Українська література - шкільні твори - 2026

Інтимна лірика Дмитра Павличка

Варіант 1

I. Д. Павличко — творець інтимної лірики, перейнятої суспільним звучанням.

(Уже в перших збірках поета опубліковано вірші, де розкрита ніжна душа закоханого юнака, морально-етична краса його образу).

II. «У багатті другого кохання першого завжди іскринка тліє…»

1. Цикл «Пахощі хвої» (книга «Бистрина»). (У циклі зібрані вірші про кохання і вірність, про духовне багатство людини).

2. Книга «Моя земля» — художнє втілення вічної проблеми — кохання, ставлення до природи, до хліба, до праці як мірила оцінки людини.

3. Поезія «Коли ми йшли удвох з тобою…». (Образи вірша постають у контрастному зіставленні. Ліричний герой гладить золоте колосся і згадує ті колосочки, що «давно колись, ще у неволі, нишком збирав на чужому лану». Дівчина грубо топче колоски, «немов траву безплідну дику», «вона не чула крику тих колосочків».

Конфлікт вірша складний. Він відображає глибоку душевну драму ліричного героя, який засвоїв правила народної етики у ставленні до хліба і людської праці, і тому з гірким болем спостерігає байдужість коханої до того, що йому було найдорожчим. У цій драмі перемагає принцип, вироблений у надрах трудового народу).

4. Збірка «Таємниця твого обличчя» — поема великої любові з її радощами й печалями. (До збірки увійшли 84 поезії. «Я бачив тебе сьогодні», «Коли мені не допоможуть вірші…», «Так, ти одна, моя любове», «Над нашим світом», «Пахне хлібом трава», «Я стужився, мила, за тобою», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Поцілунки твої солоні…», «Розплелись, розсипались, розпались» та інші.

У поезіях збірки звучить багата тама людських почуттів — радість кохання, очікування милої, зустріч з нею, гіркота розлук і розчарувань).

5. Поезія «Дзвенить у зорях небо чисте». (Драматургія вірпіа висловлена лаконічно й виразно. Настрій ліричного героя залежить від мінливостей у природі і тоді душа поета — «наче дерево безлисте, зазеленіла на снігу», «понад снігами зацвіла». Все змінюється в природі і людині, якій «до любові справдешньої, до дружби, що живе в літах», буває так нелегко йти). «Я стужився, мила, за тобою». (В основі поезії оспіваний у народних піснях образ явора, його милої явіроньки, їхнє безнадійне кохання. Явір став символом болю й невимовної журби. Він тужить за своєю судженою, їхнє молоде кохання з’являється лише в снах).

III. Інтимна лірика Д. Павличка — майстерне розкриття дивовижного таїнства любові. (Любов — могутнє й прекрасне почуття. Вона здатна одним спалахом окреслити в людині кращі й гірші сторони її єства. І критерієм оцінок виступає етика й мораль, які утвердилися у свідомості народу протягом віків).

Варіант 2

Тема, яка ніколи не зникне ні в мистецтві, ні в літературі — це тема любові, яка назавжди залишиться вічною. Виникає питання: чому саме кохання? Бо неможливо знайти ще таке почуття, яке змогло б окриляти, оновлювати, перевертати душі закоханих людей. Не можуть оминути цієї, такої земної й одночасно небесної теми, і поети, які самі по собі є творчими, відкритими і чуйними людьми.

Не змогла залишити мене байдужим інтимна лірика Дмитра Павличка, його поезія, немов сонце, від якого розходяться промені — гарячі, чисті промені справжнього почуття, які проникають в душі і серця читачів. Серед віршів Дмитра Павличка є деякі, які мені найбільш запали до душі. До них відноситься і вірш « Я бачив тебе сьогодні»:

«Я бачив тебе сьогодні.

Між дівчатками з п’ятого класу.

Ти така ж, як вони:

Тонесенька стебелина,

Навколо якої скакалка

Гуде, як пропелер».

Рідко зустрінеш вірші про кохання, читаючи які, перехоплює подих. Та, на мій погляд, саме такими і є вірші Дмитра Павличка. В одному зі своїх віршів поет каже: «Моя любове, ти — як Бог. І цим настроєм, цим відчуттям — милуванням коханою, пронизана вся поезія Дмитра Павличка. Мені дуже подобається його ставлення до жінки, ставлення до почуття любові як до чогось святого, сакрального, вічного. Словами «…бо коротка весна, а ти безконечна, як всесвіт» поет закінчує свій вірш «Я прилітав до тебе». В цих рядках відчувається талант не лише поетичний, а й людський, який дає змогу розгледіти в близький людині всю незвідність та глибину людського почуття, всю бездонність душі, самої суті людини.

«Все не те, коли нема любові», — каже поет, бо в його віршах любов є неповторним джерелом наснаги, яка дає сили творити, боротися, жити, працювати.

Мені імпонують слова Дмитра Павличка, які він написав у своїй автобіографії: «Мені дорікають, що моя лірика надто земна. Справедливий докір. Я, повірте, живу на землі, маю всі вади гарячої божественної глини, з якої творець зліпив людину, але моя любов, хоч натикалася вона на гострі предмети, була і є ранимою, не відчувала і не відчуває наближення смерті. Переповнена життям, вона втішається розкошами грішного суходолу і тужливо дивиться в небеса». Це почуття поет проніс через усі свої вірші і воно залишиться безсмертним, як і його вірші — світлі, прості, хвилюючі…

Є таке судження, що вся світова література тримається лише на двох темах — темі кохання і темі смерті. А хіба увесь Всесвіт, усе життя людства побудовано не так само, ні на цих двох поняттях?

