Українська література - шкільні твори - 2025
І свічки мирної не варта та країна, що в боротьбі її не засвітила! (за драмою Івана Кочерги «Свіччине весілля»)
Всі публікації щодо:
Кочерга Іван
Варіант 1
В одній із своїх статей Іван Кочерга писав, що драматургу для творчості потрібен особливий талант, але «насамперед виношена і наболіла думка, ідея, для якої і талант, і мистецтво є тільки засобами відтворення», Злободенність і актуальність теми обов’язкові для кожного твору. Таким твором Івана Кочерги була драма «Свіччине весілля», у якій органічно поєдналися поетично відроджене історичне минуле й гостроз
+лободенна проблематика.
Добі, коли була створена драматична поема «Свіччине весілля», особливо імпонував такий животрепетний мотив як героїка боротьби за визволення від соціального й національного гніту.
Ідейна мета п’єси висловлена в словах зброяра Івана Свічки:
Коли добром ніхто не дасть нам світла, —
Його здобути треба нам молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви.
І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила.
Символом, що об’єднує в п’єсі інтереси всіх її персонажів є звичайна свічка. Вже сім років живе Київ без світла, не святкують цехи своїх свят, нема ні вечорниць, ні зборів цехових, ні гулянок. Усе це робиться для того, щоб задушити, знищити духовне життя киян, позбавити їх можливості спілкуватися між собою. Добре розуміючи справжню мету подібних законів, нав’язаних чужинцями-забродами, найрішучіші — експансивний кожум’яка Чіп і мудрий урівноважений золотар Передерій — закликають дати гідну відсіч тим, хто хоче позбавити ремісників волі. Особливо вагомим є образ головного героя драми зброяра Івана Свічки. Свічка — герой цілісний і самобутній, «вільна натура» якого не знає суперечності між особистим почуттям і обов’язком перед громадою. Молодий київський зброяр — виразний образ народного ватажка. Сміливий, чесний і порядний у всьому, він користується незмінною повагою ремісників. Наділений неабияким розумом, Свічка уважно аналізує бачене й почуте, добре знає життя і людей, а тому до його думок прислухаються. А мислить він ширше, ніж його товариші, оскільки дбає передовсім про інтереси громади, ладен віддати життя за загальну справу. Його мужність і висока людська гідність зумовлені усвідомленням власної причетності до справедливої боротьби українського народу за свої права, вірою в торжество волелюбних ідеалів. На кпини Воєводи ув’язнений Свічка впевнено відповідає:
Немає в світі бурі, щоб огонь
Могла задути вічний та правдивий.
Прозора символіка фольклорного походження підводила до висновку, що живий вогонь свободи й справедливості в серцях народних — вічний, незгасний і всесильний.
Варіант 2
На мій погляд, немає нічого трагічнішого в житті, ніж неволя, коли неможливо заспівати спокійно пісню, зробити те, що тобі подобається, без чийогось дозволу засвітити світло. У такій ситуації людина з часом перетворюється на звичайного раба, до якого кожен може зневажливо поставитися, знущатися, розуміючи, що не буде ніякої відсічі. Але приходить час, і раб нарешті визнає, що зневажено не тільки його людську гідність, а й розтоптано душу. І в його серці починає зріти протест, який згодом переходить в початок боротьби проти попихачів. Не раз таку ситуацію переживав український народ, але знову і знову він підіймався на боротьбу, щоб скинути ненависне ярмо неволі. Щоб вплинути на патріотичні почуття українців, Іван Кочерга пише п’єсу «Свіччине весілля».
Людина не може жити без світла, не втративши почуття свободи. А сім років без світла — великий строк, щоб накопичилася ненависть у серцях людей. Що вже казати про запалення свічок, коли навіть пісню про них неможливо заспівати, адже вона є «злочинна і безбожна». Хто ж встановив такі нелюдські
Правила? Литовський воєвода, якому дуже вигідно тримати ремісників у покорі. Проте терпіння не може бути вічним, і все гучніше чутно голоси:
Не діжде він, щоб знов
Ми як раби на замок працювали
Та як кроти сиділи без вогню!
