Українська література — шкільні твори - 2026

Засудження війни в кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»

В історію української і світової культури Олександр Довженко увійшов як геніальний кіномитець і талановитий письменник — автор кіноповістей/ оповідань, п’єс, публіцистичних і мистецьких творів.

Трагічною була доля митця. Він палко любив свою Україну, та йому було заборонено там жити сталінськими сатрапами. За любов до своєї Батьківщини він відбував прикрите заслання в Москві, але і там він знайшов сили творити. Україна була його болем, його мрією і натхненням. Всі задуми і прагнення Довженка були пов’язані з долею рідної землі, долею свого народу.

І коли на Україну обрушились чорні полчища інтервентів, письменник задумав і створив великий твір про війну як народну трагедію України. У своєму «Щоденнику» автор відзначав: «Написав я «Україну в огні» з огненним болем в серці і палким стражданням за Україну, ... з болючим жалем і страхом за її долю. Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли велика загроза нависла над нещасною моєю землею».

Основна думка твору, що пронизує його наскрізь, — засудження війни як великого людського лиха .

Війна, на думку Довженка , суперечить самій природі людини з її одвічними прагненнями добра, свободи, краси, бо несе кров, страждання, смерть. Що є страшнішого у житті, ніж позбавити людину життя ? А війна, яка брудним ураганом пронеслася над Україною, забрала мільйони людських життів: побила, повішала, розігнала в неволю.

Устами свого героя Лавріна Запорожця автор проклинає війну, яка скрізь сіє смерть: «Що смерть моя і моїх дітей ? — думав Запорожець. — І що мої мізерні муки, коли зникають у небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю...»

Для Довженка війна з фашизмом — це нечувана в світі бойня, коли ріками тече людська кров, і ріки ці виходять з берегів. Глибоким болем і скорботою пройняті ліричні звертання автора до своєї поруйнованої, обездоленої, в загравах пожеж землі: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупами запалися ... Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою і жалем». Як це нагадує нам безсмертне «Слово о полку Ігоревім» з болісним переживанням його автора за свою землю!

Війна — це море людського плачу і скорботи, розлука з найріднішими людьми. У кіноповісті яскраво змальовано, як бігли за своїми синами, випроводжаючи їх на війну, матері, заливались слізьми дружини, хапали батьків за руки діти. Лаврін Запорожець повіз на війну п’ятьох своїх синів, і, ще не доїхавши до станції, під час нальоту ворожої авіації загинув його веселий і гордий Савка. Так на переправах і в боях гинули кращі з кращих нащадків запорозьких козаків.

Війна — це горе і сльози дівчат, краса і ніжність яких може бути зганьблена, зневажена чужинцями. Через які терни пройшли Олеся, Христя Хутірна, сотні таких дівчат, скільки горя і бруду прилипало до їх молодих тіл і душ, які поневіряння переносили! Співчуття до їх покривджених війною доль живе у серці митця, ці дівчата для нього — мучениці, святі у своєму стражданні.

Свій осуд фашизмові, загарбницькій суті окупації як протизаконної і аморальної дії Довженко виразив образом полковника Ернста фон Крауза та його сина Людвіга. Це ті з мільйонів зайд, що принесли на українську землю страждання і смерть, жорстокі вбивці, для яких людське життя нічого не варте. Письменник показує обох Краузів в «роботі»: вони особисто розстрілюють безвинних людей, завдають їм страшних тортур. Руки їх по лікті в людській крові. Коли готували шибениці для повішення, Людвіг відчував себе щасливим. Серце холоне від жаху, коли читаємо про страхітливі картини помсти фон Крауза за свого сина: «Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити уже на землі, не бачить нічого, не клясти, не плакать, плигали в розпачі в огонь услід за дітьми і згоряли у полумї страшного німецького суду». Цю жорстокість не можна нічим виправдати. Війна вже набрала для фашистів характеру «одвертого масового злочину».

Своє ставлення до ворогів Довженко висловлює відкрито, називаючи їх тупоголовими німецькими вбивцями, гітлерівськими псами, жорстокими мерзотниками, героями шибениць, масових палійств і гвалтувань.

Війна калічила людські душі. В тяжкий час випробувань виринала на поверхню вся мізерність, ницість людська, до пори до часу прихована. Слабкі духом ставали дезертирами, а потім ішли в поліцаї і опускались все нижче і нижче. Павло Хутірний випадково вбив свого батька, коли той намагався усовістити його.

Зате людей мужніх, сильних духом, патріотів своєї Вітчизни — таких, як Лаврін Запорожець з синами чи Василь Кравчина, письменник зображає гіперболізовано, в дусі українського народного епосу. Це могутні богатирі, що беззбройні перемагають озброєного ворога. Лаврін Запорожець один знищив половину ворожих автоматників у концтаборі і вивів людей на свободу. Під стать Лавріну і його сини, особливо Роман.

У повісті багато батальних картин. Бої були такими страшними, що їх жаху не витримували ні рослини, ні тварини: «Одна лише людина могла витерпіти бій. Тут боролося безсмертя із смертю... Повітря горіло. На бійцях загорялись сорочки. Палали спини у людей. Сім разів сходились бійці з противником.»

У таких жорстоких боях гинули не тільки вороги, а й наші люди. Та коли смерть українців оберталась їх безсмертям, бо гинули вони, захищаючи свою землю, свій народ, то смерть фашистів була закономірною. Хто прийде на нашу землю з мечем, від меча і мусить загинути.

Війна нищила людську працю. Уже в перші дні горять жита, палають, топчуться кіньми, нищаться підводами. Квітучі міста і села перетворюються в попелища. Кіноповість пронизана описами пожеж. І сама назва твору метафорично говорить про спалені села й міста, про кинутих у вогонь людей, про вогонь помсти і ненависті до ворогів у живих.

Кожен рядок твору буквально кричить про біль автора за свою сплюндровану землю, яка знову стала великою Руїною, за свій багатостраждальний народ, вибухає гнівом і обуренням проти тих, хто розв’язав війну, хто втілював в життя ідеї божевільного фюрера.

Всім своїм серцем людини і митця Довженко різко засуджує війну як велике лихо, що приносить людям страждання і смерть, жорстокість і насильство, розбрат і душевне каліцтво. Та письменник вірить, що наш народ, загартований у многолітніх жертвах, винесе і таку війну, перенесе всі страждання, але не загине, а вийде переможцем. Народ, який «звик тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому», безсмертний.