Варіант 3

"Поезію творить любов…" — так написав у автобіографії Дмитро Павличко. Якщо продовжити думку поета, можна сказати, що все добре на землі робиться з любові — інакше світ давно б загинув.

Інтимна лірика Павличка відзначається щирістю, пристрастю і глибиною. Вперше читач познайомився з нею у циклі віршів "Пахощі хвої", пізніше ця тема була продовжена у збірці "Гранослов" і особливо виразно піднеслася в збірці "Таємниця твого обличчя" У більшості віршів цієї збірки йде мова не про конкретні переживання чи стосунки, а про любов як творчу силу, що живе за законами вічного оновлення, є вічним началом.

Із вершини життєвого досвіду поет оспівує любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості, безсмертя людської душі, основу всього сущого.

Любов як могутній двигун людського життя — наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, яку намагається розгадати поет, сягаючи філософських висот, доходячи до важливих істин: любов може бути не тільки джерелом радості і щастя, а й приносити страждання і розчарування.

Духовне потрясіння переживає ліричний герой, усвідомивши трагічну суперечність між безконечною любов’ю і конечним життям:

Та вже не прилетить моя любов прозора,

І добре, що нема нікому вороття,

Що на одну любов дано одне життя.

Драма нерозділеного кохання оспівана в поезії "Ніч була ясна, я стежками біг". Закоханий поспішає до милої, так що аж його "стопи опікав кам’яний моріг". Дорогою він, як метелика, впіймав зорю, яку ніс в подарунок коханій. Але не захотіла вона прийняти його дарунок, не вийшла, прогнала. І тепер уже назад побіг крізь ніч закоханий, стискаючи в руці, мов бите скло, "мертвої зорі неживе крило".

Ліричний герой вірша "Я стужився, мила, за тобою" так палко кохає, так тужить в розлуці за коханою, що з туги обернувся на явора, який стоїть, палений журбою, одинокий серед інших дерев. Плине час, на зміну весні приходить зима з колючими снігами, та не забуває явір свою яворину і її молоде кохання, печаль у його душі за нею така висока, як небеса, і така журлива, як пісня, що її можна оспівати, зробивши з неї скрипку.

Про те, яким болючим може бути розчарування закоханої людини, розповідає вірш "Коли ми йшли удвох з тобою". Юнак, ідучи вузькою стежкою по полю зі своєю коханою, ніжно гладив золоте колосся, бо

…те колоссячко вусате —

То невсипущий труд мозільний…

То хліб, що матінка-гуцулка

З долівки вчила піднімати,

Як батька в руку, цілувати…

І раптом він побачив, що його "струнка, солодка згуба" грубо топтала колоски пшениці, не чуючи крику тих колосочків, не розуміючи святості пшеничного колосу. Від надмірної любові закоханий юнак змовчав, але йому здалося:

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так небрежно.

Поезія Дмитра Павличка навчає нас дбайливо і трепетно ставитися до найсвятішого і найглибшого людського почуття, ім’я якому — Любов.

Варіант 4

Світова література знає немало інтимної поезії найчистішої проби. Пригадаймо сонети Петрарки, лірику Пушкіна, неповторне «Зів’яле листя» І. Франка, поезію Сосюри. Павличку вдалося сказати оригінальне слово про животворні емоції кохання.

Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого — одна з характерних для поета. захоплення жіночою красою, палкий жаль за втраченим коханням, вибагливість в інтимних стосунках — такі почуття проймають цикл поезій «Пахощі хвої». Ця тема пізніше продовжена у книзі «Гранослов» і найглибше розроблена у збірці «Таємниця твого обличчя». «Вічна» тема знаходить в особі Д. Павличка свого неповторного співця.

Вірш Павличка «Коли ми йшли удвох з тобою…» порушує важливі морально-етичні проблеми. Цей твір, полемічний за змістом, змушує нас замислитись над найпрекраснішим із людських почуттів, яким треба дорожити.

Поезія Павличка не повторює вже відомого. У традиційну тему кохання поет вносить нові відтінки. Вони зумовлені психологічною драмою, яку пережив ліричний герой у тій життєвій ситуації, де найдорожча для нього людина так неймовірно байдуже, наче бур’ян, топтала повнозерні хлібні колоски, схилені до землі.

Закоханий юнак не зважився в ту мить сказати дівчині, як йому гірко і боляче бачити стоптане золоте колосся. Боляче, що вона не замислювалася над тим, скільки праці у тих колосках, не помічала і не чула німотного крику знівечених нею колосків пшениці, як не чула й того, що так німо кричали його найніжніші почуття, стоптані разом із колоссям.

Поезія «Два кольори» — твір також емоційно-роздумливої інтимної лірики. Чимало років спливло відтоді, як двома кольорами, червоними і чорними нитками вишила мати сорочку для сина, який «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». Немало тих шляхів пройдено від юної весни, в яку проводжала мати, до днів передосінніх…

Пронесені крізь роки і відстані, як заповіт, як материнська пісня любові й зажури, два кольори вийшли зі згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що водило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні і радісні дороги, як узори на материнім гаптуванні.

Два кольори — дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне і майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби і багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.

«Вічна тема» Д. Павличка спонукає читачів до роздумів, підносить у помислах і ділах, робить благороднішими. Вірш поета «Моя любове, ти — як Бог?» — яскравий приклад цього. Любов осяває душу людини. Любов не можна побачити й почути так само, як Бога, її дано лише відчувати.

Дмитро Павличко виспівав свою «вічну» тему ніби одним подихом, вклавши в неї радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого великим коханням серця.