Молодий зброяр Іван Свічка дає клятву повернути грамоту людям, у якій скасовано заборону на світло. Зброяр впевнений, що тільки за допомогою боротьби можливо повернути ремісникам світло, а значить, і волю. Боротися ж треба до кінця, не зупиняючись ні перед чим, щоб врешті-решт домогтися свого:
А не віддасть добром, то візьмем силою.
Об заграву шляхетного їх замка
Тоді засвітим наші каганці!
Україна ніколи не була рабинею, завжди давала гідну відсіч своїм ворогам. І ніщо у світі не могло зупинити її вірних синів, які ставали на її захист. На підтвердження цього звучать слова Івана Свічки:
І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила.
Зброяр дотримує свого слова, даної народові обіцянки. Ризикуючи життям, здобуває князівську грамоту, повертає простим людям світло, і щасливий, зі свічками, запаленими в магістратській залі, одружується з коханою дівчиною. Але радість була передчасною. Івана Свічку звинуватили у викраденні державних документів і засудили. Але ні підкупи, ні погрози не зламали волі борця. Воєводі він відказав:
Я не боюсь ні смерті, ні тортур,
І все ж тобі не загасити світла,
Що з тьми віків та через стільки бур
Проніс народ відважний і свобідний.
Не боїться смерті й кохана зброяра Меланка. Мене дуже зворушив трагічний шлях цієї дівчини, яка береже більше, ніж своє життя, свічку, щоб визволити Івана. Їхнє трагічне кохання (Меланка врешті-решт гине) стає ніби закликом до повстання ремісників, які нарешті розуміють безвихідь свого становища. Тепер повсюди чутно їхні голоси, які кличуть до бою. Іван Свічка розуміє, що тільки від самих людей залежить, чи здобудуть вони волю. І люди підіймаються на боротьбу за свої права, за волю, за життя. Сам зброяр з надією дивиться в майбутнє, розуміючи, що зараз вони можуть не перемогти. Але:
Хоч не мені — для вільного народу
Колись зоря займеться світова.
Пройшло багато століть, і справдилися слова Івана Свічки. Український народ став вільним, незалежним. Немає тепер ні ненависних воєвод, ні знущань, ні повсякчасних заборон. Ніхто не ховає під замком наші права. Ціною боротьби, ціною власного життя домоглися ми волі. Саме до цього, на мій погляд, закликав у свій час великий український драматург Іван Кочерга у своїй п’єсі «Свіччине весілля».
Варіант 3
Твір за драматичною поемою І. Кочерги «Свіччине весілля». Доля не була лагідною матір’ю для українського народу, бо все линули та й линули на родючі землі України незчисленні вороги, намагаючись поставити її на коліна. Хто тільки не хотів підкорити волелюбний народ, хто тільки не побував на українських землях! Прийшли сюди й литовські князі, щоб робити свою чорну справу, щоб відняти волю й зробити українців рабами. Знесилений народ не зміг дати відсічі, але й не скорився. Розпочалася боротьба за волю, за світло, яке заборонили світити литовські прихвосні. Тому образ світла, свічки є провідним у драмі І. Кочерги «Свіччине весілля». Все життя, всі думки ремісників зосереджені на світлі, на свічках, бо без світла немає щастя, немає волі. Як людина може жити в темряві, адже вона не кріт, що тікає від сонячних променів, від вогнів! Чого можна чекати від чорної ночі, коли нічого навкруги не видно? Тільки страждання, біль, горе. Це несе із собою литовський воєвода, який сам — ніби уособлення бездушної темряви. І жевріє іскра ненависті в серцях знедолених ремісників, щоб згодом перерости в пожежу боротьби за свої права, за свою волю. Не діжде він, щоб знов Ми як раби на замок праиювали Та як кроти сиділи без вогню
Вже сім років позбавлені трударі світла, вже довгих сім років відчувають вони знущання литовського воєводи. Немає ніяких свят, не грають музики на вечорницях, та й самих вечорниць немає, бо немає головного — світла. Люди не можуть спілкуватися між собою, адже темрява огортає їх чорним крилом, не дає побачити очі один одного. Все це робить литовський воєвода для того, щоб роз’єднати людей, щоб вони відчули себе самотніми.
