Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - шкільні твори - 2025
Філософський зміст поезії Є. Маланюка
Всі публікації щодо:
Маланюк Євген
Варіант 1
Євген Маланюк — один із найпомітніших українських поетів XX століття. Оригінальність його доробку виявляється в тому, що творчість цього митця є органічним сплавом як філософської, так і громадянської лірики. Усі твори Євгена Маланюка — про сенс життя, і цей сенс поет убачає у служінні інтересам української держави, розвінчанні культу її ворогів, у пробудженні національної свідомості рідного народу. Усвідомлюючи свій обов’язок перед Батьківщиною, яку покинув (усе своє творче життя Маланюк прожив у чужих країнах), він дедалі більше філософствує на тему відповідальності перед власним народом.
Однією з основних тем творчості Євгена Маланюка є тема ролі творчої особистості для розвитку національної самосвідомості українців.
У віршах "Сучасники", "Шевченко", "Пам’яті Т. Осьмачки" провідною думкою є переконаність поета, що життєвим кредо митця слова повинне бути служіння рідному народу.
Так, Тараса Шевченка він бачить не просто Кобзарем, а чимось більшим, для автора поезії він
Скоріше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Викривати й засуджувати нице, прославляти й возвеличувати духовне — ось що, на думку Євгена Маланюка, повинен безперестанно робити вірний народним ідеалам митець. І треба визнати, що сам поет-вигнанець дотримувався цього переконання: у його творах виразно звучить думка, що життя без боротьби порожнє. Енергійно й завзято він пристає до лав борців проти поневолення, славить тих, хто відіграє значну роль у становленні української державності.
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави,о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні, —
пише він Павлу Тичині. Бачимо, що в цьому поеті вбачає він свого однодумця, який так само готовий віддати життя за свободу й незалежність. Та надалі Євген Маланюк розчаровується у браті по перу, тому що розуміє: Павло Тичина під тиском тоталітарної системи відійшов від боротьби. Трагічно звучать рядки:
…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась
…в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.
Поет-філософ не може пережити й смерті Тодося Осьмачки, який був для нього символом любої серцю України. У вірші "Пам’яті Т. Осьмачки" Євген Маланюк говорить, що смерть цього співця свободи — трагедія не тільки для нього, а й для всієї України. Філософський стрижень поезії: справжні митці-патріоти не вмирають у серцях нащадків, вони вічно житимуть у пам’яті народу. Щасливою є та людина, яка визначила й усвідомила сенс свого життя. Безперечно, Євген Маланюк був щасливою людиною, бо для нього цей сенс полягав у відстоюванні соборності Батьківщини, захисті її інтересів. Саме патріотизм був життєвим кредо цього поета, і служіння Вітчизні він підняв до рівня філософії існування.
Варіант 2
Скільки б чоловіки не твердили про свою силу і мужність, вони залишаються безпорадними, якщо не мають за плечима ніжної жінки, мудрої порадниці і берегині. Образ жінки в поезії Є. Маланюка розкривається в кількох іпостасях: жінка-мати, жінка-вітчизна, жінка-муза і, нарешті, жінка-кохана. Поет не соромиться відкривати своє серце і свої суперечливі почуття перед сторонніми людьми, тобто читачами. Він говорить однаково пристрасно і про свою любов, і про свою ненависть, і про своє розчарування, тугу, печаль. Олена Теліга, поетеса Празької школи, цінувала лірику Маланюка саме за цю відвертість і пристрасть: "Маланюк… ніщо нам не змальовує спокійно, як обсерватор, лише в усе вдихає живу душу, змушуючи свій твір тремтіти пристрастю, захопленням чи ненавистю і гнівом". Хто ж, як не жінка, міг оцінити "найвище напруження почуття, втілене у досконалу форму".
