Українська література - шкільні твори - 2023

Тарас Шевченко і сучасність

Варіант 1

Часто можна почути слова: «Т. Г. Шевченко — наш сучасник». До них ми звикли, тому майже не замислюємося над тим, що це означає.

На жаль, сьогодні значення літератури дещо зменшилося, деякі з наших співвітчизників скептично ставляться до класичних літературних творів. Мовляв, час, про який йде мова в таких творах, давно минув, та й пристрасті, що відображуються в них, вже давно застаріли. На мій погляд, це помилка, адже в українській літературі можна знайти багато неперевершених авторів, творами яких і сьогодні зачитується багато наших співвітчизників. І, мабуть, одним з перших серед цих авторів треба назвати великого Кобзаря українського народу Тараса Шевченка.

На мій погляд, твори Т. Г. Шевченка ніколи не застаріють. За ними стоїть надто вже палка й романтична душа, осяяна світлом незвичайної сили розуму. Сьогодні з впевненістю можна сказати, що поет володів справжнім даром пророцтва. Бо як інакше тоді пояснити деякі з його поезій? Наприклад, узяти вірш, у якому Кобзар звертається до своїх співвітчизників: «І мертвим, і живим, і ненародженим…». Кожне слово, кожна фраза у цій поезії, як опік. І сьогодні у цьому творі чути живий голос поета, який звертається до кожного зокрема і до всіх водночас.

А поема «Гайдамаки»? Події, відображені у цій поемі, перегукуються з подіями ХХ століття: найжахливішою для українців Великою Вітчизняною війною. А якщо уважно перечитати цикл поезій «У казематі», то теж можна знайти історичні паралелі з певною епохою розвитку нашої країни. І таких прикладів можна навести ще багато. Та сучасність творчості Т. Г. Шевченка вимірюється не лише історичними збігами, а й красою зображення найголовніших людських почуттів.

Хтось із іноземних літературознавців зауважував, що йому більше ніде не доводилося бачити такого ставлення співвітчизників до свого поета. Адже Т. Г. Шевченко став справжнім пророком українського народу. Кожен українець вірив і вірить зараз, що великий Кобзар і через багато років після своєї смерті любить і вчить жити свій народ.

За часи незалежності в Україні зроблено майже все, щоб віддати великому Кобзареві всю пошану й повернути поетові чималий письменницький борг. Сьогодні нам дуже багато відомо про творчість і життя Т. Г. Шевченка. Відомо й те, що поет не був ані людиною, зануреною в захмарні світи, ані святим. Він був людиною обдарованою, інтелігентною і розумною. А життя Т. Г. Шевченка можна сміливо вважати мірилом історії нашого народу.

Варіант 2

Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок «Кобзаря» Тараса Шевченка.

Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов’ю… У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого.

У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?

Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника… Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких замовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все Думати і піклуватися про свій народ?

Знаємо і те, що Шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху. Знаємо, що більше десяти років провів він на засланні, переносячи щоденну муштру у солдатській казармі, потерпаючи від важких хвороб. Але, як не дивно, не звертаємо уваги на один промовистий факт, що, здається, лежить на поверхні.

Маю на увазі зовнішність нашого поета. Ми змалечку звикли до портретів похмурого дідуся у хутряній шапці та з густими вусами. Змалечку знаємо, що то — «дідусь Шевченко».

А чи замислювався хтось: а скільки ж років тому дідусеві?

Тарас Шевченко помер у 47 років, отже, на тих славнозвісних портретах йому років 44—46 (зараз не настільки важливо встановити точну дату написання того портрета, бо ми говоримо дещо про інше).

Так чому ж чоловік у розквіті своїх сил виглядає, як старенький дідусь? Відповідь, безперечно, теж проста: винні все ті ж роки кріпацтва, заслання, солдатчини, винні хвороби. І незважаючи на все це, Шевченко передусім піклувався про свій нещасний гнаний народ, про свою безталанну Україну.

Саме завдяки своєму народному характеру твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні є напрочуд актуальними.

Думається, знайдуться люди, які посміхнуться після цих слів. Яка, мовляв, актуальність, якщо минуло 150 років, якщо кріпацтво давно скасовано, якщо Україна вже більше десятиліття є вільною країною?! Але я твердо повторю: твори Тараса Шевченка є актуальними і сьогодні.

Згадаймо його славнозвісне: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами». Не думайте, що поет постає тут «росіяноненависником», адже москаль для нього — не синонім росіянина, а солдат московської армії. І застерігає він тут тих дівчат, які довірливо віддаються першому коханню, ламаючи тим своє життя назавжди.

Скажете, що жінка у XIX і XXI столітті має абсолютно різний статус, різні можливості, і наша сучасниця може з гідністю вийти з ситуації, яка поставила б у глухий кут дівчину XIX століття? Не сперечаюся, однак трагедія обманутої жінки і сьогодні викликає співчуття, тому багатьом дівчатам варто прислухатися до застережень поета.

А вічна тема материнської любові? Невже хтось байдужно прочитає рядки про неї?

У нашім раї на землі

Нікого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим —

читаємо у вірші Т. Шевченка. Скільки стоятиме світ, стільки будуть поети славити красу матері, славити її віддану жертовну любов до дитини. І Марія, наймичка, «слєпая» завжди будуть викликати у людей пошану і співчуття.

А тепер звернемося до громадянських мотивів творчості поета.

Нема на світі України,

Немає кращого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати кращого добра,

Добра святого —

дорікає Шевченко своїм землякам. А наші сучасники також нерідко шукають «кращого добра» по закордонах, розпродаючи при цьому Україну по шматках. І до сьогодні не знають своїх коренів, і логоджуються з тим, що ми — «моголи або слов’яни» — байдуже, аби був прибуток. І тому й досі повторюємо за поетом сповнені болю й гіркоти слова:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

її розпинають.

А поема «Кавказ», на жаль, ще довго не втратить своєї актуальності. Вона була написана у 1845 році, коли царська Росія вела на Кавказі загарбницьку війну. Минуло багато-багато десятиліть — і що ми бачимо?

А поки що течуть ріки,

Кривавії ріки!

Війна в Чечні болем відгукується в серцях не лише мільйонів росіян! а і всіх тих, хто співчуває людському горю, людським нещастям. І течуть, течуть криваві ріки в горах Кавказу…

Чи переконалися ви в тому, що твори Тараса Шевченка органічно вписуються у сучасне життя? Отож давайте частіше звертатися до «Кобзаря», шукаючи в ньому відповіді на болючі питання сучасності, адже недаремно закликав поет:

Учітесь, читайте

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь…

А що може бути найбільш «своїм», найбільш близьким, як не творчий спадок невмирущого Кобзаря?