Але так далі жити не можна! Зріє в серцях ремісників гнівний протест проти знавеснілого знущання іноземних князів. Чути голоси кожум’яки Чіпа, золотаря Передерія. А об’єднує їх зброяр Іван Свічка. Не тільки прізвище у нього «світле», а ще й щира душа, яка ніби освітлює шлях боротьби київських ремісників. Та й кохана у нього — мов свічечка серед дівчат. Веде Іван Свічка людей повернути «привілеї». І звучать гнівні слова:
А не віддасть добром, то візьмем силою.
Об заграву шляхетного їх замка
Тоді засвітим наші каганці! Зброяр розуміє, що без боротьби ніхто не віддасть князівську грамоту, ніхто не поверне світло і волю. Треба боротися до перемоги, не шкодуючи власного життя. Адже кожен народ, на мою думку, сам творець своєї долі. Будеш мовчати — будуть з тебе знущатися до кінця твого життя. Тому й каже Свічка:
…тільки що ж робить,
Коли добром ніхто не дасть нам світла. —
Його здобути треба — не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви.
І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила. Так, Україна — не країна кротів та безмовних рабів! Вона не може мовчати, коли з неї насміхаються бездушні нелюди, коли на ній панують іноземні загарбники, тому і народжує наша щедра на таланти та душевне тепло земля таких людей, як Іван Свічка, як Меланка. Здобуває зброяр князівську грамоту — отже повернено привілеї киян. Приходить радість на Поділля, а разом з тим святкують ремісники Свіччине весілля. Але щастя не буває довгим, доки не закінчена боротьба. Івана Свічку забирають до воєводи на розправу, хоч усі розуміють, що «ще не скінчилось Свіччине весілля», ще почують литовські прихвосні гучний голос скривдженого народу. Адже полум’я в серцях людей не так просто загасити: Немає в світі бурі, щоб огонь Могла задути вічний та правдивий. Задути можна свічку, загасить Пожежу навіть можна, навіть всі Жаринки найдрібніші затоптать. Але живий вогонь і в кремінці Чекає лиш, щоб ми його збудили. Цей вогонь «запалює» смерть нареченої Івана Свічки. Ремісники хочуть засвітити «весільні огні», щоб помститися ненависному воєводі, щоб нарешті отримати довгоочікувану волю. І веде їх уперед їхній незмінний ватажок, світлий правдошукач — Іван Свічка, хоч і не знає, ще чекає попереду: перемога або загибель. Але, на мою думку, лише той народ гідний щастя, хто здобуває його у боротьбі. Тому вірить зброяр: Хоч не мені — для вільного народу Колись зоря займеться світова. Мрії Івана Свічки про вільне майбутнє для України здійснилися. Довгі роки боровся наш народ за свою незалежність і нарешті переміг. Я вірю, що з кожним роком ставатимуть все світлішими наші міста та села. Я вірю, що ніхто ніколи більше не наважиться напасти на нашу Батьківщину, щоб поставити наш народ на коліна. Бо тоді знов запалають вогні «Свіччиного весілля»!
Варіант 4
Багатостраждальна українська земля! Тяжкий і довгий шлях довелося тобі пройти, але вдалося зберегти вогник незалежності, правди і волі. Могутній український народ ні в які часи не терпів над собою знущань і завжди сміливо підіймався на праведну боротьбу зі своїми гнобителями, боротьбу в ім’я утвердження справедливості і волі.
Багато творів українських письменників і поетів було написано про цю боротьбу. Одним з таких творів стала і драма І. Кочерги «Свіччине весілля», в якій розповідається про пригнічений і темний Київ кінця XV — початку XVI століття. У ті часи існувало багато заборон, киянам було заборонено навіть користуватися світлом у власних оселях. Розповідається у драмі І. Кочерги і про боротьбу мешканців Києва за правду, за світло, за волю, про боротьбу людей, які не примирилися зі своєю долею, проти влади литовських гнобителів.
Київські ремісники були дуже обурені нестерпними утисками литовських князів, а їхній ватажок Іван Свічка рішуче заявляв:
«Життя не пошкодую,
А привілеї наші поверну!»
Герой драми вирушає на поділ з грамотою, що дозволяє киянам користуватися світлом і віддає її своїм товаришам-ремісникам, щоб ті «розсіяли нарешті сум нічний». Він закликає киян боронити свої законні права «грудьми і мечем». Стає так, що дуже скоро люди переконуються в тому, що миром їм ніколи не добитися справедливості, і підіймаються на боротьбу. Очолює боротьбу з поневолювачами Іван Свічка. Люди, не роздумуючи, йдуть за ним на смертельний бій з ненависним ворогом, бо шанують його світлий розум і безмежно йому вірять.
