Українська література - шкільні твори - 2026

Мова - це душа народу, «щоденне чудо», «сонця зір» (за творчістю Д. Павличка)

О рідне слово, хто без тебе я?

Дмитро Павличко

Син простого хлібороба з Прикарпаття, Павличко приніс у велику літературу долю свого краю. Івано-Франківщина… У підгірському селі Стопчатові 28 вересня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. «Стопчатів — моя колиска і гордість моя», — скаже він пізніше. А довкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край Довбуша, край, де квітували таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка.

Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїнських землях нічим не стримуваний розбій. Трудовий люд терпів від соціального й національного гніту. Навчаючись у польській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки. Школа була польська, українська мова — заборонена. Конфлікти, що з цього виникали, поет пригадає потім у нотатках «Про себе» та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності. «За мову мужицьку не раз на колінах довелося у школі стояти мені…» Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всмоктуватиме духовні скарби інших народів та епох. І все це покріплюватиме в ньому любовне, трепетне бережливе ставлення до рідної мови. Захист і плекання її стануть для Д. Павличка — одного з най- освіченіших літераторів сьогодення — справою обов’язку і честі.

У книжці «Правда кличе!» поет торкається гострих проблем розвитку української національної культури, мови, історії, мистецтва. Так, у вірші «Ти зрікся мови рідної…» Д. Павличко картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбатченком, перевертнем:

Ти зрікся мови рідної, нема Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх-погорду!

Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одного знайомого в справах філологічних», у якому також ідеться про негідника-ледаря, що «рідне поле на- пропаще в будяччі кинув…, що рідне слово в собі згасив, неначе ватру».

Так писав поет на початку свого творчого шляху. А ось твори пізнішого Павличка (цикл «Вірші з Монголії», 1988 р.).

У поезії «Між горами в долинах — білі юрти…» йдеться про любов монголів до своєї вітчизни, до рідної мови, яку вони шанують і бережуть — «дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою». Поет припускає, що якби навіть сам Бог запропонував монголам «півсвіту…, Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: — Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!» Адже мова народу — найсвя- тіше його багатство, його скарб:

То — наше слово, то — щоденне чудо.

То — сонця зір крізь каменя більмо.

То — дух народу — о всесильний Буддо! —

Все в нас бери — лиш мови не дамо!..

Синівській відданості монголів рідному слову, пісні, всім проявам духовного багатства нації поет протиставляє своїх «рідних» земляків (чи монголів, як їх названо колись). Глибоко западає в душу його докір:

А ви, мої освічені монголи,

Нагі внучата княжої землі.

Все віддали — і рідну мову й школи За знак манкурта на низькім чолі.

Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, на Україні — понад п’ять мільйонів. Це — наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась у республіці керівництвом майже всіх рангів.

Роздуми Павличка про місце української мови в минулому, сучасному та майбутньому світі лягли в основу поезії «В кабінеті Леніна». Вперше цей вірш побачив світ у книжці «Гранослов» 1967 року, а потім понад 20 літ був заборонений і тільки 1989 року його знов опубліковано в тритомному зібранні творів поета.

Вірш пройнятий глибокою тривогою за рідну мову. Згадка про сумнозвісного Валуєва в душі поета породжує риторичне запитання:

Чи довго душа твоя, мов гад, покручена.

Буде вповзати до нашого дому?

Циркуляр царського міністра, гадає поет, і понині дивись та й вишкірить свою живучість у вигляді сусловської теорії про злиття націй, а відтак і мов. У роки сталінського засилля, брежнєвського застою проводилась відверта, нахабна політика русифікації, гноблення націй і їхніх культур, їхніх мов.

Завзято старалися емісари Суслова в Україні — особливо в царині народної освіти. Вони позбавили наших дітей у дошкільних закладах, в середній та вищій школах можливості вивчати рідну українську мову, літературу, історію. В багатьох містах, великих і малих, або зовсім позакривали українські школи, або їх залишилися одиниці. Звичайно, спокійно спостерігати все це і мовчати поет не міг. Мова українська — мова великого народу жила й буде жити — стверджує поет.

Усміхайся мові своїй,

Тарасе!

Вона не упала

під натаєм.

Вона і в тундрі не стала

карликом.

І ми сьогодні із нею встаєм.

Ліричний герой поезії «Якби я втратив очі, Україно…» любить природу, культуру свого народу. Навіть осліпнувши, він не впав би у відчай, бо йому «лунала б мова солов’їна: увесь невидимий для нього світ «від сяйва слова знову б заяснів». На запитання, яким починається сонет «О рідне слово, хто без тебе я?», розгорнута відповідь у наступних рядках: «Німий жебрак, старцюючий бродяга, мертвяк, оброслий плиттям саркофага, прах, купа жалюгідного рам’я». В такий непотріб може перетворитися той, хто занедбає священний обов’язок громадянина і патріота — любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім’я». Мова нашого багатомільйонного народу дорога й тим, що її у спадок передали «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків.

Вірним лицарем і оборонцем рідного слова був і залишається Дмитро Васильович Павличко, подвижник, невтомний борець за національно-культурне відродження українського народу, його історії, мови, національної гідності.