Коли говорять про поета Маланюка, звертають у першу чергу увагу на промовистий патріотизм творця. А Маланюк поза його історіософічною концепцією найчастіше залишається непізнаним. Молодий Маланюк поетично маніфестував себе як "кривавих шляхів апостола", "залізних імператора строф", "гладіатора нещадних рим". Отже, ці образні самовизначення усталилися за ним у літературознавстві дотепер. Б. Кравців слушно зауважив, що в історію української поезії Маланюк увійде і як ніжний поет-лірик, автор елегійної "Прощі", задивлений у молодість "Останньої весни" і зрілого поліття "Серпня"…
З ранньої лірики Маланюка окреслюється історія чуттєвих переживань ліричного героя: про перший спалах почуття до архангородської сусідської юнки йдеться у четвертому вірші п’ятилисника "Інтермецо". Тут же проривається спогад про якусь циганку, "струнку і смугляву дику дівчину півдня", і "дражливим циганським поцілунком опекла мені доля уста". Сліди подальших захоплень відбито у віршових присвятах ("Чужина", "Один вечір", "В салоні синьому — сумна…", "Так болісно, так хоро усміхнулась"). Довго, ще з Києва тривала пристрасть до єврейки Ганни Райдер, перерісши у вигнанні у зворушливий епістолярний роман. Один із таких листів поет вдячно назвав "Вічна":
/ сяйва сонць, і весняна осанна
Не воскрешать. Душа навік пуста.
Навік ім’я біблійне — Анна
Вогнем офірним спалює уста.
Звернення до коханої Анни викликає в уяві найпоетичнішу частину Біблії — "Пісню Пісень". Для ліричного героя його кохана — вічна, бо її краса оспівувалася віками. Очі — вечірні квіти, вії — замріяний затон, руки — тонкі готичні лілеї, перса — плід сонячного літа, долоні — лілейні пелюстки. Тривога і смуток вільним вітром пориваються слідом за словами поета: ліричний герой передчуває сумне і незворотнє майбутнє, таку ж вічну, як і краса коханої в цю мить, розлуку. Поєднання різнопланових метафор, нанизування метафоричних епітетів у п’ятій строфі точно відтворює це передчуття:
Лілейні пелюстки долоні
Розвіє хижий вітер літ,
І на коханім спілім лоні
Чужих обійм зостане слід.
Ліричні вірші "Вічна II" та "Здавнена розмова" присвячено князівні татарського походження Ользі Туган-Барановській. З нею Маланюк познайомився ще у Києві, а потім зустрічався у Празі, куди вона виїхала з матір’ю і братом по смерті батька. Переїзд до Подєбрад приніс драматично пережите нерозділене кохання до Наталі Лівицької, яка віддала перевагу художникові Петру Холодному-молодшому. За спогадами самої Наталі, вона нічого не почувала до поета. В її уяві поет був якоюсь вищою істотою. І почуття Маланюка були для неї неочікуваними: "Ми з ним були дуже близькі. Він постійно приїздив до Праги, ми цілими днями ходили й оглядали все. І врешті-решт, коли він побачив, що в мене роман з Холодним, то образився, навіть написав вірша".
На могилу прийде Наталочка, може,
Певно, з Холодним, не сама.
Говорили, що Маланюк передчував свою смерть, більше того, вважав, що помре в лютому. Можливо, це звернення до коханої було викликане саме передчуттям неминучого. Проте сама Наталя Лівицька твердила, що лютий для поета був місяцем розчарування в коханні.
Першою дружиною Маланюка стала Зоя Равич. Уся історія їхніх взаємин — шалена пристрасть, сімейні будні та складні стосунки — була відображена у ряді поезій, зокрема "Людське", "Та все ж — проти життя — мій щит…", "Життя", "Так довго був дволикий і двоякий" тощо. Відгомін цієї пристрасті і розчарування був відображений навіть в історіософічно —поетичних рефлексіях. В образі Степової Еллади було зашифровано і зневажливе ставлення до Батьківщини, яка відмовилася від поета, і до першої жінки. Зоя Равич стверджувала, що причиною розлучення стало диктаторство поета: "Не мала ні права голосу, ні права думки, ні чину". Поет роздратовано кинув інше звинувачення: "в моєму народі" є "відьмою — кожна жона" —і взяв за дружину чешку, яка врятувала його від самотності й депресії.