З часом недруги Івана Свічки змушені визнати розум, красу і силу ватажка повстання, він зворушує їх своєю непохитністю і мужністю. Навіть воєвода Ольшанський, коли одного разу побачив Івана, з заздрістю сказав:
«Не дивно, що вона
Князівської любові не схотіла».
Іван Свічка щиро вірить, що в майбутньому український народ звільниться від гніву експлуататорів і стане вільним, незалежним:
«Для вільного народу
Колись зоря займеться світова».
Ватажок повстання впевнений, що благополуччя і мир самі до людей не прийдуть. Ця впевненість залишається у нього до останньої хвилини життя і не покидає його навіть тоді, коли воєвода засуджує його на смертну кару.
Мужній, сміливий, непримиренний до насильства ватажок Іван Свічка викликає симпатії ще й тим, що був благородною і ввічливою людиною, ставився з великою пошаною до інших людей. Це була духовно багата, розумна людина, яка свято вірила у краще майбутнє своєї Батьківщини.
Пройшло двадцять три роки з того часу, як Україна засвітила свічку волі і незалежності. Нехай же вічно світить цей вогник волі нам і нашим нащадкам! А нам треба жити й працювати, щоб цей вогник горів незгасним яскравим полум’ям.
Варіант 5
Немає в світі бурі, щоб огонь
Могла задути вічний та правдивий…
І. Кочерга
Ці слова свідчать про неабиякий розум того, хто їх сказав. Будь-яка війна, кривава боротьба — це зло. Велике зло, яке несе з собою «моря сліз і гори кісток», разом з яким у тисячі сімей приходять похоронки на сина, батька, брата… Люди вбивають одне одного не думаючи над тим, що роблять нещасними інших людей. Тих, хто буде потім згадувати кожен день когось найдорожчого у світі, стоячи навколішки над його могилою. Війна робить безбатченками дітей, вдовами жінок, нічиїми нареченими дівчат. Вона несе лише горе і смерть…
І. Кочерга у своїй поемі «Свіччине весілля» назвав одну з декількох вагомих причин, заради якої все ж таки варто навіть воювати: воля. Саме її прагли домогтися «низи», вимагаючи світла. Тут автор ототожнює у дозволі палити свічки дозвіл на свободу, на мрії, власне, на життя. Бо хіба ж то життя, колми люди
… в темряві примушені томитись
Без світла, в темних хатах, як кроти…
Так не можуть довго витримати навіть найспокійніші і найпокірніше, а мешканці Києва не були такими. Вони дуже любили волю, любили своє місто, традиції, як і всі українці. А ще вони любили правду і, дізнавшись про грамоту з дозволом на світло, яку ховав воєвода, ці люди вирішили відняти її, і цим повернути свої втрачені права. На чолі київських князів стає Іван Свічка. Цей молодий хлопець дуже хоробрий і чесний, з чистою душею. Він був звичайним зброярем, але розум мав неабиякий. Адже саме він придумав, як повернути грамоту, але все ж таки литовські володарі, всупереч її змісту, змушують киян загасити свічки. Івана Свічку заарештовують на власному весіллі та кидають до темниці, залишаючи лише одну ніч життя. Та на його порятунок ідуть кияни, від страти рятує хлопця кохана, яка жертвує власним життям заради нього. Меланка несе свічку до темниці, у якій сидить Іван, захищаючи її від вітру і дощу, неначе вона — це втілення її почуттів, її страждань. Мені здається, що у образі Меланки автор зображує всіх українських жінок, які страждали від війни. І смерть дівчини — це, так би мовити, смерть тисяч інших, які вмирали, замордовані загарбниками.
Автор виносить на наш суд саму суть питання: що ж робити, як бути: чи мовчки зносити знущання, чи дати відсіч, захищаючи свої права?.. Тож, дійсно, війна — це велике лихо, яке не забувається. Та жити у безправ’ї та підкорятися загарбникам, не мати волі на своїй землі — це ще більше горе. Це розуміє І. Кочерга, і він прагне донести це розуміння до нас.