттів митця.

Правду говорять, що у кожного поета, який досяг високої майстер ності, є свій вірш. Вірш, що відрізняється самобутністю стилю і художньою довершеністю. За таким твором навіть без прізвища вгадується автор. Тичинівські вірші ж вгадати неважко, бо світяться вони розмаїтими діамантами: мрійливою закоханістю і світлою радістю, безмежною вірністю і глибокою відданістю. Ці почуття стосуються як людини, так і природи, що надихала його. Не залишають нас байдужими прості, але водночас хвилюючі рядки вірша:

Ви знаєте, як липа шелестить

У місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі

Кохана спить

("Ви знаєте, як липа шелестить")

Хіба не щиросерде почуття вилилось у ці рядочки? Читаєш, а серце мліє від краси і ніжності. Хочеться й самій так само поетично й просто вилити потаємні почуття. Вилити навіть тоді, коли ці почуття не мають взаємності. І цьому теж навчають мене рядочки тичинівської поезії, проникнені м’якістю й мелодикою, щирим захопленям і світлим смутком:

О люба Інно, ніжна Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

("О люба Інно…")

Ліричний струмінь пронизує навіть громадянську лірику Павла Тичини, бо й у творах, присвячених народові України звучить гімн вірності і любові:

О Україно! Сонце волі!

Від ран твоїх мене болить

За тебе б — ворога спалить

Твою скорботу, муки болі

Я хочу в себе перелить.

("Матері забуть не можу")

Не менш разючим є у Тичини ще одне: дивовижна взаємодія звукового і світлового понять. Простежується це явище у багатьох поезіях, але, на мою думку, найяскравіше відображене у вірші "Арфами, арфами…":

Арфами, арфами —

Золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна,

Запашна,

Квітами — перлами

Закосичена.

Правда, чудовий передзвін кольору і звуку чарує душу? Лоскоче потаємні куточки свідомості, наповнює мозок і серце світлою радістю.

Не маю можливості проаналізувати всі ліричні твори П. Г. Тичини. Але запевняю вас: скрізь присутні глибокі і щирі почуття поета, сповнені любові, ніжного трепету, оптимізму. Дуже радію з приводу того, що доторкнулася струнами свого серця до багатоголосих віршів Тичини. Впевнена, що допоможуть мені прочитані твори стати людиною справді чуйною, щирою, відвертою в нашому складному житті. Допоможуть бачити і творити добро, з ніжністю нести його людям.