"Гладіатор нещадних рим" завжди мріяв знайти своє кохання. Потреба любити, бути разом із дорогими, рідними людьми — ось що наповнює поезію цього періоду. Він дуже тяжко пережив вимушену розлуку з другою дружиною, з сином, невимовно гнітився самотою, неможливістю й далі виховувати сина, а згодом і внука. Отже, вірші, у яких передано почуття до Богумили, співають про почуття сімейної любові, вдячності, спокою, зворушливої прив’язаності, турботи і тривоги за долю найближчих людей. Так, у вірші "Доба" родина пов’язується з маленьким убогим човником, який на життєвих "невмолимих бурунах" ось-ось може зникнути. Але треба подолати власну розпуку, власний біль і продовжувати давню мандрівку, розпочату ще Одіссеєм. Можливо, десь там чекає на тебе вірна дружина, яка й через багато років не зрадить тебе:
Твій біль, як мить.
Твоє життя — поглянь — як атом.
Вичерпуй воду. Затикай
Пробоїни. Будь мужем, татом.
Керуй. Молись. Не нарікай.
На цій своєрідній програмі ліричного героя —батька і чоловіка — хотілося б закінчити огляд інтимної лірики Є. Маланюка. Інтимні переживання поета і людини найчастіше приховані від заздрісних очей. Насправді поет мав велику мужність, коли відверто піднімав зі споду душі свій біль і розчарування, радість і пристрасть.
Варіант 3
Доля поета Євгена Маланюка виявилася почасти понівеченою катаклізмами двадцятого століття, але його особистість залишилася неспотвореною, внутрішньо незалежною і в поетичному вираженні вільною.
Поезія Маланюка далека від штучності, декларативності, це поезія живої особистості, мужньої і чуттєвої, що не соромиться розповісти про свої душевні страждання.
Євген Маланюк був визнаним лідером Празької школи поетів, що сформувався в середовищі політичної еміграції. Ідеологічно "пражани" стояли на засадах безумовного відновлення української державності, шукали основу для відродження країни, виявляли пошану до традиційних, навіть консервативних цінностей, глибоку релігійність. Літературі відводилась роль творця нації, звідси культ сильної особистості з несхитною волею, що трансформується в поетичні образи державника, вояка, лицаря. Д. Донцов називав поетів-"пражан" трагічними оптимістами: "вони стали авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва. Вони були тими, що принесли благословенство життю в його найстрашніших виглядах, що в сназі формування — "п’янкі і завзяті" — знайшли відвічне джерело гарного". Ці слова яскраво характеризують постать Євгена Маланюка.
Якщо ми звернемося до біографії поета, будемо вражені тим фактом, що спеціальної філологічної, літературної освіти він не отримав. Він закінчив технічний заклад — реальну гімназію, і це фатально вплинуло на його подальшу долю. Поет змушений був продовжувати навчання саме в цьому напрямку, отже, вступив до Політехнічного інституту в Петрограді, потім до Господарської академії в Подєбродах.
Пізніше технічна освіта формально унеможливила викладання курсу літератури в університетах Чехословаччини, Польщі, США та Канади, хоча за обсягом знань щодо літературного процесу і глибиною філософської думки він, безперечно, був готовий до цього. Джерела любові до літературної творчості ми знаходимо у дитинстві поета. Батько Маланюка був народним учителем, повіреним у містечковому суді, режисером місцевого аматорського літнього театру, співав на свята у церковному хорі, дописував до різних часописів. Бібліотека, у якій майбутній поет черпав знання, була досить багатою. Саме тут Євген познайомився з багатьма історичними працями, львівськими виданнями, найкращими творами українських класиків. З іншого боку, на хлопчика великий вплив мала екзальтована мати. Саме їй він завдячував чутливим серцем і поетичною натурою.
