Українська література - шкільні твори - 2026

Дмитро Павличко - полум’яний патріот і громадянин рідної землі

Стародавній народ майя знищили жорстокі й шалені конкістадори — іспанські завойовники. Глава францисканської місії в Юкатані Дієго де Ланда 1562 року спалив бібліотеки давнього народу. Здавалося, що в результаті християнізації індіанці повністю забули свою писемну культуру. Але всього три уцілілі рукописи та велика кількість написів на скелях, вівтарях, стінах будівель, кераміці, що охоплюють понад тисячолітній період часу, нагадують людству, що такий народ був на землі.

У джунглях Гватемали з космосу було помічено білий камінь будівель стародавнього храму. Коли було вирубано з віковічних дерев та ліан той покинутий і забутий храм, то дослідники знайшли на вівтарі напис. І тільки розвиток та доступність всесвітньої комп’ютерної мережі дали змогу розшифрувати ці таємничі слова, які здаються не людськими, а божественними: «Ти, котрий пізніше явиш тут своє лице! Ти захочеш дізнатися: хто ми? Спитай вітер. Спитай хвилю. Спитай Зорю. Спитай бурю. Спитай Землю — Землю страждання. Землю прощання і Землю улюблену — хто ми? Ми — Земля…»

Що хотіли передати нам ті, хто був приречений на знищення і забуття? Що цей напис може означати для нас, українців? Заклик? Заповіт? Попередження про те, що людина смертна, а земля, пам’ять вічні? Що народ, який не пам’ятає свого минулого, зникне або опиниться на узбіччі життя?

Про це нас попереджають і наші поети. Вірш «Ти зрікся мови рідної» Дмитро Павличко написав у час, коли українська мова виходила з ужитку, викладання предметів у школах, інститутах велося російською мовою, офіційні документи писалися нею ж. У містах на людину, що говорила українською, дивилися здивовано, як на прибульця з іншого світу.

У важкий час застою Дмитро Павличко пише про рідну мову і, як ті стародавні майя, попереджає, що відступнику перестане родити земля і від його доторку зів’яне «зелена гілка в лузі на вербі». Без рідної мови немає сліз на похороні, пісень на весіллі, слів у журбі, а зганьблена життєва дорога зробиться вузькою і темною. Той, хто зрікся рідної мови, не матиме ні роду, ні народу, а чужинці будуть гордувати зрадником.

Перший рядок іншого твору Павличка — питання. А відповідь на нього — це не тільки увесь вірш, а й уся творчість митця. «О рідне слово, хто без тебе я?» — питає Павличко. Без рідної мови людина перетворюється на німого жебрака, старця, що ходить із простягнутою рукою під багатими домівками. Мова — це єдина цінність, яка не знає тліну, яку можна і треба передати у спадок нащадкам. Павличкові вірші, як ті давні письмена майя, дають відповідь на питання: звідки ми? хто ми?

Після видання перших збірок слава упаде на нього очікувано і водночас несподівано. Але кожним наступним твором він щоразу буде завойовувати і відвойовувати свого читача в інших поетів, зростатиме від збірки до збірки, не слухатиме пересторог вищої влади, а писатиме так, як відчуває.

Його поезія стала окрасою нашої літератури. Анатолій Шевченко сказав: «Не можна не захоплюватися цією яскравою особистістю, цим невтомним будівничим нашого духовного життя, цим полум’яним громадянином рідної землі». Його щире слово дзвінко лине по Україні. Дмитро Павличко несе людям вогонь свого серця, і поряд із червоно-чорною стежиною його життя ідуть Совість, Честь і правда.