Як стверджують літературознавці, перші збірки Маланюка були наскрізь історіософічними. У процесі наполегливих і болісних роздумів над причинами поразки української революції поет створив свою оригінальну історіософію. Історіософія — це філософія історії, галузь загальних міркувань над перебігом історичних процесів, сенсом історії, статусом юридичних законів. Для того щоб зрозуміти глибинний зміст, складну проблематику творів поета, необхідно, в першу чергу, з’ясувати основні тези його історіософічної концепції.
Як ми пам’ятаємо, "пражани", в тому числі і Євген Маланюк, були прибічниками силового вирішення проблеми державотворення. Власне, поет обстоював так звану норманську теорію походження княжої державності. Він був упевнений, що на певному етапі її розвитку "мусіла з’явитися якась сила, якийсь чинник, який збудив осілого хлібороба, заколисаного геокультурними і геополітичними умовинами, до державного життя". Таким чинником, на думку Маланюка, стали варяги.
Один із розділів поеми "Схід Сонця" було присвячено саме цій гіпотезі заснування Київської держави. Закономірно, що і для майбутнього розвитку української державності повинен був з’явитися такий саме чинник.
Закономірно, що для "закоханого в кремінь" поета суворі "мужі від моря", представники "крицевої раси" були героями, ідеалами духовного воскресіння, якого він прагнув для України. їхні образи є провідними у збірках "Земля і залізо", "Земна Мадонна", "Перстень Полікрата", "Влада", "Серпень".
Марячи про Україну як державу, Маланюк залишався вірним послідовно пропагованій ним "норманській теорії":
Ні, не тобі мандровані держави.
Ти спиш і сниш, один варязький сон
Що встане день, покличе голос ржавий
І Третій Рим розірве свій полон.
Отже, поет був упевнений: щоб зрушити національну свідомість, розбудити її, примусити людей критично оцінювати минуле й сучасне, треба мати мужність указати на ганебне у рідній історії. Душу поета роздирають суперечливі почуття: любов до Батьківщини і ненависть до неї. У "Листі" він сповідується:
Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,
Батьківщино моя, Батьківщино німа!
Дослідники визначають, що для поезії Маланюка характерна образна варіативність, яка полягала в тому, що вірш будувався на основі опорних слів. Ці опорні слова варіювалися, слугували основою для розбудови інших образів і тропів, навіть цілих синонімічних гнізд. У процитованому вище листі опорними є слова: загибель, ніч, хліб, залізо, вогонь, день.
На основі цих слів вибудовується загальний настрій поезії: сум, печаль, страждання, вічна мука, спричинені усвідомленням неспроможності українців створити власну державу. Скільки років (" у муках ночей, під нещадними днями, за безкрилим триванням цих згублених літ") "росте" мудрість українського народу, а він так і не спромігся на державність: "виростає ось мудрість, важка, наче, камінь, — одинокий безрадісний плід". Порівняння мудрості з каменем, з безрадісним дитям тільки увиразнюють мотив туги і безнадії.
Читаючи лірику Євгена Маланюка, оцінюючи її з позиції людини двадцять першого століття, починаєш цінувати надбання сучасності. Скільки віків омріяна поетом держава Україна не могла народитися. Певно, що діонісійсько-аполлонівська концепція підкріплювалася на той час неспростовними фактами. Незважаючи на тугу і безнадію, Маланюк ніколи не втрачав надії, що коли-небудь його мрії стануть реальністю. Оптимізм поета втілився в образі сліпучої Степової Еллади. Ми страждаємо від того, що необхідно щодня вирішувати безліч побутових проблем, але часто забуваємо, що живемо у власній державі, маємо змогу спілкуватися рідною мовою — і вже від нас залежить майбутнє омріяної багатьма поколіннями українців Степової Еллади.
